Головна
 

ST: Росії потрібно окреслити чіткі межі

2 вересня 2008, 16:29
0
1

Може, з головного управління Чорноморського флоту у Севастополі і злазить фарба, проте сама будівля виконана в кращих архітектурних традиціях російського імперіалізму. В затоці гордо виблискують на сонці російські бойові кораблі. Капітан Андрій Лазєбніков пояснив, що військово-морські сили «практично не спілкуються» зі своїми українськими «побратимами». «Історично наші дві країни - друзі», - додав він із блиском в очах, - «проте, будемо чесними, їхній нинішній флот тепер не такий дружній, як міг би бути»., - Мартін Івенс у британській газеті The Sunday Times

П'ятнадцять років тому у відповідь на вимогу України розділити флот російські команди підняли Андріївський прапор над 200 кораблями (святий Андрій вважається покровителем як у Росії, так і в Шотландії). Парламент в Москві проголосив, що Крим становить собою невід’ємну частину Росії, незважаючи на той факт, що Микита Хрущов подарував регіон Україні у 1954 році як «символ дружби росіян із Україною».

Отож, нинішня суперечка між Росією та Україною стосовно оренди бази в Севастополі - не нова. У 1993 році букет кримських вин віддавав брудними ногами; ліжка були наче каміння; їжа була не набагато м‘якшою, аніж ліжка, а мій готель заливав дощ. Прямо-таки хотілося сказати із насмішкою: «Нехай найгірша сторона отримає Крим». Краса краю, вишукані маєтки у місті Ялта, де лідери країн-членів Альянсу визначили долю Європи у 1945 році та навіть чарівний будинок, де Антон Чехов видужував від туберкульозу, - все це суперечило такій легковажності. Крим був та залишається цінним призом. Як і тоді, зараз він – «гаряча точка».

Нелегким завданням для західних лідерів залишається вироблення такої міжнародної політики, яка б не була малодушною стосовно Росії, але водночас дозволяла уникати воєн за держави, з якими люди із країн Заходу себе не ідентифікують і навіть не знають, де вони розташовані. Студентам 1930-х років добре знайома ця тема. Молоді політики періоду після «холодної війни» Девід Мілібенд та енергійний Девід Кемерон спробували нанести ці місця на карту в нашій свідомості (Гордон Браун ні разу не сказав на цю тему жодної дурниці чи чогось мудрого, зрештою, так само, як і стосовно всієї зовнішньої політики). Це - необхідний початок.

«Поразницькі настрої» знову панують у Великобританії. Антиамериканськи налаштовані «ліві» знюхалися з «правими», які радять нікуди не втручатися. І міністра закордонних справ звинуватили у розпалюванні війни за промову у Києві на захист свободи, під час якої він закликав до стриманості. Тільки старше покоління пам’ятає, що, за словами Невіла Чемберлена – «ціна ігнорування може бути дуже високою».

Приходячи до тями від вторгнення Росії до Грузії, Захід повинен зараз вирішити: як і де стримати агресію Москви. Провести червону роздільну лінію по «старій Європі» за часів «холодної війни» було легше. Поважали кордони, грубо нанесені у Ялті. Ми на Заході із жахом спостерігали за тим, як танки Червоної Армії нищили свободу мешканців Східної Німеччини, Угорщини, Польщі та Чехії та не звертали уваги на їх молитви про допомогу. Розсудливість взяла гору над демократичними принципами. Ціною стало довготривале закріплення там радянської влади.

Із крахом комунізму, межі між Заходом та Сходом, за словами провідного британського стратега Лоренса Фрідмана, «стали розмитими». Візьмемо для прикладу Крим. У досконалому світі його кордони ретельно визначали б фахівці з міжнародного права. Разом вони могли розплутати світлі і темні моменти суперечливої історії півострова – перетворення у морську базу імператрицею Катериною Великою; місцеві мешканці, татари, яких Сталін висилав на цілини Центральної Азії; російська колонізація; законність хрущовського «подарунка»…

Проте дійсність вносить свої корективи. Тут і повсюди уздовж російських кордонів мільйони людей живуть «не з того боку». Якщо російський прем’єр-міністр Володимир Путін захоче влаштувати «заворушку», йому не доведеться далеко йти. На жаль, у нього для цього є всі мотиви: на патріотизмі завжди можна добре зіграти. Він вже загальмував розвиток демократії вдома та не схвалює її поступу у сусідніх країнах. Оскільки це може бути заразним.

Мудро було б не давати Путіну приводу втрутитися. Однак розлючений російським вторгненням до Грузії, український Президент Віктор Ющенко піднімає питання оренди Росією морської бази в Севастополі.

Це не той світ, яким його бачили історики після падіння Берлінської стіни. Теорії «кінця історії», «нового світового порядку» та «зіткнення цивілізацій» не можуть його пояснити. Це жорстокий старий світ силової політики.

Нам не потрібно вдаватися до самобичування. Існує ледь не цілий напрям в науці, який всю провину за «нову холодну війну» покладає на Вашингтон та його лондонських «посіпак». Без сумніву, ми могли б майстерніше справлятися із «чутливими точками» Росії упродовж років – проте агресивність Москвою до своїх сусідів з‘явилася до і незалежно від нашого запізнілого втручання. Звичайно, вона не були продуктом якоїсь американської змови, що мала на меті після краху Радянського Союзу оточити військовими базами «матінку- Росію».

Насправді, коли в Білому домі перебував батько нинішнього президента Буша, у своїй «видатній» промові, названій «котлета по-київськи», через 2 роки після падіння Берлінської стіни він застерігав українців від «самовбивчого націоналізму», коли вони збиралися відокремитися від Москви. Багато з колишніх сателітів, які неохоче приєдналися до західного військового альянсу НАТО, вчинили так тому, бо клуб багатіїв, Європейський Союз, в якому тоді домінувала Німеччина, егоїстично відмовив прийняти їх спершу до себе.

Конфлікти Грузії із підтримуваними Росією меншинами також розгорілися задовго до того, як постало питання про приєднання до НАТО. Останнім часом Путін чітко давав зрозуміти, що він особисто зневажає грузинського лідера та союзника Америки, Михайла Саакашвілі, і в нього аж руки сверблять, щоб його позбутися. Для вторгнення шукали привід - і знайшли його у нерозважливій поведінці Саакашвілі.

Нові супердержави по всьому світу зараз без наслідків для себе можуть ігнорувати американських неоконсерваторів, - зловтішаються наші нові ізоляціоністи. Стосовно нещасних грузинів, яких приносять в жертву на вівтар антиамериканізму, це твердження видається досить жорстоким. Але погляньмо ще раз на цей багатополюсний світ і побачимо, хто ж насправді з цього радіє?

Путін тепер визнає «незалежність» Південної Осетії та Абхазії від Грузії. Китай, Індія та іншої великі багатоетнічні держави приголомшені. Путін відмовився від своїх же першочергових принципів, які категорично виключають самовизначення меншин. Російський лідер та його попередник Борис Єльцин двічі зрівнювали із землею Чечню, щоб запобігти її виходу зі складу Росії. Більшість великих країн переконані, що право на відділення – загроза їх владі.

Проте будьмо відвертими. Росіяни перемогли у Грузії. Вони захопили Захід зненацька – наші лідери були на Олімпійських іграх чи у відпустці. Ми нічого не можемо зробити для грузинів у плані військовому. Проте ми можемо невідкладно допомогти їм у відбудові їхньої країни. Тут, як і в Україні, ініціативу повинен взяти на себе радше Європейський Союз разом з іншими економічними організаціями, а не НАТО. Однак поки що все відбувається навпаки.

Що стосується стримування Москви, то санкції мало чого варті, і в даному випадку можуть нам зашкодити настільки ж, як і росіянам, а тому ми повинні ставити на перше місце нашу енергетичну безпеку. Пан Путін усвідомлює, що Захід розділився у питанні стосовно Грузії. За словами Лорда Пауела, головного радника з питань закордонних справ за часів Маргарет Тетчер, «це поразка і невдача, і ми повинні визнати це. Що ми можемо і повинні зробити – не допустити повторення подібного». Пауел – головний радник Кемерона з питань безпеки у стосунках між Сходом і Заходом.

Таким чином, ми повинні забезпечити принципову підтримку балтійських країн, успішних членів як НАТО, так і ЄС, чиї значні російські меншини можуть спокусити Москву «побешкетувати». Це означає, що ми повинні ще раз підтвердити їм наші гарантії безпеки та посилити їхню оборону. Як каже Пауел, «це повинно включати в себе визначення чітких меж, перетнувши які, Росія отримає у відповідь військові дії». Це термінове завдання НАТО.

Мілібенд був правий у донесенні нашим демократичним друзям в Україні думки, що їм не варто розпочинати поєдинок із Росією. Ніхто не може стверджувати, що досягти балансу між розважливістю та принциповістю легко, проте це - розсудливий напрямок. Дехто навіть пропонує розвинути НАТО у ширшу систему безпеки, яка включала б Росію. Однак, це може вимагати ще однієї російської революції, на цей раз - мирної.

Оригiнал матерiалу:
http://www.timesonline.co.uk/tol/news/politics/article4641282.ece…

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах