Головна
 

WSJ: Україна може стати наступною мішенню Росії

11 вересня 2008, 16:53
0
3

Мабуть, наразі найбільш актуальне питання міжнародної політики – чи було російське вторгнення і подальша окупація Грузії поодиноким випадком? Чи це був початок реалізації чіткої програми зовнішньої політики і політики національної безпеки Росії, яка не може не викликати занепокоєння?, запитує статті у американському виданні The Wall Street Journal дослідник Росії Леон Арон.

І як би ми не хотіли дотримуватися першої версії, усе свідчить на користь другої. Європейській делегації, очолюваній французьким президентом Ніколя Саркозі, вдалося цього тижня домогтися гарантій виведення російських військ із Грузії (окрім Абхазії і Південної Осетії, чию незалежність Москва вважає «остаточною»). Але у майбутньому ця коротка війна вірогідніше запам’ятається як початок кардинальної зміни російських національних пріоритетів. Найважливішим серед цих нових пріоритетів видається повернення спадку, втраченого після розпаду Радянського Союзу в 1991 році. Цю подію Владімір Путін назвав «найбільшою геополітичною катастрофою 20 століття».

Як Росія досягає цієї мети? Шляхом панування в сфері внутрішньої політики і, що важливіше – економічної і зовнішньої політики – колишніх радянських республік. Повинно відкидатися все, що, в інтерпретації теперішнього російського керівництва, вважається несумісним із російськими інтересами – як то демократизація, чи експорт нафти і газу в обхід Росії чи, особливо, членство в західних організаціях, таких як Європейський Союз і НАТО. І якщо для цього Росія повинна пожертвувати більшістю або навіть всіма здобутками свого пострадянського зближення із Заходом – включно із членством у «великій вісімці», вступом до Світової організації торгівлі або зв’язками із ЄС – то нехай так і буде.

До числа факторів, які уможливлюють російські удари, можна віднести «тліючі» прикордонні конфлікти (а фактично усі кордони Росії з новими незалежними державами можна поставити під сумнів, оскільки вони проведені на основі погано визначених кордонів всередині Радянського Союзу) та присутність етнічних росіян або російськомовних меншин у сусідніх країнах.

Окрім Естонії і Латвії – країн, в яких етнічні росіяни складають більше чверті населення, однак членство яких в НАТО суттєво збільшує ризик для Кремля, безсумнівно, найбільш вірогідною ціллю може стати Україна. Київ неодноразово кидав виклик Росії і сердив її своєю внутрішньою політикою демократизації, рішучою прозахідною орієнтацією і бажанням керівництва країни вступити в НАТО. Майже кожний п’ятий українець – етнічний росіянин (що складає майже 8 мільйонів населення) і живуть вони переважно на північному сході країни - прикордонній із Росією територією.

Пан Путін дав зрозуміти, що зневажає український суверенітет, промовисто заявивши про це на саміті НАТО в Бухаресті у квітні цього року, коли, за численними повідомленнями в російській і українській пресі, він сказав президенту Бушу, що Україна – «навіть не справжня держава», що більшість її території «віддала» їй Росія і що Україна «припинить своє існування як держава», якщо наважиться вступити до НАТО. Очевидно, що проголошені на минулих вихідних під час візиту віце-президента США Чейні в Україну, «глибока зацікавленість» Америки в цій «демократичній країні» і «право» на її вступ до НАТО задумувалися як «месидж» Москві.

І все ж в Україні немає кращого місця для розпалювання політичної кризи з метою зміни керівництва, яке і так загрузло у жорсткій міжусобній боротьбі, аніж Кримський півострів. Крим відвоювала Катерина Друга у Оттоманської імперії наприкінці 18 століття. Менш ніж чверть кримчан – етнічні українці, у той час як росіяни складають більше половини мешканців (а проукраїнські кримські татари – лише одну п’яту).

Навіть після підписання 1997 року Договору про дружбу і співробітництво між Росією і Україною президентами Борісом Єльціним і Леонідом Кучмою, переважна більшість російського парламенту опиралася визнанню Криму українською територією. Російські націоналісти були особливо принципові щодо Севастополя – бази російського Чорноморського флоту та місця, яке було свідком багатьох найбільш вражаючих проявів російської військової доблесті та самопожертви під час Другої світової та Кримської війни 1854-55 років.

Політики-націоналісти, зокрема мер Москви Юрій Лужков, неодноразово відвідували Крим, щоб нагадати про своє існування і підтримати тих, хто виступає за повернення Криму Росії – більшість із них – відставні російські військові офіцери, які періодично організовують гучні демонстрації. У 2006 році їхні протести змусили скасувати двосторонні військові навчання України-НАТО «Sea Breeze». «Севастополь був і знову має стати російським містом», - заявив пан Лужков у травні цього року. Московська міська дума виділила 34 мільйони доларів на «підтримку співвітчизників за кордоном» на найближчі три роки. 5 вересня Міністр закордонних справ України Володимир Огризко звинуватив російське консульство в столиці Криму Сімферополі у видачі російських паспортів мешканцям півострова.

Враховуючи, що три чверті із 340 000 мешканців Севастополя – етнічні росіяни, а також 14 000 осіб налічує персонал російського флоту (відомі випадки, коли вони перевдягалися в цивільне і брали участь у демонстраціях кримчан, які виступають за повернення півострова Росії), то провести одного ранку операцію: скинути українського мера і представників адміністрації, заарештувати їх та підняти російський прапор над містом – буде не дуже то й складно. Якщо у Севастополі запанують росіяни, цю владу неможливо буде скинути без широкомасштабної війни. Та Україна, швидше за все, не хотітиме починати таку війну, яку не підтримають і її західні союзники.

Ще більш зухвалий (і вірогідно – кривавіший) сценарій може розгорнутися внаслідок провокацій з боку фінансованих Москвою, і, можливо, озброєних, російських націоналістів (або російських спецназів під виглядом проросійських кримчан). Вони могли б встановити російську владу над меншим містом (наприклад, Алуштою, Євпаторією, Анапою) або шматком території всередині півострова. Українські збройні сили, які базуються в Криму поза межами Севастополя, ймовірно, нанесли б удар у відповідь. Кровопролиття внаслідок цих дій надало б Москві привід для інтервенції, аби захистити своїх громадян – цього разу, на відміну від Південної Осетії – етнічних росіян.

Незалежно від конкретних деталей сценарію, російський політичний барометр, здається, пророкує шторми.

Леон Арон – директор відділу російських студій і штатний науковець Американського інституту підприємництва, автор нещодавно опублікованої праці «Російська революція: Есе 1989-2006» (AEI Press, 2007).

Оригiнал статті:
http://online.wsj.com/article/SB122100831438617621.html…

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах