Головна
 

Datum: Back in the USSR

12 грудня 2008, 15:11
0
13

Севастополь, розташований на півострові Крим, що біля Чорного моря, належить Україні. У цьому місті, де мешкають переважно росіяни, знайшов собі притулок російський Чорноморський флот, – порохова бочка, яка може вибухнути будь-якої хвилини, - пише Міхаель Рідмюллер в австрійському часописі Datum.

У них у руках – справжні автомати Калашникова. Восьмеро чотирнадцятилітніх учнів у чорно-білих матроських уніформах стоять на варті біля пам’ятника радянським містам-героям у центрі Севастополя. Бійки з їхніх АК-47 зняті, уся парада має винятково символічний характер. У крихітному парку вряд "вишикувалися" чотирнадцять кам’яних глиб, на кожній – червона зірка: уособлення міста-героя. Поруч – глиба монументальна, яка має нагадувати про солдатів, що полягли під час двох світових воєн. А кілька метрів далі по вулиці Леніна на своєму п’єдесталі, мов на троні, возсідає Катерина Велика.

Місцеві благоговійно називають її "Матір’ю Севастополя". Пам’ятник спорудили зовсім недавно – у червні цього року, з нагоди 225-річчя заснування міста. За цей короткий відтинок часу він перетворився на справжнє місце паломництва росіян. Відвідувачі з гордістю позують перед статуєю, фотографуючись на згадку для сімейного альбому. Таку картину зустрінеш чи не в кожному російському мегаполісі.

Але Севастополь розташований на півдні Кримського півострова, а той – належить Україні. Та лише 20 відсотків жителів мають українське коріння, 74 ж відсотки цього майже 400-тисячного міста – російського походження. Населення розколоте на "проросійський" та "проукраїнський" табори. Проблеми, які існують у цілій країні, фокусуються тут як під збільшувальним склом. "Ми повинні захищати російське населення від українізації", - каже Михайло Бріцин. Коренастий юнак у свої 23 очолює "Слов’янську партію", одну з численних проросійських організацій у місті.

З того часу, як до влади в Україні прийшли прозахідні сили, багато із севастопольських росіян живуть із відчуттям загрози. Вони бояться за свою мову та ідентичність, а тому рішуче відкидають курс на Захід. Проросійські організації у Севастополі підхоплюють ці страхи, плекаючи латентне бажання розколу. Після того, як Росія прийшла "на допомогу" своїм громадянам у Південній Осетії, вони почали демонструвати більшу впевненість у своїх силах. Вони мають надію, що їхня батьківщина відвоює й Крим, якщо треба буде. "Наразі це малоймовірно, але ситуація може швидко змінитися", – каже Бріцин.

Уже кілька місяців поспіль такі організації, як та, що він очолює, заправляють містом, влаштовуючи демонстрації на підтримку Росії та проти НАТО. Незважаючи на те, що радикальні угруповання у Севастополі складають меншість, вони мають неабиякий вплив на решту населення. Україна розташована на східному краю Європи, утиснена поміж Центральною Європою та Росією. З часу проголошення незалежності від розваленого Радянського Союзу 1991 року, 48-мільйонна країна опинилася між цими двома полюсами. А після Помаранчевої революції 2004 року на зміну старій та дружній Росії політичній еліті, що згуртувалася навколо Леоніда Кучми, прийшли прозахідні сили на чолі з Президентом Віктором Ющенком та Прем’єр-міністром Юлією Тимошенко.

Відтоді у відносинах зі своєю великою сусідкою Росією Україна провадить політику "перерізання пуповини", наближаючись до Заходу – політичний курс, який далеко не всі в Україні розділяють. Передовсім чимало українців рішуче протестують проти вступу України в НАТО, чого так прагне Ющенко. А все обертається навколо одного питання: на кого Україні орієнтуватися – на Західну Європу чи Росію?

Наступного року Україна знову, вочевидь, обиратиме новий парламент, ще через рік – вибори президента. Якщо і на цих виборах переможуть прозахідні сили, тоді – як багато хто в Україні побоюється – у Криму можуть розіграти "південно-осетинський" сценарій, за яким Росія, побрязкуючи зброєю, добилася для сепаратистської республіки незалежності від Грузії. Севастополь в Україні має особливий статус. Місто не лише заселене переважно росіянами, його порт – головна база російського Чорноморського флоту.

1997 року обидві країни підписали Договір, згідно з яким росіяни мають право перебувати в українському порту до 2017 року. Це право Москві обходиться ціною аж 77 мільйонів євро щороку – ціна мов на різдвяному розпродажі. Український уряд вимагає підвищення орендної плати до 3 мільярдів євро. Проте такої суми росіяни ніколи не заплатять. Тож уже будуються плани щодо перебазування флоту до Новоросійська, розташованого на території Росії. Президент України стверджує, що Міноборони Росії вже давно мало б розпочати там будівельні роботи. Ющенко вже заявив, що Договір про дружбу продовжувати не будуть. Російське ж населення Севастополя такого сценарію навіть уявити собі не може. Чорноморський флот – символ ідентичності міста. А до того ж, він тут найбільший роботодавець. Президент Росії Дмітрій Медвєдєв оголосив, що Росія покине Севастополь своєчасно, хоч їм і хотілося би продовжити термін оренди. "Це ж лише політична гра. Севастопольська база для Росії надто важлива. Якщо росіяни захочуть, вони просто залишаться тут, і все", – каже Михайло Бріцин. До того ж, це єдиний порт у сфері впливу Росії, який протягом року не замерзає.

Саме місто займає площу 864 квадратних кілометри (що відповідає площі Нью-Йорка), розкидане навколо 38 бухт. У передмістя спадають схили Кримських гір. Зеленаві пагорби – ідеальний захист від нападників. Головна бухта у самому центрі міста використовується майже виключно російським флотом. Тільки есмінців тут стоїть на якорі шість, серед них і "Москва" - флагман російського флоту, котрий влітку брав участь у конфлікті з Грузією. Окрім нього, тут ще сім десантних катерів, два підводних човни, п’ять протичовневих кораблів і безліч плавбаз. Український флот розмістив тут лише три своїх воєнних судна.

Південний берег Криму – мекка для туристів зі всієї Східної Європи. Та до Севастополя приїздять не для того, щоб поплавати у морі. Людям цікаво подивитися на російські воєнні кораблі. Не уявляє собі Севастополя без російського Чорноморського флоту і Володимир Артем’єв. На піджаці парадного мундиру 84-річного ветерана – з два десятки орденів. В часи Другої Світової війни він воював на Північному фронті. 1948 року корінний росіянин переїхав до Севастополя. "Оскільки я був найкращим випускником Військової академії на нашому курсі, то мав право вибирати собі, де проходити службу. А я хотів тільки сюди", - розповідає ветеран війни, гордо випинаючи груди.

Сорок років він відслужив на радянському Чорноморському флоті командиром одного з підводних човнів. Він на власні очі бачив усі історичні перипетії, що спричинилися до сьогоднішніх проблем. 1954 року Микита Хрущов, тодішній Генеральний секретар Комуністичної партії, передав Крим, ще й досі заселений переважно росіянами, Українській Радянській Соціалістичній Республіці. Зі здобуттям Україною незалежності 1991 року Росія остаточно втратила півострів. А з ним – і портове місто Севастополь. Володимир Артем‘єв залишився тут, попри те, що "його" місто вже перестало належати його батьківщині.

У своєму мундирі радянських часів літній чоловік розквітає на очах. Захоплено показує гостям міста російський Музей Другої світової війни. Він власноруч допомагав його будувати, надбав для музею і кілька важливих експонатів. На стінах невеличкої кімнатки висять чорно-білі фотографії юних солдатів, які захищали Севастополь в часи Другої світової. Усі як один віддали за місто своє життя.

Артем’єв багато розповідає про ті часи, коли доля Севастополя ще вирішувалася у Москві. Слухаючи його, складається враження, начебто у його свідомості СРСР все ще існує. Сам він зараз громадянин України. "Щоби пенсію давали", - пояснює він. - Але Севастополь завжди був російським містом, ним і залишиться назавжди". Його герої – солдати минулого, він вірить, що він – один із них. Реалії ж виглядають зовсім по-іншому, аніж те місто, яке Артем'єв зберіг у згадках про минулі часи. Міф про російське місто-герой підтримується тепер хіба що двома тисячами пам’ятників. А російський Чорноморський флот у Севастополі всього-на-всього деякий час гостює. "Але це не означає, що вони поводяться тут, як гості", – каже Ігор Бортніков. 1999 року 52-літній українець відкрив власний ресторанчик у найвигіднішому місці – прямо поруч з причалом для екскурсійних човнів, які підвозять численних туристів у Північну бухту до російських воєнних кораблів.

Руда двоповерхівка з терасою розташована на території флоту – Бортніков взяв цю землю у росіян в оренду. Хоч, як постановив уряд України після зміни влади 2004 року, така угода про суборенду не є законною. Згідно з Договором про дружбу між двома країнами росіяни мають право на користування портом, але у них немає жодних правових підстав здавати частини його в оренду.

Відтепер Бортніков платить оренду місту. Через це росіяни хотіли його позбутися. І не так через те, що позбулися надходжень від оренди, як через те, що цей здоровезний колишній солдат, який за радянських часів сам служив на Чорноморському флоті, видався росіянам надто проукраїнськи налаштованим. У його ресторанчику зберігаються транспаранти і стяги проукраїнських організацій. "Вони можуть у будь-який час спокійно збиратися перед моїм рестораном на демонстрації проти росіян", - каже він.

Для офіцерів Чорноморського флоту це було як оголошення війни. Вони засипали його рекордною кількістю скарг, намагаючись прогнати зі своєї території цього порушника спокою, який колись, коли ще справно сплачував оренду росіянам, влаштовував у ресторані їхні ж вечірки. Тепер, коли найкращий друг став найгіршим ворогом, він був змушений захищатися у 76 справах, порушених за позовами Чорноморського флоту проти нього у суді. І всі 76 він виграв.

Але для росіян це ще не привід опустити вітрила. Російські солдати, яким колись у цьому ресторані були дуже раді, постійно блокують вхід до зали. Бортніков скаржиться, що вони шкодять його бізнесу, бо відлякують відвідувачів. "Одного дня у моєму ресторані раптом змінили усі замки в дверях. Перед тим приходили з міліції за наводкою якихось місцевих, обшукали приміщення і знайшли в ресторані таблетки екстазі. Мені їх хтось підкинув, – сердито розповідає Бортніков. - Але найгірше – це анонімні дзвінки. Мені телефонують ночами й лякають, що моїй доньці загрожуватиме серйозна небезпека, якщо я нарешті не здамся". На допомогу місцевої влади власник ресторану не сподівається. "Мене тут усі знають як свідомого українця, а вони в міській адміністрації хоч і українські службовці, але політику гнуть проросійську. Хоча вони там усі як один росіяни".

Інші ресторани в порту живуть собі й горя не знають, - каже Бортніков і додає: "Але оренду вони сплачують таки флоту". І при тім сміється, хоча сміх у нього виходить гіркуватий. Та він не знає, чи називати цю плату "відкупними". Незважаючи на усі ці труднощі й погрози, він буде боротися далі. "Навіть якщо й супротивник дуже сильний, – каже. - Йдеться ж як-не-як про моє існування".

У парку поряд з ресторанчиком Бортнікова подружня пара гуляє зі своїми дітьми. Повз них проходять російські солдати у чорних уніформах. Такі контрасти типові для Севастополя. Мальовничі білі будинки нагадують архітектуру 19-го століття, хоч будувалися вони насправді вже після 1945-го. Лише дев’ять будинків вистояли облогу німецьких військ в часи Другої світової війни. Навіть білі колони на Графській пристані стоять тут з повоєнних часів. На дощаній перегородці сидять два рибалки у товаристві кота. За пагорбами навколо бухти повільно сходить сонце. Така собі миролюбна картина, якби не величезний російський есмінець, пришвартований прямісінько біля пристані, який день у день нагадує жителям про постійну загрозу.

"Сто відсотків жителів Севастополя хочуть приєднання до Росії", - так вважає Володимир Тюнін, глава партії "Русский блок". Він повністю переконаний у своїй правоті. На усі запитання цей 51-річний політик реагує агресивно, з фанатичним блиском в очах. Чи дійсно він так прагне приєднання Севастополя до Росії? "Не тільки Севастополь, а й вся Україна повинна об’єднатися з Росією. Ця країна – непорозуміння. Нема такої нації, ані її власної історії чи культури". Хто він – фанатик-одинак? У міськраді Севастополя з 75 депутатів, 5 – від партії Тюніна. Близька до Росії Партія регіонів колишнього Прем’єр-міністра України Віктора Януковича представлена 45-ма депутатами і складає абсолютну більшість у раді. Окрім ще трьох проросійськи налаштованих партій тільки одна проукраїнська група з чотирьох представників подолала бар’єр на минулих виборах до міськради.

Жителі Севастополя ніколи не підтримуватимуть прозахідні партії Президента Ющенка та Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Тим не менше, Тюнін звинувачує їх в окупації Севастополя і у веденні "політики апартеїду": "Телебачення повинно бути україномовним, діти в школі мають говорити по-українськи, як і в місцевих державних установах, навіть реклама – й та повинна бути українською".

Усі докази свідчать про те, що його слова не відповідають дійсності. Але Тюніна це абсолютно не хвилює. Так, українська мова дійсно є державною мовою, але з шістдесяти севастопольських шкіл всього-на-всього у трьох викладання дійсно ведеться українською, решта ж – російськомовні. І місцеві телеканали транслюють переважно теж російською.

Вивіски українською на вулицях зустрічаються так само часто, як і англійською, – тобто їх майже взагалі немає. Хіба на смітниках у "МакДональдсі" натрапиш на "Дякую". Попри це, Тюнін й далі лається: "Хай тільки спробують вступити в НАТО, тоді тут почнеться громадянська війна". А за підтримки Росії це буде "бліцкриг", у цьому він сумнівів не має.

Згідно з останніми опитуваннями, його партія на наступних виборах може розраховувати на значне зростання прихильників, і не в останню чергу саме завдяки отаким-от висловлюванням, що грають на руку Росії. Тому українці звинувачують усі проросійські організації у тому, що їх фінансує Москва. "Ми не отримуємо жодної гривні", - обурюється Тюнін. "Щороку з Москви на рахунки проросійських організацій надходить два мільйони євро", - стверджує Дмитро Білоцерківець, голова молодіжної організації партії Президента Ющенка "Наша Україна" у Севастополі. Він є також речником організації "Севастополь проти корупції". На зап‘ясті цього двадцятичотирирічного студента економічного факультету, який окрім політичної діяльності береться за дрібні підробітки, аби втриматися на плаву, – синьо-жовта стрічка: це українські національні кольори.

Для нього питання, чи провокуватиме Росія у Криму конфлікт, схожий до грузинського, – це лише питання часу. "Росіяни вже зараз заявляють, що повинні захищати своїх громадян у Криму", - каже Білоцерківець. Тут слово "війна" часто лунає у розмовах з людьми. Одні побоюються, що Росія захопить Крим силою, інші – такі, як Тюнін, – здається, тільки й мріють про те, щоб їхня "держава-захисник" нарешті їх визволила.

Ветеран Другої світової Володимир Артем’єв про це не думає. Повільним кроком він прямує через парк, де стоїть пам’ятник містам-героям, й вказує на деревце, посаджене ним тридцять років тому. Нині з того маленького саджанця виріс справжній велетень. За той час, поки дерево його росло, його рідний Радянський Союз розвалився, – і з цим Артем’єв досі не може змиритися. "Головне, – каже він, – це щоб молодь нині не забувала тих, хто віддав своє життя за це місто".

Неподалік школярі складають свої автомати Калашникова. Вже й по службі. Тепер замість АК-47 у кожного в руці по мобільному телефону й хлопці поволі сходяться до пристані, де завжди збирається молодь: в "МакДональдс". Вмить юна варта перетворюється на звичайних молодих хлопців, що вийшли на прогулянку після уроків. "В цьому якраз і криється причина, чому вони хочуть стояти тут на варті. Бо о першій годині вони вже можуть йти додому, а не стирчати у школі до вечора. Звичайно, стояти на варті – це велика честь, але, якщо чесно, - то нікому до цього немає ніякого діла", – каже один дев’ятнадцятирічний студент, що представився Максимом і який з друзями у пообідню пору відпочиває на терасі фастфуду. Він добре знає, що каже, бо й сам ще якихось п’ять років тому стояв на варті.

Оригiнал статті

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах