Головна
 

Der Standard: Наступна революція

11 листопада 2008, 14:43
0
5

Лоток ідентичностей – ось із чим мандрує Україна крізь свою юну незалежність. Пошук своєї літератури піднімає перед західноукраїнськими літераторами питання сумління, -пише Ґеорґ Горват в австрійській Der Standard.

"Туга за романом" сушить Юрка Прохаська, який заробив собі ім’я як автор і перекладач, але не тільки його. Проте сакрально-примарна думка про спасіння у вигляді еквівалента до німецького "роману нової епохи" розбивається об вибір мови цього покоління авторів.

Для тих, хто почав писати до здобуття незалежності, питання "російської чи української" у "другому Вавилоні", як раніше називали Львів, або Лємберг, виникало рідко. Нині Великою будовою служить не лише старе місто; а й мовний бар’єр між будівничими вежі пересунувся в напрямку Києва. Те, чи "справжні" українські автори ще пишуть російською, як Андрій Курков, розколює західноукраїнських творців літератури всі 17 років незалежності від СРСР. Те саме і за столом у львівському готелі "Жорж", чий імперський глянець просвічує крізь тоненький шар будівельного пилу.

В окремому бенкетному залі сидять, наче нанизані, за довгим столом одні навпроти других українські письменники та журналісти. Та інтелектуальний дискурс про самодіагностоване убозтво української літератури не потребує зустрічних питань, щоб бути суперечливим. Це географічні, мовні кордони, з’ясовують вітчизняні літератори, чи все-таки проблема в ментальності, що їх сприймають закордоном, але не в Україні?

Видавець Андрій Мокроусов критикує ці суперечки: "Інтелектуали говорять суто поміж собою, як донести себе до суспільства, тож воно й думає, що інтелектуалів нема". Чи є помічним засобом провокація, щоб викликати сенсацію? Прохасько в цьому сумнівається: "Українська література не терпить жодних скандалів, для цього передумовою повинна би слугувати певна чутливість".

Віктор Неборак, який ще в радянські часи влаштовував переполох "підпільними перформенсами" заснованої спільно з Юрієм Андруховичем літературної групи "Бу-Ба-Бу", дивується бажанню деяких авторів "бути любимими": "Нам може допомогти лише власний талант". Адже після скасування цензури пишуть усе що завгодно, від цілковитої вульгарності до високомовності. А "скандал мене не любить", відрізає письменник.

Любов вітчизняних читачів і на Львівському форумі видавців, звісно, була не такою, як хотілося б, – на відміну від успіху українських авторів закордоном. Лірик і співорганізатор Остап Сливинський виглядає розчарованим: "Відвідувачі – це студенти, які ходять по всіх екзотичних заходах". Таким чином автори не залишать слідів, не залишать перекладів. Виходом із ситуації Сливинський та організаторка Неллі Клос вважають тільки час і надію на молоде покоління, що зросло у "вільній" Україні й не проливає сліз від сентиментальних історій. Замість літературної революції та "роману" автори переймаються політичною непевністю в країні. Назар Гончар, колишній стипендіат міста Ґраца, дивиться на це прагматично: "Коли є політичні проблеми, треба встати та назвати їх". Письменник і германіст Тимофій Гаврилів також говорить про те, що політиці в Україні довіряють мало. "Цинічній політиці протиставляється цинічна література", – накреслює Гаврилів замкнуте коло, яке він хоче пробити іронією своєї саркастичної збірки есе "Моя Україна".

Література в нього викликає більше довіри за політику. Цю думку поділяє Андрій Курков у розмові в його київській квартирі. Про густий туман, що огортає українську столицю, автор бестселерів іронічно зауважує: "Туман і політика; хіба не гармонія?"

В’язниця замість КДБ

Чому населення довіряє більше письменникам, ніж політикам – відповідь для нього криється у передісторії "власть імущих". За фінансової кризи актуалізується те саме, що й при розвалі СРСР: "Гроші не варті нічого, зв’язки вирішують усе". Чим Курков, власне, й скористався. Замість влаштуватися перекладачем при радіорозвідці КДБ, він вирішив переїхати в Одесу на службу тюремного вартового. Тому що членам КДБ заборонялося виїжджати за кордон навіть у відставці. А це гальмувало б кар’єру письменника, "який ніколи не мав дуже великих амбіцій". Зараз він пише неполітичний роман "Садівник Чехова". Це важко, але він це подужає, всміхається російськомовний автор.

Як вирішення внутрішнього українського конфлікту Схід-Захід Курков згадує Росію: там розрізняють російську та російськомовну літературу. А що, коли українські таланти здобуває російська сторона, як розповідала у Львові відома молода письменниця Наталка Сняданко? Скажімо, російський переклад останнього роману Сергія Жадана "Депеш Мод" (насичений алкогольними випарами роман про горілчане браття) таким не класифікували.

У кожному разі "типово українське", за визначенням Куркова, від цього не мало б постраждати, воно виявляється у виражальних засобах та гуморі. Останній не такий фаталістичний, як російський, що Курков обґрунтував загальною ментальною відмінністю: "Росіяни - люди дуже колективні й полюбляють широкі жести, українці ж егоїстичніші та більш європейські, найбільший їхній ворог – це їхній сусід".

Оригінал статті

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах