Головна
 

НГ: У Києві настає зміна еліт

31 березня 2008, 03:21
0
3

Криза ідей вразила не тільки помаранчевий табір, але і біло-блакитних опозиціонерів, повідомляє Независимая газета

Зараз Україна переживає ряд політичних моментів, які можна охарактеризувати як криза революції. Помаранчева революція відійшла в минуле, і ми спостерігаємо лише відгомони революційних процесів. Чим же охарактеризувалися перші місяці 2008 року?  

Активне протистояння між Секретаріатом Президента і Кабінетом Міністрів, а персонально – між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко продемонструвало, що єдність колись згуртованого помаранчевого  табору в перспективі неможлива. Виявилось, що коаліція пропрезидентської НУ-НС і пропрем'єрського БЮТу – за великим рахунком фікція: найбільш серйозні загрози для уряду Тимошенко виходять якраз з президентського табору. Крім того, неозброєним оком видно президентські амбіції Тимошенко. Шляху двох політиків і їхніх політичних сил остаточно розішлися, а нинішня правляча коаліція є лебединою піснею помаранчевої революції.

Водночас серйозні проблеми спостерігаються і в біло-синьому таборі. Перехід близької до мільярдера Ріната Ахметова Раїси Богатирьової в президентський табір (вона стала секретарем Ради національної безпеки і оборони України), так само як і загравання деяких донецьких політиків з Віктором Ющенком, – сигнал для політичного сходу України. Причому тривожний сигнал. Усередині Партії регіонів спостерігається криза осіб, криза ідей, криза монолітності. Як результат – соціологи відзначають стрімке зниження рівня популярності партії на сході і півдні країни. Голоси регіоналів плавно перетікають в інші проекти – Комуністичної партії, Блоку Литвина і особливо – до молодого політичного проекту «Союз лівих сил» під керівництвом Василя Волги.

Революційний і контрреволюційний проекти дають свої збої. З'явилися тенденції до створення якогось міксту – оточення Віктора Януковича підозрюється в постійному переговорному процесі з Блоком Юлії Тимошенко, бізнес-група Ріната Ахметова стрімко наближається до Віктора Ющенка. І це тільки посилює кризу.

По-друге, слід зазначити ситуацію в парламенті України і спроби блокувати його трибуну опозицією, що нібито протестувала проти підпису спікера Арсенія Яценюка під листом про план членства України в НАТО. Насправді це відверта спекуляція на темі НАТО: Партія регіонів сама ж вписала в свою програму питання євроатлантичної і європейської інтеграції України, а колишній міністр оборони України Анатолій Гриценко навіть зазначив, що жоден уряд України не зробив більше для інтеграції в НАТО, ніж уряд Януковича. Тоді Партія регіонів гордилася цим. Зараз – виступає проти. Курйозом став випадок, коли у одного українського парламентарія-регіонала запитали: «Як ви ставитися до членства України в НАТО?» – «Негативно! НАТО – це агресивний блок, який покликаний посварити нас з Росією і розмістити свої бази наший території». – «А до Північноатлантичного альянсу?» – «Ну, це зовсім інша річ!»

Насправді революційна риторика щодо європейського і євроатлантичного шляху розвитку закінчилася. Залишилася спекуляція на європейському або російському векторах інтеграційних процесів. У Києві не відбувається зовсім ніяких переміщень у бік НАТО і ЄС, точно так, як і у бік Росії. Україна живе своїм життям – життям величезного політичного хутора, час від часу заявляючи, що не проти б перебратися у велике місто. Але місто не поспішає приймати Україну в свої обійми – ні європейське, ні євразійське.

Якби наші політики були реально зацікавлені в змінах, вже давно були б ініційовані реформи, а настрої громадян мінялися б у бік одного або іншого інтеграційного орієнтиру. Соціологи свідчать: у країні мало як прихильників вступу до НАТО, так і прихильників об'єднання з Росією – особливо у військово-політичні блоки.  

Під шумок парламентських баталій антинатовська частина Верховної Ради в кулуарах домовлялася про участь в приватизаційних процесах, в діленні портфелів і т.д. Революція завершилася грандіозним міжсобойчиком.

По-третє, війни з «Газпромом» розкрили лицемірство окремих політиків і показали, що оточення Президента України готове піти на будь-які умови, на будь-яке підвищення цін – лише б зберегти на ринку компанію-посередника, вигідну як російській стороні, так і оточенню Президента. Політики першого ряду (незважаючи на те що усередині України вони вживають ультрапатріотичну і навіть націоналістичну риторику) готові йти на все, лише б на майбутніх виборах заручитися підтримкою з боку Росії. Дмитру Медведєву буде простіше «облаштувати Україну», ніж його попередникові, – йому не доведеться робити єдину лінійну ставку. Він зможе зіштовхувати лобами і Ющенка, і Тимошенко.

До того ж оголошення дострокових виборів мера Києва і Київської міської ради, а також дострокові вибори мера Харкова свідчать про різку зміну ситуації в органах місцевого самоврядування. За великим рахунком багато мерів великих міст прийшли до влади на хвилі войовничого популізму. Київський мер Черновецький і харківський глава Добкін – це ланки одного ланцюга. Обидва – популісти, хоча один з помаранчевим, інший – з біло-синім забарвленням. Але на всякий популізм знаходиться свій антипопулізм. У Києві альтернативним популістом стає боксер Кличко, в Харкові – бізнесмен Фельдман. На зміну йому приходить постреволюційний популізм – але і він поступово утилізувався. З'являються нові люди, що волають до здорового глузду, – господарники, управлінці. Вибори на місцевому рівні повинні показати, наскільки криза революції досягла низового рівня, наскільки народ (а не еліта) схильний до розчарування в революції. Якщо електорат знову опиниться ласий до популізму – значить, революція в наших головах триває.

На тлі гострої кризи в країні зажевріла надія на якісь зміни. І пов'язана вона з новими особами і новими політичними проектами. Так, найбільш конструктивну позицію на сьогоднішній день займає спікер парламенту Арсеній Яценюк. Незважаючи  на бажання Секретаріату Президента довести ситуацію у Верховній Раді до колапсу і до нових дострокових виборів, 33-річний спікер зумів знайти вирішення проблеми і примусив парламент запрацювати, чим врятував демократію. Політик, до якого через його молодість більш ніж скептично ставилися маститі колеги по Раді, продемонстрував уміння управляти процесами в кризових ситуаціях.

Великі надії подають такі політики, як екс-міністр оборони Анатолій Гриценко (його називають в числі тих, хто зможе висунути свою кандидатуру на майбутніх президентських виборах), лідер «Союзу лівих сил» Василь Волга, лідер партії «Свобода» Олег Тягнибок, кандидат в мери Києва Віктор Пилипишин та інші. Всі вони в тому або іншому ступені причетні до помаранчевої революції, але знаходилися на других і навіть третіх ролях революційного процесу. Тепер же вони виходять на перші ролі.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах