Головна
 

Известия: Прощай, улюблене місто? Не дочекаєтесь!

9 червня 2008, 03:27
0
4

Статтю Костянтина Затуліна, депутата Державної думи, директора Інституту країн СНД, публікує видання Известия

За останні рік-два українська влада зробила більше, ніж всі ми в Росії разом узяті, щоб найдальші від політики громадяни в Криму і Севастополі зрозуміли: на годиннику, що відмірює долю корінного російського населення півострова, без п'яти хвилин дванадцята. 

Чому так? Що робити? Спробуємо дати свої відповіді на ці питання - вони важливі не лише для севастопольців, але і для всіх громадян Росії.

"Севастополь, Севастополь - гордість російських моряків" 

Поет і почесний громадянин Севастополя Петро Михайлович Градов, автор цих рядків з пісні, що стала візитною карткою міста, навряд чи міг уявити, що після його смерті вдова і дочка змушені будуть в суді відстоювати його вірші від українізаторів з військово-морських сил України, що перетворили "гордість російських моряків" в "білокам’яну столицю українських моряків". Так чия ж Севастополь гордість?

Кримська земля, на якій стоїть Севастополь, стала частиною Російської імперії в результаті російсько-турецьких воєн, відповідно до маніфесту Катерини II від 8 квітня 1783 року. Була потрібна ще одна війна, щоб Туреччина остаточно визнала цей факт в Ясському мирному договорі з Росією. Кров, піт і сльози, пролиті нашими предками в боротьбі за володіння Кримом, - вічною загрозою світу і населенню Московської держави, - не піддаються ліку. Севастополь став форпостом на нових рубежах

у цій боротьбі: мишача метушня, затіяна недавно українськими чиновниками довкола 225-ліття Чорноморського флоту, зайвий раз нагадала, що первинно, а що повторно - місто, яке відзначає ювілей після флоту, 14 червня, виникло "з моря", за ініціативою молодої Чорноморської ескадри, а не навпаки. Управління містом здійснювалося військовим генерал-губернатором, яким за посадою був командувач Чорноморським флотом.

Дві революції в 1917 році, крах імперії і курс на будівництво соціалізму в Радянському Союзі, що супроводилися грандіозними змінами в адміністративно-територіальному устрої країни, ніяк не вплинули на цільове призначення Севастополя - головної бази флоту і військово-морської фортеці, що підкорялася безпосередньо Москві. Це відповідало положенням Конституції СРСР 1936 років і не перечило Конституції РРФСР 1937 років, які відносили військові (у тому числі військово-морські) справи до безпосереднього ведення Союзу РСР.

Ключовим для розуміння правового статусу Севастополя протягом всього радянського періоду став Указ Президії Верховної Ради РРФСР від 29 жовтня 1948 року: "Виділити Севастополь в самостійний адміністративно-господарський центр зі своїм особливим бюджетом і віднести його до категорії міст республіканського підпорядкування". Указ, якому передувала підписана Сталіним 25 жовтня 1948 року постанова Ради Міністрів СРСР N 403 "Про заходи щодо прискорення відновлення Севастополя", закріпив фактичне адміністративне розділення Криму - на Севастополь з округом і власне Кримську область, які окремо, кожен зі своїми проблемами, виходили на республіканський (Кримська область) і союзно-республіканський (Севастополь) рівні. Указ 1948 років ніколи ніким не відмінявся. Якщо вже  Російська Федерація - спадкоємиця РРФСР, він може і має бути визнаний досі чинним.

Подальша доля Кримської області так чи інакше була пов'язана з царським дарунком "дорогого Микити Сергійовича" Україні. Втім, царі, на відміну від партійних вождів, Кримом не обдаровували - хіба що села фаворитам роздавали. Обмежені були самодержці. Поважно підкреслити не лише сумнівну правомочність прийнятих в 1954 році рішень про передачу Кримської області з РРФСР в УРСР, але і те, що ні в одному з "передавальних" документів тієї пори місто союзно-республіканського підпорядкування Севастополь не згадувався. Нікому і на думку не спадало  не лише те, що Україна і Росія в майбутньому стануть самостійними державами, але і сама можливість чиїхось претензій на господарювання в закритому місті.

Критики цієї точки зору люблять посилатися на оголошення Севастополя в 1978 році містом республіканського підпорядкування у складі УРСР у відповідній статті (N 77) Конституції Радянської України. Такі аргументи, та ще з вуст українських націоналістів, що вважають  Катерину Велику повією, а Україну XX століття жертвою радянської окупації, в Росії не зобов'язані брати до уваги. Ні я, ні мої родичі, сусіди в Москві і співгромадяни Росії, ні самі, ні наші батьки, ні у минулому, ні зараз, ніколи не давали на всеросійському референдумі про статус міста Севастополя згоди на передачу його Україні. Тому що такого референдуму ніколи не було. Як не було, в його відсутність, і вирішень яких-небудь республіканських органів влади РРФСР про передачу Севастополя Україні. Однобічні акти України, включаючи новели її конституцій, не можуть бути заміною цієї простої і ясної обставини.

 Так, Борис Єльцин і його оточення, що заблукали в трьох біловезьких соснах, в лихоманці розвалу СРСР і розділу союзних повноважень не пригадали про Крим, а питання про Севастополь як головну базу Чорноморського флоту спочатку визнали само собою зрозумілим. За рік до цього, при ратифікації у Верховній Раді Росії підписаного 19 листопада 1990 року Договори між РРФСР і УРСР, наш кращий в історії міністр закордонних справ Андрій Козирєв, відповідаючи на питання, що буде з Севастополем, "якщо Україна перейде в структуру НАТО, а ми (Росія), залишимося поза нею", обурювався від припущень "таких сценаріїв найгіршого виду часів "холодної війни" і посилався на те, що "за всіми нашими документами забезпечення безпеки передане Союзу (СРСР)" (цитую за стенограмою). Тобто визнав, що не лише українське, але і російське керівництво не має права розпоряджатися долею Севастополя як військово-морської бази.

Але дуже скоро незалежна  Україна змусила і Єльцина, і Козирєва розлучитися зі всякими ілюзіями відносно українського "апетиту під час їжі". Почалася вакханалія із спробами захвату кораблів і військово-морської інфраструктури в Севастополі та інших пунктах базування флоту на території України. Лише демонстративна відмова командування і особового складу Чорноморського флоту від переприсяги на вірність Україні змусила тодішнє російське керівництво схаменутися і приступити в 1992 році до переговорів про долю флоту з українською стороною, які завершилися в 1997 році його розподілом.

У 1997 році  був підписаний, а в 1999-му  ратифікований Договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією і Україною, а також трьох базових угод щодо статусу і перебування Чорноморського флоту РФ на території України. Прийняття і узаконення цих документів зовні виглядало історичним компромісом між Росією і Україною. Проте тепер навіть тугодумам стає ясно, що нова Росія, задовольнившись одними обіцянками дружби, співпраці і партнерства, не лише зрадила свої інтереси, визнавши в 2 статті договору непорушними колишні, суто формальні адміністративні кордони між РРФСР і УРСР, але і залишила без належної уваги волевиявлення представників населення Севастополя, що неодноразово висловлювався на підтримку російського статусу свого міста (таке рішення, наприклад, прийняла 23 серпня 1994 року Севастопольська міська Рада народних депутатів). Відомо, що совість мучила Бориса Єльцина, що надіслав президентові Леоніду Кучмі, навздогін за набиранням чинності договору, лист із попередженням, що загравання України з НАТО суперечить її договірним зобов'язанням перед Росією. Але "кігтик застряг - всій пташці пропасти". Листу Єльцина, як і "Найбільшому Договору" між Росією і Україною, була приготована в історії доля прекраснодушних поривів, які нікого і нічого не вберегли.

Сьогодні ми можемо бути упевнені лише в тому, що, незважаючи на чийсь минулий недомисел або пряму зраду, Севастополь - головна база Чорноморського флоту - залишається містом російських моряків, що ніколи не втрачало свій російський суверенітет з доброї волі і з відома багатонаціонального народу Російської Федерації. Але це, погодьтеся, багато що означає. 

"Відстоюйте ж Севастополь!"

Цей передсмертний заповіт адмірала Корнилова, героя першої Севастопольської оборони в Кримську війну, виявився якнайактуальнішим для сучасної Росії, заклопотаної ворожим курсом влади України, перспективою зміни її нейтрального статусу, примусом до асиміляції російського і російськомовного населення. Всім зрозуміло, що Севастополь - це найбільш російське місто, саме тому обмежене  в Україні в правах самоврядування. Таким чином, подальша доля Севастополя - третьої, безкровної Севастопольської оборони - стає знаковою як для внутрішньополітичного розвитку України, так і для російсько-українських відносин.

Російська Федерація, уклавши Договір про дружбу, співпрацю і партнерство з Україною, як ми з'ясували, узяла на себе зобов'язання поважати її територіальну цілісність і визнала кордони. Навіть СБУ посилається лише на цей договір, доводячи мені в своїх посиланнях українську приналежність Криму і Севастополя. Але чому визнання Росії міститься саме в цьому, одному з багатьох російсько-українських документів?

Тому що Росія, навіть при президентові Єльцину і прем'єрові Черномирдіну, не змогла б проковтнути цю пілюлю без умови, що підсолодила її. Цією умовою з'явилися не стільки підписані в пакеті угоди щодо Чорноморського флоту, скільки те, що в інших статтях договору розкривається як "дружба, співпраця і партнерство" між Україною і Росією. Немає "дружби, співпраці і партнерства" між нами - втрачається підстава для визнання Росією сумнівного суверенітету України над цілим рядом територій, перш за все Кримом і Севастополем.

Якщо сьогоднішні кроки України щодо вступу до військово-політичного блоку НАТО, як правильно говориться в щойно прийнятому Державною думою зверненні до президента і уряду Російської Федерації, є фактичним однобічним виходом України із зобов'язань за договором, як довго ми шукатимемо "дружбу, співпрацю і партнерство" з Україною в темних закутках, в яких, зізнатися, нічого цього вже давно немає? До 1 жовтня цього року, в повній відповідності з текстом договору, ми повинні повідомити українську сторону про своє небажання продовжити дію договору на наступних 10 років, супроводжує це пропозицією про початок нових переговорів про новий договір. Більш відповідному реальності. Сама по собі це дія, безумовно, стане холодним душем для русофобської влади України, що втрачає можливість обдурювати мирних громадян видимістю стосунків з Росією. Але без такої процедури важко розраховувати на протверезіння.

Не думаю, що Росія зверху, на офіційному рівні, повинна після виходу з договору квапитися з висуненням своїх претензій на повернення Севастополя або Криму. Так само як упевнений, що найбільш оскаженілі прибічники помаранчевої влади не стримаються від спроб в помсту денонсувати угоди з базування Чорноморського флоту Росії в Севастополі. З останніх порад, даних своїм друзям в  Україні Збігневим Бжезинським, витікає, що цього метра  боротьби з Росією більш за все турбує саме така спонтанна реакція Києва на можливі дії Москви. Бо цей крок остаточно вивів би Україну за межі правового поля. Адже на відміну від договору, чий термін спливає, угоди щодо флоту діють, як мінімум, до 2017 року і не передбачають процедури дострокового і однобічного виходу. Росія отримала б сповна законне право проігнорувати українське рішення. Чорноморський флот продовжив би перебування  в Севастополі.

Ну і що зробили б спадкоємці Виговського і Мазепи з Шухевичем? Атакували б Чорноморський флот в Севастополі? Перейменували б його в Ахтіар і заселили б активістами кримськотатарського меджлісу? Сумніваюся. Але в тому, що вся ця історія призвела б до катастрофічного падіння рейтингу української влади і підйому знизу потужного народного руху за возз'єднання Криму і Севастополя з Росією, жодних сумнівів немає. З таким приданим навіть в НАТО не візьмуть.

Це, безумовно, один з найбільш крайніх сценаріїв розвитку ситуації. Існує безодня компромісних варіантів, які, у свою чергу, залежать від нашої рішучості відстоювати свої інтереси, права, російську мову і наших співвітчизників в Україні. Відстоювати Севастополь.

А доки депутати Верховної Р         ади з пропрезидентської Нашої України планують встановити в Севастополі годинник, який відлічуватиме час до виведення Чорноморського флоту в 2017 році і будити вранці жителів міста піснею "Прощавай, улюблене місто, вирушаємо завтра в море...". 

Не діждуться.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах