Головна
 

Известия: 80 днів до моменту істини

11 липня 2008, 15:14
0
5

У відносинах Росії і України наступає час, коли слід виправити помилки минулого і зберегти спільне майбутнє, пише на сторінках російської газети Известия мера Москви Юрій Лужков.

Дивлячись на сьогоднішню Україну, постійно виникає дивне відчуття, що ось - сусід, друг, родич, якого давно не бачив, а тут зустрів знов і просто не впізнав. Зустрів і здивувався такою вражаючою але незбагненною зміною. На питання "Брат мій, це ти?" - він або відводить у бік очі, або відповідає щось непевне.

Що ж відбувається в наших стосунках?

При величезному рівні "самостійності" і "незалежності" наш сусід так і не вирішив питання про власну незалежність і самостійність. Зрозуміло чому. Головне і найскладніше питання тут полягає в тому, що на початку 1990-х років розрізано по живому спільну долю і розірвано спільне життя наших народів. Це стало однією з найбільших трагедій і катастроф в наший історії ще і тому, що розлом відбувся по штучних, радянських адміністративних межах.

Хоча українська влада в тому відкрито ніколи не зізнається, але невпевненість в історичній справедливості і юридичній чистоті багатьох питань сучасної української державності, що перш за все стосуються Криму і Севастополя, вона чудово розуміє. Тому і відводить постійно у бік очі і не хоче чесного діалогу. Тому і починає робити все, щоб не пускати до себе тих, хто може відкрито і сміливо сказати всю правду. Тому й ідея віддалення від Росії, боротьби з Росією постійно і у багатьох випадках стає самоціллю української влади.

Саме так відбувається з іншою, вже суто сучасною, але не менш хворобливою ситуацією в російсько-українських відносинах - договором про дружбу, співпрацю і партнерство між нашими країнами. Сама ця дружба досягла, вибачте на слові, вже такого "апогею", і все, що відбувається сьогодні в Україні, не просто не відповідає суті договору, але свідомо налаштовує українську владу на те, щоб зруйнувати і його дух, і його букву.

Невідомо, скільки ще українські апологети самоствердження збираються грати з нами в ці ігри. Проте сьогодні наступив той момент, коли Росія не тільки, нарешті, може, але і повинна перевернути ситуацію з голови на ноги і, сказавши сусідові правду, повернути його до реальності. Адже потрібно тільки спокійно і об'єктивно розібрати факти, документи, суть справи. Думаю, що тоді розсудливі і відповідальні політики в самій Україні теж підтримають нашу позицію.

Фальшива дарча

Питання про Крим і Севастополь настільки важливе у відносинах Росії і України тому, що по ньому, як по лакмусовому папірцю, відразу стає видно, хто стоїть на твердому ґрунті історії і правди, хоче чесного і справедливого вирішення всіх наших проблем. А хто - весь час намагається цю історію переписати, відчуває свою неправоту, постійно і при будь-якому питанні крутиться  наче дзиґа, а замість розмови по суті підсовує народу фальшивки і мріє назавжди стерти з народної пам'яті правду.

А істина полягає в тому, що з кінця XVIII століття, коли Крим в результаті завоювань Катерини II увійшов до складу Російської імперії, і аж до наших днів ця земля ніколи не входила до складу українських земель, ніколи не належала Україні по праву.

Треба сказати, що Микита Хрущов, який, як відомо, завжди відчував прихильність до всього українського, зробивши своєму улюбленому народу справді царський і безпрецедентний подарунок, проте, підклав Україні свиню. Приймав він це рішення, ймовірно, під впливом емоцій і в пориві різноманітних відчуттів. І зовсім не дбав про дотриманням правових норм і конституційних процедур вирішення таких питань, як зміна адміністративно-територіальних кордонів.

Подарунок був похабцем запакований в обгортку украй сумнівних правових документів. Рішення Президії Верховної Ради - резолюції не рівня таких суттєвих питань. А необхідного за законом загальнореспубліканського референдуму в РРФСР не провели зовсім. Мабуть, вирішили, що і так зійде, оскільки хто ж тоді наважився б сперечатись із генсеком. У результаті вийшло неправочинне і юридично нікчемне рішення.

Але навіть коли Микита Сергійович радів, Україна святкувала, а Росія мовчки дивувалася передачею Криму, "щедрий генсек" зовсім не дарував Україні місто російської слави Севастополь. На це прямо вказують всі правові підстави і документи.

Севастополь завжди був військово-морською базою Чорноморського флоту Росії. Він історично виник як місто для забезпечення флоту. У всі періоди нашої історії, включаючи і імперський, і радянський, мав фактично особливий лад управління із столиці (Петербургу або Москви) по лінії військового відомства. Місто завжди знаходилося в руках військово-морської адміністрації, яка призначається з центру.

Наприклад, в дорадянський період головував генерал-губернатор, який одночасно був і командуючим Чорноморським флотом. Севастополь не входив до складу Криму, столицею якого завжди був Сімферополь. Завжди мав свою власну, окрему - і, до речі, режимну, закриту територію, яка охоронялася з суші, моря і повітря. При цьому з XIX століття Севастополь мав офіційний статус "головного військового порту", в який був практично заборонений вхід цивільним кораблям.

На момент передачі Криму Україні правовий статус Севастополя був заснований на цілій низці державних рішень і документів. Зокрема, це були Ухвала Ради Міністрів СРСР 1948 року "Про заходи щодо прискорення відновлення міста Севастополь", Указ Президії Верховної Ради РРФСР "Про виділення міста Севастополь в самостійний адміністративно-господарський центр" і Ухвалу Ради Міністрів РРФСР "Питання міста Севастополь". Місто у межах свого округу адміністративно було виведене з Кримської області та належало до міст прямого республіканського підпорядкування РРФСР. Такий статус в РРФСР мали окрім Севастополя тільки Москва і Ленінград.

І в 1954 році, коли Кримську область волюнтаристськи віддали Українській РСР, в жодній ухвалі, указі і законі союзних і російських органів влади про Севастополь і його передачу не було ані слова. Адже передати його можна було тільки окремо, особливо, адже, якщо він навіть і мав відношення, то тільки до півострова Крим, але не до Кримської області.

При цьому з погляду функціонального управління Севастополем як військово-морською базою він і до 1948 року, і після нього, і навіть після 1954 року завжди знаходився в прямому підпорядкуванні загальнодержавних органів Військово-морського флоту СРСР. І ця ситуація зберігалася аж до розпаду Союзу в 1991 році.

І знов слід нагадати - населення РРФСР на референдумі ніколи не голосувало навіть за передачу Криму (не кажучи вже про Севастополь), а органи влади РРФСР ніколи в жодному документі не передавали Україні Севастополь, що не входив в Кримську область. А в 1993 році статус Севастополя як міста федерального підпорядкування в адміністративно-територіальних межах міського округу за станом на грудень 1991 року, тобто на момент розпаду СРСР, був додатково підтверджений ухвалою Верховної Ради Російської Федерації.

Нарешті, згадуючи не тільки про букву, але і про не менш важливий дух законів і договорів, слід сказати ще про одне. У 1954 році подарунок Україні був зроблений Хрущовим на честь 300-річчя возз'єднання України і Росії, в знак і під гаслом цієї вічної єдності, непорушної братської дружби і щирої любові. Проте якщо потім, в 1991 році, відбулося роз'єднання наших держав, то Україні після такого "розлучення" слід було повернути те, що їй не належить. Ще не пізно повернути чуже. Це було б, як у нас говорять, і по совісті, і по правді.

Велика панама дружби

Саме з огляду на ці підстави автор цих рядків виступив в 1997 році проти Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією і Україною, який підписали тоді президенти Єльцин і Кучма. Два роки - з моменту підписання і до його набуття чинності в 1999 році - договір був незаконнонародженим плодом жахливого самообману і простодушності, дітищем волюнтаризму, політичної сліпоти і зневаги національних інтересів. Весь цей час багато політиків і громадськість Росії чинили опір затвердженню договору. Але його ратифікація на вильоті 90-х років, на нещастя, зайвий раз підтвердила тодішню державну слабкість нашої країни.

Безмірна щедрість Росії, яка знов сподівалася на чесне слово сусіда, полягала перш за все в тому, що, не отримуючи нічого натомість, вона задовольнила ключове бажання правлячих кіл України, визнавши як державні кордони Росії і України суто штучні адміністративні межі між колишніми радянськими республіками РРФСР і УРСР. Так, завдяки щедрості душі тодішнього політичного керівництва країни, Росія істотно ускладнила собі можливість серйозно обговорювати і вирішувати багато питань розвитку відносин з Україною.

А що Росія отримала натомість? Договір не дав Росії певності ні в щирості дружби сусіда, ні в масштабах співпраці і механізмах реального партнерства з Україною. Вражають і посилання прихильників договору на те, що, мовляв, у Росії аналогічні, мало не слово в слово договори з іншими країнами, включаючи навіть - свята простота! - деякі країни НАТО, а також - вершина дипломатії! - окремі бананові республіки. Адже це був той самий випадок, коли таке писання договору з Україною під копірку з іншими міждержавними угодами свідчило не тільки про лінь і неорганізованість влади в Кремлі, але і про цинічне ігнорування реальних історичних традицій і сучасних обставин відносин між нашими країнами.

В результаті при великій кількості гучних слів і "сердечних" формулювань договір не містив жодних механізмів збереження і зміцнення братерських відносин наших народів. Не було нічого, що на ділі захистило б потім мільйони російських і російськомовних громадян України від дерусифікації і переписування історії, чим сьогодні зайнятий офіційний Київ. Не було реальних гарантій і прямих формулювань, які називають все своїми іменами, зобов'язань не укладати з третіми країнами угод, направлених проти один одного, і не допускати використання своєї території на шкоду взаємної безпеки.

Саме це дозволяло і досі дозволяє українській владі, задерши штани, бігти, підстрибуючи, до НАТО. Дозволяє шантажувати Росію то підвищенням орендної плати, то взагалі перспективою вигнання Чорноморського флоту з Севастополя. Дозволяє закривати російські школи, виганяти російську мову з життя і культури країни, не згадуючи про власні обіцянки (щоправда виборчі) надати російській мові статусу другої державної в Україні. Дозволяє, постійно роздираючи свій народ по живому, заради бажання відокремити українців від Російської православної церкви і стукаючи "уніатською палицею" по православ'ю, зневажати традиції і культуру власної країни.

Українським правлячим колам виявилось замало повного вихолощення договору, його перетворення порожній, ні до чого не придатний папір, хоча для Росії договір завжди був і залишався таким, що зобов'язує і неухильно виконується. Головна біда в тому, що українська політична еліта тепер цинічно використовує слова про дружбу і партнерство як димову завісу, як прикриття своїх істинних намірів.

Побудована на цьому політика в дусі "ой, я шось і не знаю, як все це трапилося" періодично виривається в української влади вже після 1999 року, хоча у всій своїй красі вона розкрилася, звичайно, після "помаранчевого чаду" 2004 року. Саме тоді стало остаточне зрозуміло, що замість незалежної, самостійної, раціональної політики творення і розвитку країни в дружбі і партнерстві з Росією українська влада на практиці живе лише ідеєю приєднання, поглинання, перемелювання своєї країни Заходом.

Адже це так комфортно, коли в обмін на згоду бути "обозним полком" НАТО і сидіти років двадцять на табуретці під дверима Євросоюзу можна під захистом схвальних поглядів вашингтонських і брюссельських друзів вдаватися до улюбленого заняття - боротьби з Росією. Роз'яснюючи при цьому народу (звичайно ж, за бюджетний рахунок), що НАТО - це і є світле майбутнє "української незалежності", а найвірніший шлях в "військовий Північноатлантичний комунізм" - це антиросійська політика.

Але раціональність такої позиції все складніше і складніше пояснити народу України. Наші народи є братами - і за своєю спільною історією, і за єдиною культурою. Вони пов'язані численними родинними зв'язками, переплетені в економічних відносинах. Навіть будучи незалежними державами, нам судилось бути поряд, разом і рука в руку йти в майбутнє. Безкарно дурити і Росію, і власний народ далі не вийде.

Повернення до реальності: зворотній відлік

Жалкую сьогодні про те, що ми, які протестували десятиліття тому проти ратифікації такого російсько-українського договору, не змогли заблокувати це ганебне рішення, не протримали оборону хоч би ще рік. Упевнений, що вже в 2000 році після обрання нової Державної думи і нового президента країни цей документ ніколи б не вступив в дію. І всі наступні роки нам не довелося б миритися з тим, що цей договір створив.

У договорі, на жаль, немає пунктів, які дозволяли б зупинити його дію або переглянути його положення, поки не закінчився десятирічний термін, на який він укладений. Якби такі положення були, то, переконаний, що Росія вже давно б не терпіла багато чого.

Але є, на щастя, в російсько-українському договорі ще один цілком конкретний пункт, який свідчить, що за півроку до закінчення його терміну, тобто не пізніше 1 жовтеня 2008 року, будь-яка із сторін має право повідомити іншій про свій вихід з договору в односторонньому порядку.

Для того, щоб прийняти рішення, ми маємо ще 80 днів. Але, мабуть, з урахуванням всього історичного і сучасного контексту наших взаємин вже і зараз зрозуміло, що непродовження договору - це найм'якше рішення, яке ми можемо прийняти. І потрібно використовувати таке рішення як вікно можливостей, щоб у відносинах Росії і України все встало на свої місця, запанувала справжня взаємна пошана і партнерство. Головне цю можливість не втратити, інакше це саме вікно не тільки закриється, але буде за допомогою різного роду спритних будівельників глобалізації наглухо закладене цеглою ще на десятиліття вперед. А, можливо, назавжди.

До того ж українська сторона де-факто сама веде справу до розірвання договору. Українська влада, намагаючись вже зараз заявити про відмову розглядати питання про продовження перебування Чорноморського флоту в Севастополі після 2017 року, дезавуює тим самим і міждержавний договір. Він підписувався "в пакеті" з Угодою між Росією і Україною про статус і умови перебування Чорноморського флоту Росії на території України. І лише з урахуванням цього був ратифікований в 1999 році російським парламентом.

За цих умов наш вибір простий. Або Росія і далі вдаватиме, що вона наполягає на Договорі про дружбу, співпрацю і партнерство з Україною. Або ми просто скажемо українській владі про очевидне - договір не забезпечує вирішення тих завдань, заради яких він укладався. Справжньої дружби, чесної співпраці і щирого партнерства, на жаль, немає зовсім.

Тому ми вважаємо, що цей документ повинен залишитися у минулому і час, який залишається до закінчення колишньої угоди, слід максимально ефективно і енергійно використовувати для того, щоб підготувати новий проект по-справжньому "великого" – не назвою, а реальним сенсом, змістом і глибині - договору. Більш того, щоб цього часу було більше, нам не потрібно чекати до 1 жовтня, не потрібно тягнути ці 80 днів, а слід заявити про своє рішення і повідомити його Україні вже зараз.

Спільна робота над новим договором з Україною дасть нам хороший шанс ясно і чітко позначити, а також гранично конкретно і в безумовній для виконання обома сторонами формі зафіксувати ті пріоритети, без яких відносини двох братерських країн залишаться в хиткій зоні самообману і недомовленостей.

Російська позиція давно відома і прозора. Ми не можемо дивитись байдуже на ставлення України до російськомовного населення. Для нас не меншою мірою, ніж розвиток економічних відносин, важливе не просто збереження, але і безумовне закріплення на новому рівні спільності в культурі, мові, в нашій з сусідами славетній історії.

Російськомовні школи і положення Російської православної церкви не менш важливі, ніж військово-політична присутність Чорноморського флоту в його історичній базі - російському місті Севастополі. Останнє, до речі, означає, що безпосередньо в новому договорі з Україною необхідно чітко і однозначно зафіксувати не тільки безстроковий статус військово-морської бази флоту в Севастополі, але і повернутися до питання про особливий статус міста Севастополь як такого.

Політики Росії і України повинні знайти нарешті в собі сили прийти до чесних, відповідальних, по-справжньому рівноправних, дружніх і дійсно взаємовигідним відносинам між нашими країнами заради справжніх інтересів наших братніх народів. Росія це вже усвідомила. Україна - ще шукає себе. І що енергійніше ми їй в цьому допомагатимемо, то краще.

Тим швидше можна буде говорити, що Україна стала нарешті самостійною, відповідальною і незалежною від своїх власних страхів державою. Тоді реальнішими стануть і думки про те, що наші народи в майбутньому знову знайдуть єдину стратегію розвитку. Про це мріє будь-яка розсудлива людина і в Росії, і в Україні.

"Вирватись із ролі борців сумо"

Наталія Антіпова, кореспондент "Известий"

В четвер, після повернення Дмитра Медведєва з Японії, де на острові Хоккайдо пройшов самміт "Великої вісімки", в Москві в колі друзів і колег пройшла презентація книги московського мера Юрія Лужкова і його радника Ігоря Тітова "Курильський синдром". "Цю книгу прочитає як експерт, так і профан", - упевнений письменник-сходознавець Всеволод Овчинников.

Проблема в тому, що сторони по-різному оцінюють багато фактів історії. Про це, власне, книга (слово до читача в ній, до речі, написав глава МЗС Сергій Лавров) - автори намагаються розібратися в суті виникнення територіальних претензій Японії до Росії. На їх думку, цю проблему можна вирішити, тільки забувши образи і помилки, поставивши крапку на претензіях. "Нам треба вирватися з ролі борців сумо, за якими з цікавістю спостерігають сторонні глядачі", - пише Лужков.

- Таку книгу могла написати тільки людина з куражем бджоляра! - похвалив мера і його радника письменник Овчинников.

- Ми хотіли написати простіше про складне. Книга не претендує на наукову ґрунтовність і глибину, хоча все, що в ній написане, - це історичні факти і події, - ніяковів Лужків. - Хто перший з'явився на цих островах? Першими гостями на цих островах були російські мореплавці ще в допетровські часи.

В кінці книги автори пишуть, що "чисто по-людськи сумнівалися. Якщо вже питання ставиться Японією так наполегливо, значить, щось тут не так". Але вивчивши величезну кількість матеріалів, пришли до висновку, що історична правда і справедливість на нашому боці - російському.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах