Головна
 

РГ: За нудну історію

21 листопада 2008, 10:35
0
5

До того, що відбувалося та відбувається в Україні з нагоди 75-річчя Голодомору, складно підібрати відповідне слово. Нібито можна було б сказати, що наші сусіди «вшановують» роковини тієї страшної біди, але доречно, мабуть, говорити, хоч як би цинічно це звучало, про «святкування» трагічних подій 1932 – 1933 рр., оголошених «геноцидом українського народу». Втім, і багато українських експертів та політологів назвали дії своєї влади «танцями на кістках», пише пише Віталій Димарський в Российской газете.

Про політичне підґрунтя такого "гопака" не згадав тільки лінивий. Безумовно, "ювілей" Голодомору підвернувся дуже доречно. Очевидно, що Україна переживає чергову кризу влади, і якщо із попередніх тамтешня влад виходила (чи намагалася вийти) за допомогою демократичних інструментів, заявлених ще на Майдані, то цього разу не встояла перед спокусою самоствердитися через нове тлумачення минулого. А заразом, так уже співпало у часі, переключити увагу суспільства з негараздів, викликаних фінансово-економічною кризою, на розселення спільної історії по "національних квартирах", поділяючи народи на "катів" та "жертв".

Чому, до речі, Київ обійшов стороною іншу дату – 70-річчя завершення Великого терору 1937 – 1938 рр.? Тільки тому, що українці, на відміну від німців, поляків, фінів та інших етносів не стали "цільовою групою" розстрільних наказів НКВД? Більше того, як пише російський історик Геннадій Бордюгов, відомо, "у який раж впадали українські керівники обласних управлінь органів внутрішніх справ, коли вимагали поголівного знищення усіх поляків та німців, які проживали тоді на території УРСР", причому з України потоком йшли запити на підвищення розстрільних квот.

Обмовлюся: це не закиди щодо особливого людиноненависництва нашим нинішнім сусідам і тодішнім співвітчизникам. Такі запити та переможні рапорти про перевиконання плану зі вбивств приходили і з інших областей та республік СРСР. Це, на жаль, наше спільне трагічне минуле, з яким і розбиратися потрібно спільними зусиллями.

У нещодавньому посланні Віктору Ющенку Дмитро Медведєв справедливо, думаю, пропонує "почати роботу з формування спільних підходів до цих подій", залучаючи у тому числі експертів із Казахстану, Білорусі та інших зацікавлених держав СНД.

За словами видатного британського історика Арнольда Тойнбі, "найбільш пожвавлений рух часто спостерігається у тупиках історії". Таких глухих кутів в історії ХХ століття накопичилося стільки, що "роботи з формування спільних підходів" вистачить, можливо, не одному поколінню дослідників.

Прочитайте хоча б опубліковане навесні цього року Звернення Міжнародного товариства "Меморіал" "Про "національні образи минулого", документ, на мою думку, принципового значення для формування неконфліктної історичної свідомості, яка виключає з політичної та суспільної практики "війну пам’ятей".

Для розуміння – два історичні факти.

У контексті насильницького відторгнення Вільнюсу та Віленського краю від Литовської держави у 1920 р. і подальшої анексії їх Польщею повернення цих територій до складу Литви восени 1939 р. виглядає актом відновлення справедливості. Але зовсім інакше виглядає ця ж подія у світлі пакту Молотова – Ріббентропа. Що таке 17 вересня 1939 р. для польського народу? День національної трагедії, коли країна, що чинила спротив гітлерівській агресії, зазнала раптового удару зі Сходу. І жодні посилання на несправедливість довоєнних кордонів чи необхідність забезпечити СРСРС західні рубежі оборони не можуть зняти зі сталінського керівництва відповідальності за співучасть в агресії проти Польщі.

Водночас для значної частини українського народу це день возз’єднання українських земель у єдине ціле, хоча б у рамках СРСР. Мають право українці на особливе ставлення до тих подій, інакше, ніж у поляків? Але при цьому і поляки, й українці мають право чекати одне від одного розуміння та поваги до відмінності їхніх пам’ятей.

Ще один факт. У Тбілісі та Києві відкриті "музеї радянської окупації", що викликало в Росії подив та роздратування. І це зрозуміло. Лише спеціалісти-історики знають, приміром, про існування незалежної Грузинської Демократичної Республіки у 1918 – 1921 рр. та про спроби створення у 1918 – 1920 рр. незалежної Української Народної Республіки. Але у самих цих країнах пам'ять про їх незалежне державне існування у ХХ столітті, хай історично коротке, цілком ніколи не щезала.

Інша справа – висновки, які при цьому роблять. Можна полемізувати з тими істориками та юристами, які виводять нинішню українську чи грузинську державність із подій 1918 року. Ще складніше погодитися з тими, хто схильний розглядати всю історію цих країн від кінця Громадянської війни до 1991 р. як період "окупації". При цьому має рацію "Меморіал", стверджуючи, що "суспільство в Росії, країні, на яку багато хто звично списує усі злочини комуністичного режиму, має бути в курсі дискусій про минуле, які розгортаються у сусідніх країнах, і ставитися до цих дискусій із розумінням, а не відбуватися від них фейлетонами та газетними карикатурами".

Водночас, зауважено у Зверненні, хотілося б, щоб українська та грузинська громадськість усвідомлювала: відсутність у Росії автоматичної згоди з хвацькими епітетами, що часом застосовують в Грузії чи Україні до деяких ключових епізодів нашої спільної історії, не обов’язково свідчать про "великодержавний шовінізм" та "непереборені стереотипи імперської свідомості".

Хоча зусиль у цьому напрямі здійснюють чимало. Російське суспільство, треба визнати, зазнає серйозної політично-історичної обробки у вигляді фільмів, підручників, вигаданих дат та інших пропагандистських засобів із заданої теми – реанімації радянських державно-патріотичних міфів, у яких вітчизняна історія представлена виключно як низка славних героїчних звершень та перемог.

Чого варті самі тільки статистичні пошуки низки наших істориків, які оскаржують, скажімо, кількість жертв сталінських репресій. Методологія проста до примітивності: якщо, за їхніми підрахунками, тільки під час колективізації за рішенням судів розстріляно "усього лиш" 50 тис. людей, то й репресій, виходить, не було. Ніби така собі "гуманітарна акція", заради якої не шкода покласти декілька десятків тисяч людських життів…

Таким чином, "трагедії минулого, - ще раз процитую "Меморіал", - осмислені лицемірно та поверхово, стають основою для нових історично-політичних міфів, зіштовхуючи між собою країни та народи". Та обставина, що комуністичні режими у колишніх радянських республіках протягом багатьох років спиралися не тільки на радянські багнети, але й на внутрішні ресурси, поступово викреслюється із національної пам’яті. А дарма. Нова ідентичність не може утверджуватися у результаті історичних підробок та самообману.

…Щасливий народ, історія якого нудна, вважав Монтеск’є. Що ж, нам це не загрожує?

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах