Головна
 

Россия в глобальной политике: Нація-держава чи держава-нація?

1 грудня 2008, 12:04
0
7

Політика прискорена українізація сходу та півдня України, що її проводить Президент Ющенко, може сприяти посиленню відчуття дискомфорту в етнічних росіян, що проживають в Україні. Наслідком може стати збурення проросійських настроїв на створення російської партії, – пише доктор історичних наук, головний науковий співробітник ІНІГН РАН Алєксєй Міллєр у виданні Россия в глобальной политике.

Невдовзі після Помаранчевої революції 2004 року американський політолог Альфред Степан опублікував статтю, у якій проаналізував можливості національної політики в Україні (Stepan A. Ukraine: Improbable demoсratic “nation-state” but possible democratic “state-nation”? // Post-Soviet affairs. – Columbia, 2005. – № 4. pp. 279–308). Автор раніше спеціально не займався Україною, але є визнаним спеціалістом з аналізу авторитарних режимів та моделей їх демократизації.

Розглядаючи політичну ситуацію в Україні, Альфред Степан вдається до протиставлення двох моделей. Одна з них нам добре знайома – "нація-держава" (nation-state). Альтернативну модель "держава-нація" (state-nation) Степан розробляв в останні роки на матеріалі Бельгії, Індії та Іспанії зі своїм багаторічним співавтором Хуаном Лінцем та новим співробітником – політологом з Індії Йогундрою Ядавом.

Метою політики у нації-державі є утвердження єдиної, потужної ідентичності спільноти як членів нації та громадян держави. Для цього держава проводить гомогенізуючу асиміляторську політику в галузі освіти, культури та мови. У сфері електоральної політики автономістські партії не розглядаються як партнери по коаліції, а сепаратистські партії або оголошуються поза законом, або маргіналізуються. Приклади такої моделі – Португалія, Франція, Швеція, Японія. Така політика полегшується, якщо у державі як культурна спільність із політичним представництвом мобілізована лише одна група, яка бачить себе єдиною нацією у державі.

За наявності двох або більше таких мобілізованих груп, як це було в Іспанії після смерті Франко, у Канаді при створенні федерації у 1867-му, у Бельгії на середину ХХ століття чи в Індії при отриманні незалежності, демократичні лідери мають вибирати між виключенням націоналістичних структур та їх облаштуванням у державі. Усі перелічені країни зрештою обрали модель, яку точніше описати треба не як "націю-державу", а як "державу-націю". Вони вирішили визнати більше ніж одну культурну, навіть національну ідентичність і надати їм інституційну підтримку. У межах однієї держави формувались чисельні, взаємодоповнюючі ідентичності. Для цього створювалися асиметричні федерації, впроваджувалися практики консоціативної демократії, допускалася більше ніж одна державна мова.

Автономістським партіям було дозволено створювати уряд у деяких регіонах, а часом і увійти до коаліції, що формує уряд у центрі. Завдання такої моделі – створити у різних "націй" держави лояльність щодо неї на інституційній та політичній основі, хоча політія не співпадає із культурними демосами, що відрізняються.

Країни, які нещодавно здобули незалежність, можуть обрати наполегливу та енергійну, але мирну та демократичну стратегію побудови "нації-держави", якщо поліс та культурний демос майже співпадають, політична еліта об’єднана у прийнятті такої політики, а міжнародна ситуація хоча б не ворожа до здійснення такої стратегії. Ситуація України у момент здобуття нею незалежності не відповідала жодній із цих умов.

Альфред Степан зауважує принципову геополітичну відмінність України від тих країн, які він і його співавтори розглядали раніше у межах моделі "держави-нації", тобто Індії, Бельгії, Канади та Іспанії. Жодна із цих держав не мала сусіда, який створював би реальну іредентистську загрозу, у той час як для України така потенційна загроза з боку Росії є. Зазначимо точність цієї оцінки: Степан говорить у 2005 році про потенційну іредентистську загрозу, визнаючи, що на той момент ця тема якось серйозно не розглядалася ні з боку Росії, ні з боку російських громадян України.

Порівнюючи моделі "нації-держави" та "держави-нації", Альфред Степан вибудовує такий ряд опозицій:

прихильність до однієї "культурної цивілізаційної традиції" проти прихильності до понад однієї такої традиції, але з умовою, що прихильність до різних традицій не блокує можливості ідентифікації зі спільною державою:

асиміляторська культурна політика проти визнання та підтримки більше ніж однієї культурної ідентичності;

унітарна держава або мононаціональна федерація проти федеративної системи, часто асиметричної, яка відображає культурну різнорідність.

В інших роботах Степан також зазначає, що для моделі "нації-держави" більш характерна президентська, а для "держави-нації" - парламентська республіка.

Загальний теоретичний принцип, сформульований Степаном, полягає у тому, що агресивне проведення політики "нації-держави" за наявності більше однієї "мобілізованої національної групи" небезпечно для соціальної стабільності та перспектив демократичного розвитку. Він визнає, що модель "держави-нації" передбачала б щодо України, зокрема, наділення російської мови статусом другої офіційної. Такі держави, як Бельгія, Індія, Іспанія і Швейцарія мають більше ніж одну офіційну мову. Степан зазначає, що в України більше шансів створити демократичне політичне суспільство, якщо вона не буде дотримуватися агресивної стратегії утвердження моделі "нації-держави".

Однак далі він робить обмовку, яка і є головною тезою його статті: можливі ситуації, коли лінія на "націю-державу", проведена досить м’яко, також може полегшити створення множинних та комплементарних ідентичностей, які так важливі для "держав-націй" і для демократії у багатонаціональних громадах. На думку Степана, Україна може бути прикладом такої ситуації.

Степан наводить такі аргументи на користь своєї тези. В Україні мова, якій надають перевагу, не обов’язково є маркером ідентичності. Людей, які ідентифікують себе як українців, удвічі більше за тих, хто використовує при спілкуванні тільки українську мову. За даними одного з досліджень, до 98% тих, хто вважає себе українцями незалежно від того, якою мовою вони розмовляють самі, хотіли б, щоб їхні діти вільно володіли українською. Серед тих, хто ідентифікує себе як росіян, відсоток бажаючих, що їхні діти вільно володіли українською мовою, також дуже високий – 91% у Києві та 96% у Львові.

На тій підставі, що переважна більшість русофонів хочуть, що їхні діти вільно володіли українською мовою, держава може, за достатньої гнучкості, проводити політику насадження української у дусі моделі "нації-держави", не викликаючи напруженості у відносинах із російськомовними громадянами. Степан також вказує на те, що у 2000-му лише 5% респондентів у Донецьку та 1% опитаних у Львові вважали, що Україну краще розділити на дві або більше держав. Росія ж як потенційний центр

іредентистського тяжіння, вела кровопролитну війну на Кавказі, що значно знижувало її привабливість.

УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИКА – ЗМІНА МОДЕЛІ

З моменту публікації статті Степана минуло три роки. Спробуємо оцінити, як розвивалася ситуація в Україні і наскільки справдилися його прогнози.

Період 2005 – 2007 років був досить бурхливим у політичному відношенні. За цей час відбулися і чергові (2006), і позачергові (2007) вибори до Верховної Ради. Їх результати продемонстрували, що електоральна база усіх без винятку політичних сил залишається суворо прив’язаною до того чи іншого макрорегіону.

Створений після президентських виборів уряд Юлії Тимошенко через півроку був відправлений у відставку. Він, як і кабінет Юрія Єханурова, що змінив його, не включав політиків, які сприймалися б сходом та півднем країни як їх представники. У сформованому після парламентських виборів-2006 уряді Віктора Януковича, своєю чергою, не було представників західних областей України. Розмови, що спочатку виникли, про можливу коаліцію Партії регіонів (ПР) із частиною пропрезидентської "Нашої України", ні до чого не привели.

Кабінет Януковича, як до нього й уряд Тимошенко, поступово втягнувся у дуже гострий конфлікт із Президентом Віктором Ющенком, що й призвело до неконституційного розпуску парламенту та позачергових виборів у 2007 році. У ході цього конфлікту фактичного розгрому зазнав Конституційний суд, який остаточно втратив можливість претендувати на незалежність. Усі сторони, що конфліктують, неодноразово використовували "кишенькові" суди різних інстанцій, продовжуючи підривати престиж судової влади.

У 2008-й країна увійшла з новим урядом Юлії Тимошенко, який не забарився знову вступити у конфлікт із ослабленим Президентом. Усі провідні політичні сили одноголосні у тому, що необхідно переглянути Конституцію, але у кожної – своє бачення і механізму перегляду, і нової конституційної моделі влади. У 2009 році (якщо не раніше) на країну очікують нові президентські вибори. Не можна виключити, що до цього вкотре відбудуться позачергові парламентські вибори.

До самого розпуску Верховної Ради влітку-восени 2007-го влада в основному проводила стриману політику в дусі моделі "нації-держави", шанси якої на успіх Степан розцінював як досить високі. На сході та півдні країни були зроблені обережні спроби запровадити деякі рішення у дусі моделі "держави-нації". Низка регіонів та муніципальних утворень надали російській мові офіційний статус. Однак за ініціативою президентської адміністрації ці рішення були оскаржені у судах та не отримали санкції на державному рівні.

В умовах політичної кризи 2007 року різко інтенсифікувалися українізаторські зусилля у культурній і мовній сфері. Через три роки уся вища освіта буде переведена на українську мову, набув чинності закон про обов’язкове дублювання усіх прокатних копій зарубіжних фільмів. У цей ряд можна поставити і заяву Президента про інформаційну загрозу збоку російськомовних засобів масової інформації, що обіцяє подальше скорочення російськомовного продукту на українських телеекранах.

Суттєво акцентована тема Голодомору як геноциду українського народу. Це, як мінімум, створює дискомфорт для російського населення країни, тому що дискурс голодомору як геноциду супроводжується розмірковуваннями про те, що місце винищених голодом українців зайняли переселенці з Росії. Вкрай негативну реакцію скрізь, крім Галичини, викликають наполегливі зусилля з героїзації Української повстанської армії (УПА), її командира Романа Шухевича та лідера Організації українських націоналістів (ОУН) Степана Бандери.

Досить провокаційну роль як у сфері внутрішньої політики, так і для відносин з Росією відіграла неочікувано раптова активізація наприкінці 2007-го зусиль зі вступу України в НАТО. Москва у відповідь на це навесні 2008 року явно стимулювала іредентистську тему у своїй політиці щодо України в цілому і особливо Криму. Поки справа обмежується виступами таких діячів, які за статусом не можуть вважатися "офіційними" голосами російського політичного істеблішменту (Юрій Лужков, Константін Затулін). Але заяви про стурбованість щодо становища росіян в Україні лунали і у російському МЗС.

Загроза іредентизму із потенційної, як охарактеризував її Степан у 2005-му, набуває усе більш реальних обрисів. Досі доволі стримана у цьому питанні, Москва, як можна припустити, хотіла б створити контрольовану напругу в Криму, щоб посилити і без того серйозні сумніви багатьох керівників країн НАТО у доцільності прийому України до альянсу і навіть пропозиції їй програми підготовки до членства. Але іредентизм часто схожий на джина, якого значно легше випустити з пляшки, ніж загнати назад.

На жаль, конфлікт між Росією та Грузією і реакція на нього частини українського керівництва здатні призвести до різкої ескалації усіх описаних протиріч та подальшого втягування Москви у внутрішньоукраїнську політику.

ПЕРСПЕКТИВИ "РОСІЙСЬКОЇ" ПАРТІЇ

Одне із найважливіших питань сучасної української політики – це природа ідентичності, а точніше, ідентичності населення півдня та сходу країни. Річ у тім, що коли ми говоримо про особливу східноукраїнську ідентичність, то вважаємо, що вона об’єднує і тих людей, які вважають себе українцями по крові, але говорять російською, і тих громадян країни, які ідентифікують себе як росіян (таких, за даними перепису-2001, понад 17% або 8,3 млн. людей).

Невідомо, що буде відбуватися у разі подальшої активізації української політики у дусі "нації-держави". Досить імовірно, що значна частина російськомовних українців прийме її з більшим або меншим ентузіазмом.

Але чи не перейшла вже державна політика ту межу, за якою проведення мовної українізації починає відігравати мобілізаційну роль для тих понад восьми мільйонів людей, які вважають себе росіянами? Для них питання полягає не у зміні змісту їхньої української ідентичності, а у втраті комфортних умов життя при збереженні російської ідентичності.

За даними опитувань, проведених напочатку 2005 року, лише 17% російських громадян України вважали, що Помаранчева революція несе їм щось хороше, проти – 58% українців. Без остраху помилитися можна припустити, що така позиція росіян була пов’язана із побоюванням погіршення відносин з Росією та посилення українізації.

В умовах, коли багато із цих побоювань отримали підтвердження, а Росія почала розігрувати карту іредентизму, важко передбачити, як будуть змінюватися настрої у середовищі українських громадян з російською ідентичністю. На користь можливого зростання іредентистських настроїв свідчать декілька нових факторів.

Серйозні проблеми в економіці України, найімовірніше, будуть наростати у недалекій перспективі. Країні належить пережити чергове різке зростання цін на енергоносії, кредитну кризу, швидке зростання інфляції, негативні наслідки постійного відкладання структурних реформ, які в умовах політичної нестабільності та підготовки до чергових виборів будуть відкладатися й надалі. Економічна ситуація в Україні у 2008-му нагадує весну-літо 1998 року в Росії.

Постійно зростаючий розрив у рівні заробітної плати в Україні та Росії скоро почне справляти небезпечний для України вплив на політичну ситуацію. Головний фактор, який відштовхував від Росії українських громадян із російською ідентичністю, а саме війна у Чечні, усунуто. До одного року скорочено тепер термін служби в Російській армії.

Навесні 2007-го, тобто напередодні нового загострення політичної кризи, викликаної розпуском Верховної Ради та пов’язаного з ним нового витка інтенсифікації націоналізуючої політики, український Центр ім. Разумкова провів досить важливе соціологічне дослідження. Воно дає змогу оцінити, якими були на той час настрої не тільки "російськомовних громадян України", але й більш специфічних груп, про які йшлося.

Соціологи виділили групи:

"росіян", тобто "громадян України, росіян за національністю, для яких рідною мовою є російська і які відносять себе до російської культурної традиції та використовують російську мову у повсякденному спілкуванні";

"українців" - "громадян України, українців за національністю, для яких рідною мовою є українська, які відносять себе до української культурної традиції та послуговуються українською мовою у повсякденному спілкуванні";

"російськомовних українців" (тобто тих, хто вважає себе українцями за національністю);

"двомовних українців" (української національності і з українською мовою як рідною);

"двомовних українськокультурних українців", які декларують українську національність, українську мову як рідну, належність до української культурної традиції.

Як правильно зауважують автори дослідження, за такого підходу стає очевидно, що "російськомовні громадяни" не є уявною спільнотою у тому сенсі, у якому використовував це визначення Бенедикт Андерсен, а саме групою зі спільною ідентичністю. Ця уявна спільнота існує лише в уяві дослідників та коментаторів.

На запитання, чи вважають себе респонденти патріотами України, три останні категорії, тобто люди з українською етнічною ідентичністю, але які послуговуються російською мовою у повсякденному житті, відповідали практично однаково. Впевнене "так" - від 37 до 42%, "скоріше так" - від 41 до 45 %, "скоріше ні" - від 11 до 6%, впевнене "ні" - 3% або менше. Складно відповісти – 6-7%. Позитивні відповіді у цій групі у сукупності (80% і більше) майже дорівнюють сумі позитивних відповідей "українців".

Зовсім інакше виглядають на цьому тлі відповіді "росіян". Впевнене "так" давали 20,4%, "скоріше так" - 29%, тобто менше половини вважали себе патріотами. 14% "росіян" відкрито декларували, що не вважають себе патріотами України, 27% давали відповідь "скоріше ні", 9% ухилилися від відповіді.

Ще різкіше проступають відмінності в очікуваннях розвитку мовної та культурної ситуації. Лише 4% "росіян" згодні з тим, що українська мова має бути єдиною державною, 13% задовольнилися б визнанням російської офіційною мовою у деяких регіонах, а 70% вважають, що російська має бути другою державною мовою. Ще 10% взагалі вважають, що російська має бути єдиною державною мовою країни. Практично дзеркальна ситуація у групі "українців".

"Російськомовні українці" у цьому питанні досить близькі до "росіян": 49% респондентів у цих групах виступають за дві державні мови. Однак серед тих "російськомовних українців", які володіють українською мовою, лише трохи більше 20% згодні надати російській мові статус другої державної мови.

У запитанні, яка культурна традиція буде переважати в Україні у майбутньому, лише 6% "росіян" готові змиритися із неподільним домінуванням української культури, 50% вважають, що у різних регіонах будуть переважати різні традиції, і 24% - що переважати буде російська традиція. У групах, де володіють українською мовою, незмінно переважають ті, хто згоден із домінуванням української культурної традиції, хоча лише серед "українців" такі громадяни складають абсолютну більшість (59%).

Цікаво, що на запитання про те, якому визначенню української нації люди надають перевагу, у всіх групах найбільш популярна відповідь – "громадянська нація, яка включає усіх громадян України" ("росіяни" та "російськомовні українці" 43 і 42%, інші – по 35%). Однак сума інших відповідей, які по-різному акцентують етнічний характер нації, в усіх групах "українців" більший, ніж відсоток відповідей, які акцентують громадянський принцип.

У цілому ці дані підтверджують, що "російськомовні українці" хотіли б рівноправного статусу для російської мови та культури, але готові змиритися з політикою у дусі "нації-держави", у той час як "росіяни" рішучо відкидають таку політику. Логічно припустити, що за останній рік у їхньому середовищі підвищився рівень дискомфорту та потенціал для політичної мобілізації у іредентистському дусі.

Зазначимо також очевидне розчарування у політиці Партії регіонів серед тих виборців, які надають першочергового значення питанню про статус російської мови та культури. ПР не продемонструвала наполегливості у реалізації своїх гасел у цій сфері і багато у чому з цієї причини поступово втрачає підтримку електорату. Виникає ніша для нової політичної сили, яка може позиціонувати себе як "російська партія". "Росіяни" складають 17% населення, і партія могла б розраховувати на створення фракції у Верховній Раді, навіть якщо прохідний бар’єр буде вищим за нинішні 3%.

ПОТЕНЦІАЛ НЕСТАБІЛЬНОСТІ

Отже, після закінчення трьох років із часу публікації статті Степана можна констатувати, що у результаті активізації політики у дусі "нації-держави", а також кроків Росії з використання іредентистської теми у стосунках з Україною ризики зросли. Хронологічно саме форсування Києвом політики у дусі "нації-держави" передувало активізації іредентистського фактора у російській політиці, створило для неї певні умови та частково цю активізацію спровокувало (що не потрібно розуміти як індульгенцію для Росії).

Головні дестабілізаційні імпульси йдуть від Президента Віктора Ющенка. Усі перелічені вище кроки були ініційовані главою держави і тими невеликими партіями, на які він ще спирається. Саме Ющенко є головною дійовою особою у проведенні описаної вище політики пам’яті. Він навіть намагається провести через парламент таку редакцію закону про Голодомор, яка передбачала б кримінальну відповідальність за заперечення характеристики Голодомору як геноциду, ініціює обговорення цієї теми у міжнародних організаціях – ООН, Раді Європи, ОБСЄ. Саме від Ющенка йшла й ініціатива звернення до НАТО щодо надання Україні Плану дій щодо членства (ПДЧ) в альянсі, і він наполегливо намагався просувати таке рішення напередодні Бухарестського саміту альянсу як всередині країни, так і на міжнародній арені. Після серпневої війни у Грузії тема зовнішньої (російської) загрози – може стати визначальною в українській політиці.

Не маючи більшості у парламенті, Віктор Ющенко править через укази, багато з яких суперечать Конституції. Розгубивши популярність та відчайдушно прагнучи зберегти владу, Президент є автором усіх дестабілізуючих кроків у конституційній сфері. Їх список тільки за останній рік включає неконституційний розпуск парламенту, спробу протягнути власний варіант нової Конституції (що різко розширює повноваження Президента) через референдум в обхід Верховної Ради, дискредитацію Конституційного суду, який досі не працює у повному складі, постійне втручання у сферу прерогатив уряду.

Дві найбільші політичні сили України – Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) і ПР – нібито демонструють розуміння тих механізмів, які описані Степаном і його колегами у моделі "держави-нації". Обидві виступають за парламентську (або парламентсько-президентську) республіку. ПР проти форсування відносин із НАТО. БЮТ не демонструє активності у цьому питанні, а також не акцентує у своїй риториці теми Голодомору та УПА. ПР виступає проти реабілітації УПА та проти політизації теми Голодомору. Ні для БЮТ, ні для ПР досі не була характерна риторика у дусі "нації-держави". ПР підтримує суттєве розширення повноважень регіонів, у кризові періоди навіть висуваючи вимогу федералізації, яку сили "помаранчевого" табору розглядають не інакше як сепаратистську. Втім, є усі підстави припускати, що для ПР ідея федерації має не принципове, а ситуативне значення.

Усе це свідчить про реальну можливість суттєвого переформатування української політичної сцени, яке дозволило б загальмувати небезпечні тенденції 2007 року. Однак в умовах гострого політичного протистояння та глибокої взаємної недовіри різних сил одне до одного шансів на подальше поглиблення кризи значно більше. Цьому сприяє й міжнародна обстановка.

Важливим дестабілізаційним фактором є те, що через особливості кар’єри головного суперника Ющенка та лідера БЮТ Юлії Тимошенко ніхто не візьметься гарантувати дотримання нею демократичних методів політики, якщо вона отримає повноту влади. Чергове підтвердження ці побоювання дістали у березні 2008-го, коли БЮТ домігся зміщення мера Києва Леоніда Черновецького із кричущим порушенням демократичних процедур. БЮТ взагалі активно підриває позиції мерів великих міст, якщо вони не входять у число його прибічників.

Між тим, Степан зауважує, що в умовах, коли федералізація України ускладнена через іредентистський фактор, країна могла б використати досвід скандинавських країн, де відсутність федерації частково компенсується дуже широкими повноваженнями муніципалітетів. Утім, нові вибори, що відбулися у Києві, завдали БЮТ болісної поразки та закінчилися переобранням Черновецького.

Демократичний характер ПР також викликає сумніви. Суворо кажучи, жодна помітна політична сила України не дає надійних гарантій відданості демократії.

У боротьбі навколо механізму прийняття нової Конституції та утвердження принципів, які мають бути у неї закладені, усі суспільні сили керуються передусім цьогохвилинними політичними інтересами. Важливо, що у дебатах про бажану форму державного устрою тема федерації не обговорюється зовсім, а при обґрунтуванні надання переваги парламентській республіці президентський мотив "держави-нації" не лунає ні збоку БЮТ, ні збоку ПР.

Отже, ми бачимо, як за три роки, які минули з моменту публікації статті Альфреда Степана, багато його прогнозів та застережень справдилися. До його аналізу можна зробити два важливі доповнення.

По-перше, він недостатньо враховував ідентифікаційну неоднорідність населення сходу та заходу країни (хоча Степан більше, ніж багато дослідників, приділив уваги розбіжностям у позиції "російськомовних українців" та "росіян").

По-друге, дотримання належної помірності у політиці українізації виявилося досить складним завданням. Описуючи можливу успішну стратегію для України, Степан пропонує помірну політику в дусі "нації-держави", оскільки побудова "нації-держави" неможлива, а вибір моделі "держави-нації" ускладнений зовнішньополітичними обставинами. Така політична конструкція успішно працювала при порівняно централізованій системі у часи Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми, але вона виявилася доволі крихкою. Президентська влада, що слабне при Ющенку, принесла цей помірний курс у жертву в умовах загостреної боротьби за владу.

Якщо політична мобілізація російських громадян України виллється у створення "російської" партії, то Київ зіткнеться зі складною проблемою. Задоволення вимог із підвищення статусу російської мови та проведення інших заходів у дусі моделі "держави-нації" буде ускладнювати процес "м’якої" українізації "російськомовних українців", що досі відбувався успішно. Продовження тієї самої українізаторської політики у дусі "нації-держави" призведе до подальшого підвищення рівня дискомфорту для понад восьми мільйонів "росіян" та створювати нові можливості для посилення іредентизму.

На перший план висуваються два питання.

Перше – як і коли буде подолана криза влади і яка конфігурація політичних сил виникне на виході з кризи? Немає сумнівів, що політика "нації-держави" збережеться, але не зрозуміло, чи буде нова владна коаліція продовжувати лінію на її активізацію чи спробує повернутися до минулого помірного курсу. Поки шанси на швидке завершення політичної кризи в Україні виглядають дуже скромно.

Друге – чи можна буде до того часу, як криза завершиться, повернутися до попередньої політики, чи зрив 2007 – 2008 років уже запустив процеси, які примусять списати стратегію, описану Степаном, у розряд втрачених можливостей? Сьогодні впевнено відповісти на ці запитання не може ніхто.

Оригiнал статті

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах