Головна
 

Council on Foreign Relations: Роберт Гантер: Міністри закордонних справ країн НАТО навряд чи просуватимуть членство в альянсі Грузії та України

1 грудня 2008, 11:15
0
4

За словами Роберта Гантера, котрий перебував на посаді посла США при Північноатлантичному альянсі (НАТО) за часів адміністрації Клінтона, він не очікує, що міністри закордонних справ країн-членів НАТО розширять альянс, прийнявши до нього Грузію та Україну на наступній зустрічі в грудні, - пише американське видання Council on Foreign Relations.

З огляду на сильний опір Росії розширенню альянсу, він зазначив: "Я не вважаю, що хтось захоче ризикнути та надати росіянам привід вчинити так, як вони зробили в Грузії. Люди не готові робити вигляд, ніби Україна майже готова до вступу в НАТО. А країни-члени НАТО не готові пообіцяти Україні дбати про її безпеку". Проте він очікує, що будуть здійснені зусилля зі зміцнення зв’язків із НАТО, які однак не передбачатимуть членства.

З: Міністри оборони країн-членів НАТО нещодавно провели зустріч присвячену українському питанню. Традиційна зустріч міністрів закордонних справ відбудеться 2-3 грудня в Брюсселі. Оскільки щойно обрали нового президента США, чи вдасться чогось досягти на цій зустрічі міністрів закордонних справ?

На даний момент ніхто, насправді, не бачить можливості вступу України чи Грузії до НАТО.

В: У них є список питань на порядку денному, котрий розпочинається із Афганістану, де як нинішня, так і майбутня президентські адміністрації надавали високої пріоритетності збільшенню кількості діючих військ. Європейці розуміють, що новообраний президент Барак Обама, принаймні, якщо відштовхуватись від того, що він говорив, тиснутиме на них, щоб вони збільшили кількість своїх військ в Афганістані та зменшили кількість так званих "застережень", тобто обмежень територій, на яких можна розгортати війська. Звісно, це відбудеться одночасно зі спробами Обами вибудувати нові та більш позитивні відносини із європейцями. Проте на зустрічі в Брюсселі передовсім йтиметься про Афганістан. Іншим питанням для розгляду будуть відносини НАТО із Україною та Грузією.

З: Розпочнемо з України та Грузії. Коли ми востаннє говорили на початку вересня, війна в Грузії саме нещодавно припинилася. З того часу Грузія виступала в ролі постійного "подразника" у відносинах Росії не тільки зі США, а й із Західною Європою. Що, на Вашу думку, відбудеться на саміті НАТО? Чи будуть здійснені кроки щодо вступу Грузії до НАТО, які роздратують Москву?

В: Союзники таки повинні продемонструвати, що Грузія – легітимна частина євроатлантичних інститутів і, водночас, надіслати Росії сигнал, що, незважаючи на те, спровокували її в Південній Осетії та Абхазії чи ні, її дії були надмірними. Її поведінка була неприйнятною, і Росії доведеться відмовитися від способу ведення справ із рештою світу, яким керувалися в 19-му столітті, на користь методів 21-го століття. Отож, в НАТО повинні передусім продовжити запевняти

Люди не готові робити вигляд, ніби Україна майже готова до вступу в НАТО. А країни-члени НАТО не готові пообіцяти Україні дбати про її безпеку.

Грузію в тому, що вона не одна. Проте Україна у багатьох аспектах важливіша. Грузія – віддалена частина світу, яку ніхто в альянсі, як ми побачили влітку, не готовий захищати. І навпаки, Україна розташована в Центральній Європі – на традиційних маршрутах вторгнення до та з різних країн, і дуже важливо, щоб росіяни усвідомлювали: якщо вони зроблять щось подібне до вчиненого в Грузії чи навіть набагато менш суттєве, під сумнів стануть фундаментальні засади, котрі були напрацьовані протягом останніх п’ятнадцяти років, після завершення "холодної війни".

З: Проте росіяни чітко дали зрозуміти, що діятимуть, якщо Україну запросять до НАТО, чи не так?

В: На даний момент ніхто, насправді, не бачить можливості вступу України чи Грузії до НАТО. На квітневому саміті НАТО в Бухаресті президент США Джордж Буш добивався, щоб НАТО запропонувало ПДЧ як Україні, так і Грузії. ПДЧ – один із маленьких кроків у напрямку членства в НАТО. Багато союзників, мабуть більшість, опиралися цьому. Не тільки через побоювання потенційної реакції Росії, а й через загальнопоширене усвідомлення того, що, по-перше, в України багато внутрішніх проблем. В Україні членство в НАТО не дуже популярне. І чи будуть країни дійсно готові воювати за Грузію чи Україну за умов зовнішньої агресії? У випадку Грузії, відповідь очевидна - "ні". У випадку України – як переконати росіян у відповіді "так", не роблячи при цьому нічого, що збільшило б ймовірність російського вторгнення? Серед таких дій – передчасний прийом України до НАТО. Тому ентузіазму щодо її приєднання не надто багато, окрім як у теологів, котрі вірять, що потрібно погоджуватися на все, проти чого протестують росіяни.

З: То що ж найімовірніше буде? Лише свого роду "загальні місця"?

В: Як Ви вже згадували, із Україною було проведено зустріч міністрів оборони в контексті Хартії НАТО-Україна, про яку я вів переговори у 1997-му році. Це була спроба, не роблячи нічого особливого, продемонструвати – так, нам небайдужа українська незалежність. Міністр оборони США Роберт Гейтс прибув на зустріч, хоча його навіть не чекали. Він ще раз підкреслив право України бути частиною західних інститутів та наголосив, що кожна країна повинна мати право вибирати організації, до яких належатиме. Він нічого не сказав про

Проте в Криму живуть росіяни. Справжні росіяни! Не українці. Отож, на місці українців, я б краще потурбувався про стосунки із Європейським Союзом та отриманням економічних переваг, замість того, щоб створювати проблеми з Росією через НАТО.

ПДЧ, нічого не сказав про членство у НАТО, проте його зауваження мали на меті підтримати стосунки. Я підозрюю, що на брюссельському саміті запропонують не ПДЧ, а те, що я називаю функціональним ПДЧ. Надати їм можливість співпраці й тому подібне і назвати це все якось по-інакшому. Я не думаю, що хтось захоче ризикнути та надати росіянам привід вчинити так, як вони зробили в Грузії. Люди не готові робити вигляд, ніби Україна майже готова до вступу в НАТО. А країни-члени НАТО не готові пообіцяти Україні дбати про її безпеку.

З: Приблизно половина українського населення розмовляє російською та не дуже прагне потрапити до НАТО.

В: Більше того, є багато людей в Україні, котрі ще досі зосереджені на внутрішніх проблемах та не бачать особливої користі для себе у приєднанні до НАТО. Щодо вищесказаного вами, то Микита Хрущов за національністю був українцем. Десь в 1954-му році, будучи лідером Російської комуністичної партії та прем’єр-міністром, він в якості "подарунка до дня народження" передав Україні від Росії Крим. У той час це не мало значення, оскільки і Росія, і Україна були частинами Радянського Союзу. Проте в Криму живуть росіяни. Справжні росіяни! Не українці. Отож, на місці українців, я б краще потурбувався про стосунки із Європейським Союзом та отриманням економічних переваг, замість того, щоб створювати проблеми з Росією через НАТО. Особливо, коли союзники [НАТО] не дотримуватимуться зобов’язань щодо захисту в першу чергу.

З: Відволічемося від Грузії та України, давайте поговоримо про стосунки Грузії зі Сполученими Штатами та Європою загалом.

В: Дозвольте мені зазначити, що частина того, що відбувається з Україною та Грузією, пов’язана із місцем Росії в світі, з її бажанням, щоб країну сприймали серйозно. А також прагненням, щоб її розглядали якщо не рівною Сполученим Штатам, то гравцем у світі разом зі Сполученими Штатами. Виступаючи 5-го листопада із посланням до Федеральних зборів, президент Дмітрій Медвєдєв заявив, що якщо Сполучені Штати просуватимуть розміщення протиракетних систем та пов’язаних із ними комплексів у Польщі та Чеській Республіці, йому, напевно, доведеться замислитися над розміщенням ядерної зброї в Калінінградській області. З огляду на те, що це було сказано на наступний день після обрання Обами, це було сприйнято як ворожий жест. Та згодом він заявив на зустрічі в Раді з міжнародних відносин 15-го листопада: "Та годі вам. То просто був збіг у часі. Моя промова була нарешті готова. Я сподіваюся на набагато кращі стосунки". Проте насправді вони вибрали декілька питань, у яких, вони вважають, в них є важелі, щоб спробувати сказати Америці: "Ви повинні сприймати нас серйозніше". Вони вчинили б нерозумно, якби зважилися на якийсь серйозний крок по відношенню до України, тому що в цьому випадку це означатиме крах довіри до Росії та її здатності адекватно діяти на зовнішній арені. Стосовно протиракетної оборони, чесно кажучи, більшість союзників просто хочуть зняти це питання, і поляки та чехи теж цього хочуть.

З: Коли ми розмовляли у вересні, Ви сказали, що Росія – суттєво програла в грузинській авантюрі, хоч у військовому плані вона перемогла.

В: Я в цьому переконаний. Додайте до цього світову економічну кризу, обвал цін на нафту до менш ніж 50% попередньої вартості (найвища ціна – 147 дол. за барель). І втрати приблизно чверті трильйона доларів лише одними олігархами. У той час, коли Росії потрібен зовнішній світ, вона сама собі нашкодила.

З: Давайте перейдемо до Афганістану. У НАТО там багато військ?

В: Усього приблизно 57 000.

З: А США мають приблизно 30 000?

В: Наші війська складають більш ніж 50% загальної кількості. Вони входять як до Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ), так і до Операції "Непорушна свобода" (ОНС) – суто американської операції, якою керує центральне командування армії США. Усього нашій війська складають приблизно 55% усіх військ в країні, 18 000 в МССБ та 15 000 в ОНС.

З: І Сполучені Штати тепер взяли на себе зобов‘язання щодо збільшення військового контингенту в Афганістані з огляду на виведення частин з Іраку?

В: Так. Новообраний президент Обама готовий, у разі необхідності, надіслати туди більше військ, ніж адміністрація Буша. Проте їхні позиції здебільшого співпадають.

З: Нещодавно президент Афганістану Хамід Карзай говорив про ймовірну пропозицію провести мирні переговори із лідером руху Талібан Муллою Омаром. Про це деякий час точилися розмови. НАТО взагалі втручається в це питання?

В: Очевидно, країни-члени НАТО зараз, так би мовити, "право на спостереження". А Сполучені Штати, як лідер та найбільш задіяна країна, хочуть бути суттєво залученими до цього питання. Те, що відбувається, на мою думку, має подвійну важливість. По-перше, останнім часом зростає усвідомлення того, що самих лишень військових зусиль недостатньо. Військові зусилля, з вашого дозволу, - щит, проте невійськові – меч. Мається на увазі краще управління, реконструкція та розвиток. І ось тут Захід насправді не справляється. І, чесно кажучи, на мій погляд, Сполученим Штатам потрібно, щоб європейці робили набагато більше. Нам справді більше потрібні їхні невійськові зусилля, аніж військові.

Іншою зміною є все більш поширене переконання, неважливо, правомірне воно чи ні, що для приведення ситуації до нормального стану потрібно почати розрізняти Талібан та Аль-Каїду. Талібан надавав притулок членам Аль-Каїди, котрі згодом напали на США 11-го вересня, проте це різні люди. Питання ось у чому: чи варто розмірковувати про повернення Талібану до правління в деяких частинах Афганістану, одночасно продовжуючи боротьбу із Аль-Каїдою? Це остання ідея, яку переслідує уряд Карзая. Наприклад, Саудівська Аравія та кілька союзників почали її переймати. Вона також допомогла б у питанні, яке зараз є центральним у всій ситуації – використанням Пакистану в якості прихистку для операцій в Афганістані.

Оригiнал статті

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах