Головна
 

МК: У газове рабство до Києва Москва пішла сама

11 лютого 2008, 11:19
0
4

"У черговій міжслав’янській газовій війні все зовсім не таке, яким воно здається", пише Михайло Ростовський у статті Війна вентилів, опублікованій сьогодні в російській газеті Московський комсомолець.

Москва й Київ знову лякають Європу. Дві країни немов перенеслися на машині часу в політичну спеку січня 2006 року. Як і два роки тому, Газпром погрожує перекрити газовий вентиль Україні, ризикуючи при цьому підірвати постачання Західної Європи. Але в черговий міжслав’янській газовій війні все зовсім не таке, яким воно здається.

У реальності мова йде зовсім не про конфлікт двох держав, а про сутичку декількох київських політичних кланів і їхніх союзників у Москві. При цьому головний парадокс у тому, що положення заручника українських політичних ігор у принципі більш ніж влаштовує російську еліту. І всі погрози надовго перекрити газ не більш ніж блеф.

Якщо не вважати малозрозумілу для простої публіки й розраховану винятково на зовнішнє споживання версію причин конфлікту, то може здатися, що все пішло шкереберть винятково через прихід Юлії Тимошенко до влади в Києві. Ледь ставши знову прем’єром, Леді Ю відразу ж розгорнула фронтальний наступ й на Ющенка, і на Януковича. Особливо важко з останнім. Адже Тимошенко хоче не більше не менше замінити його в ролі найпопулярнішого політика на сході України.

Для цієї мети Юлія Володимирівна роздобула собі "троянського коня" у самому центрі традиційної вотчини Януковича і його політичного партнера олігарха Ріната Ахметова. Союзником Тимошенко став впливовий Індустріальний союз Донбасу, контрольований лютими ворогами Ахметова олігархами Тарутою і Гайдуком. Наявність потужної підтримки в регіоні дозволила прем'єру почати активне залицяння з місцевими виборцями. На відміну від Ющенка, який визнає винятково українську мову, Тимошенко розмовляє тут майже винятково російською мовою. Новий керівник уряду раптово різко охолонула до ідеї вступу України до НАТО. Відповідно до її новознайденої політичної філософії, це можливо лише через енну кількість років, та й то після всенародного референдуму. Ну й, нарешті, головний козир залізної леді -   повернення громадянам приблизно 200 доларів з їх внесків в Ощадбанку СРСР. Під шелест купюр неформальне гасло Юлії Володимирівни "Янукович обіцяє, а я роблю" звучить досить переконливо.

Але Тимошенко не була б Тимошенко, якби  вона не спробувала отримати  у свої руки "ключ до української економіки" - систему газорозподілу й транзиту. А для цього потрібно викинути з гри нинішнього посередника між Україною й Газпромом – скандальновідому компанію РосУкрЕнерго. Ця фірма, як відомо, стала посередником між слов'янськими сестрами в епоху прем'єрства в Києві Юрія Єханурова. Але й для Єханурова й для його політичного патрона Ющенка залучення РосУкрЕнерго було чисто вимушеним кроком. А от для наступного українського прем'єра Віктора Януковича ця фірма була вже практично рідною. Як добре відомо в київських політичних колах, до РосУкрЕнерго активно благоволили два ключових члени найближчого оточення Януковича - глава прем'єрського секретаріату Сергій Льовочкін і великий політик Юрій Бойко.

Отже, атака Тимошенко на ставлеників Януковича в газовій сфері була абсолютно неминучою. І вона не змусила себе довго чекати. У Києві Юлія Володимирівна спробувала перекрити РосУкрЕнерго кисень і стала виступати з проповідями на тему непотрібності посередників між Газпромом і Україною. Одночасно союзники Тимошенко в Москві теж нагострили ножі. Тісно пов'язаний з РосУкрЕнерго авторитетний російський бізнесмен раптово виявився за ґратами. А впливові політемігранти з України Ігор Бакай і Віктор Медведчук, які  живуть нині в основному в нашій столиці, почали активно лобіювати московську еліту на користь нової домовленості з Тимошенко. А недавно на обрії з’явилася й велика російська олігархічна структура, готова в тандемі з Тимошенко перехопити в РосУкрЕнерго ласий бізнес. Говорять, у всякому разі, що на недавні переговори в Москві посланці Тимошенко прилітали саме на особистому літаку    олігарха, який очолює цю компанію.

Природно, заступникам РосУкрЕнерго у російській еліті абсолютно не сподобалася перспектива втрати бізнес. У цьому, очевидно, і полягає підґрунтя погрози Москви перекрити Києву газ. Це насамперед  додатковий аргумент на закулісних торгах з приводу нового розподілу  російсько-українського газового бізнесу. Як тільки ця бійка бульдогів під килимом чимсь закінчиться, у міжслав’янськійй газовій дружбі знову буде панувати благодать.

Виникає питання: яке відношення все це має до російських національних інтересів? Адже корінь проблеми аж ніяк не в надмірному властолюбстві Тимошенко. До конфлікту з РосУкрЕнерго її підштовхує сама логіка політичної гри. Поки між Росією й Україною буде існувати газовий посередник, будь-яка зміна влади в Києві буде неминуче приводити й до перерозподілу  сфер впливу в сфері транзиту "блакитного палива".

Невже посередника не можна забрати? Чому функції РосУкрЕнерго з його незрозумілою структурою власності не може виконувати той же Газпром? Захисники нинішнього положення речей у російсько-українській газовій дружбі приведуть тисячі фінансових і технічних причин, які  роблять це абсолютно неможливим. Але, за словами експертів, насправді   всі технічні труднощі абсолютно подоланні. Інша справа, що існування посередників на 200% відповідає корпоративним інтересам російської еліти. Адже там, де є посередники, відкриваються прекрасні можливості для воістину великих здійснень...

Не з пустими руками залишається й київський політістеблішмент. В українській еліті теж хочуть творити великі справи. Саме тому заклинання Тимошенко про "шкоду посередництва" варто сприймати лише як димову завісу. Її реальна мета в заміні одного посередника іншим. І дорікнути за це Юлію Володимирівну досить складно. Вона всього лише діє, підкоряючись логіці гри, придуманій в Москві.

У європейських столицях спецам відомий досить пікантний факт, що в Москви просто немає можливості надовго перекрити поставки газу через Україну

Одним словом, в еліті двох країн щасливі всі - крім хіба що  тих, хто програв у конкурентній боротьбі. Є, звичайно, ще й Захід, якому до смерті набридла залежність свого газопостачання від періодичних сутичок між російськими й українськими компаньйонами по газовому бізнесі. Але сльози західників теж можна назвати крокодилячими.

Тимчасово скоротити видобуток газу на родовищах технічно неможливо. А раз газ добутий, його треба кудись діти. Широко розрекламований Північно-європейський газопровід от уже який рік підряд існує тільки в проекті. Якщо ж існуючі газопроводи перекриті, то "блакитне паливо" можна або перевести в зріджений стан і занурити на танкери, або закачати в підземні газосховища. Але ні потужних заводів для накопичення газу, ні серйозного газотанкерного флоту в Росії як не було, так і немає. А вільних об’ємів у підземних сховищах вистачить, за експертними оцінками, лише на чотири з невеликим дня. Після цього Москва виявиться перед цікавою дилемою. Доведеться або відновляти поставки "підступним українцям", або просто спалювати газ.

Одним словом, перебування Росії в "газовому рабстві" в України - це той рідкісний випадок, коли задоволені й "рабовласники", і західні "захисники прав людини", і більше всіх самі "раби". Спартаку, який через  дурість або незнання раптом вирішив їх підняти проти "тиранів", напевно сильно дістанеться від своїх же. Є, звичайно, ще й російський народ, чиїм "національним надбанням" теоретично є газові багатства країни. Але народ у нас, як завжди, зайнятий своєю улюбленою справою - мовчить.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах