Головна
 

NYT: Фатальна для Грузії невизначеність НАТО

2 вересня 2008, 12:41
0
11

З погляду сьогоднішнього дня декларація саміту НАТО від 3 квітня стосовно Грузії та України здається майже злочинною своєю безвідповідальністю: «Сьогодні ми дійшли згоди, що ці країни стануть членами НАТО», пише Роджер Коен у статті в американській газеті The New York Times.

Пишномовна обіцянка на саміті в Бухаресті, на якому, розглядаючи питання про прагнення двох країн вступити в Атлантичний альянс, учасники настільки розділились у своїх позиціях, що навіть не змогли ухвалити рішення стосовно першого етапу для вступу в альянс – запропонувати Україні та Грузії План дій щодо підготовки до членства в НАТО (ПДЧ).

Безвідповідально декларувати цілі, для досягнення яких не існує засобів, а також залагоджувати протиріччя між Європою та США гучними заявами, які насправді – лише пусті слова. Історія так званих «зон безпеки» в Боснії, зокрема Сребрениці - достатній приклад кровопролиття, спричиненого невизначеними обіцянками.

Велика бухарестська невизначеність мала наслідком лише одне – лють росіян, не забезпечивши конкретних кроків для Грузії та України, які слугували б засобами стримування. Пізніше в Сочі Володимир Путін, тоді – російський президент, а тепер – прем’єр-міністр, розгнівано висловив своє незадоволення президентові Бушу, та Буш, як завжди, «спав за кермом».

Справді, пролилося чимало крові, кордони Грузії були порушені, а сепаратистські регіони Південна Осетія і Абхазія – визнані Росією.

Це – застережлива історія для понеділкового саміту Європейського Союзу, присвяченого грузинській кризі: не робіть жодних пустих зобов’язань, будь ласка, і жодних погроз або санкцій проти Росії для заспокоєння сумління, адже ЄС не має достатньо готовності та засобів для цього. Уже минули дні, коли можна було «ставати в позу».

Я шокований тим, що наробила Росія в Грузії. ГУЛАГ і поневолення величезних територій Європи Радянською імперією обтяжують Москву історичною відповідальністю за свободу своїх сусідів. Український Президент Віктор Ющенко виразно охарактеризував страхи цих сусідів: «Те, що сталося, загрожує кожному».

Так і є, однак Путін або принаймні Путін Другий – розгніваний Путін другого терміну – вважає все це нісенітницею.

У 2005 році Путін, колишній працівник КДБ, який уже поховав свій показний петербурзький лібералізм, назвав розпад Радянського Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою» 20-го століття. Тож, можливо, не варто дивуватися нападу на Грузію. Однак, шок від нього помітний в Європі та Сполучених Штатах.

Тут на з’їзді Демократичної партії США грузинська делегація тим часом отримує співчуття. Піар для слабкої держави – найкраща зброя 21 століття.

Давід Бакрадзе, голова грузинського парламенту, сказав мені: «Росія прагне послабити Грузію настільки, щоб союзники НАТО злякались, нестабільність провокує зміни режиму, і тоді мапа Європи перекроюється за допомогою військової сили».

Не можу цього заперечити і мені це не подобається так само, як і Бакрадзе. Але перш ніж ми вирішимо, що із цим робити, варто розглянути кілька моментів історії.

Ні, Захід не помилявся, розширюючи НАТО із залученням країн, колишніх васалів Радянської імперії в Центральній Європі та Балтії. Борг, який виник після Ялти (Ялтинської конференції 1945 року – прим. пер), і принцип неподільності вільної Європи вимагали хоча б цього.

Чи можна було зробити більше, аби залучити Росію до цієї європейської «архітектури»? Думаю, ні. Рон Асмус, що займався цими питаннями, очолюючи Міністерство закордонних справ адміністрації (колишнього президента США Білла – прим. пер.) Клінтона, сказав мені: «Це стало байкою, аналогічної до тої, що використовували німці за часів Веймарської республіки – нібито ми їх принизили, і це дає привід для застосування сили».

Натомість сотні людино-годин і незліченних візитів були спрямовані на наближення Росії до Заходу. Було створено Раду НАТО-Росія, розпочато співробітництво у питаннях ядерного роззброєння і нерозповсюдження зброї. Борис Єльцин намагався знищити російський імперіалізм; Путін теж не одразу повернувся до імперського курсу.

Точну історію того, як Путін розпочав таку політику, неможливо написати. «Революція троянд» в Грузії в 2003 році та Помаранчева революція в Україні в 2004 році стали вирішальними. Ірак відіграв певну роль. Я впевнений, що величезні суми грошей, які отримували перші люди в країні, головний серед яких – Путін, від контрольованої ними російської держави, також вплинули. І ось маємо.

Росія заплатить свою ціну за те, що зробила. Вона розлютила Китай, відкрила «скриньку Пандори» для держави із власними претендентами на сепаратизм і втратила можливість апелювати до норм міжнародного права.

Розпочалася не нова «холодна війна», а скоріше нова широкомасштабна війна між кількома гравцями, з Китаєм на чолі, а путінська Росія віддала перевагу короткочасним здобутками перед довготривалими інтересами.

Тож, в інтересах Заходу – не перегравати. Переривати переговори про роззброєння та протиракетну безпеку з Росією не відповідає нічиїм інтересам. Так само, як і дешеві прийоми, на зразок виключення Росії з «великої вісімки» (і так уже «неадекватної» за своїм складом).

Але водночас Захід не може дозволити себе залякати. Він має фінансово та іншими засобами підтримати грузинського президента Михайла Саакашвілі. Має втримати відкритим прикаспійській енергетичний коридор в обхід Росії. Підтримати незалежність України. І в грудні, на зустрічі міністрів закордонних справ, НАТО має замінити бухарестське марнословство на основне положення: ПДЧ для Грузії та України.

Рішучість, що супроводжувалася підтримкою взаємовідносин, перемогла «холодну війну». Це може допомогти й у широкомасштабній війні.

Оригiнал статті:
http://www.nytimes.com/2008/09/01/opinion/01cohen.html…

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах