Головна
 

НГ: Сталін, голодомор і дружба народів

16 грудня 2008, 13:00
0
12

Питання про суттєві відмінності між національною свідомістю колишніх великоросів і малоросів розглядає доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту економіки РАН Олександр Сергійович Ціпко у своїй статті для російського видання Независимая газета.

Суперечки про причини та історію голодомору найвиразніше висвітлюють у відношенні до Сталіна. Принаймні два покоління українців (мова йде перш за все про православну центральну та південну Україну) пам'ятають і про муки сталінської колективізації, і про страхіття голодомору в Україні. У Росії також значна частина сільського населення, особливо віруюча, сприймала Сталіна як душогуба. Але все ж таки російські селяни, особливо після Перемоги 9 травня 1945-го, багато чого Сталіну пробачили. До речі, ставлення до Сталіна мого наставника і шефа по ІЕМСС АН СРСР, учасника Великої Вітчизняної війни, професора Анатолія Бутенка, який пережив голод 1932 року на Полтавщині, нічим не відрізнялося від ставлення до Сталіна нинішнього Президента України.

Не просто брати

Звичайно, у всіх пропагандистських кампаніях Ющенка навколо жертв голодомору в Україні багато політики та піару на кістках. Але треба розуміти, що кампанія з осуду подій 1932-1933 років виникла не на порожньому місці, вона спирається на національну пам'ять українців. По-перше, сам Ющенко, як уродженець сумського села несе в собі цю ненависть до Сталіна як батька голодомору, а по-друге, вся ця кампанія спирається на больові точки української, за своєю природою селянської національної самосвідомості. І сам факт, що політичний клас Росії починає поступово усвідомлювати, що українці - це не просто "молодші брати", а особлива слов'янська нація з особливостями свого сприйняття життя, вселяє надії.

Всі провали політичної еліти колишньої РРФСР і нової Росії на українському напрямку саме ставалися через радянське міфологічне і одночасно недоукувате ставлення до української проблеми. Єльцин думав, що він виштовхує Україну з нашої спільної країни тимчасово, що після того, як він звільнить Кремль від Горбачова, незалежна Україна "приповзе до нього на колінах" (цю стратегію Єльцина стосовно України викладала нам, членам громадської ради "МН", Галина Старовойтова в листопаді 1991 року). І відповідно адміністрація Путіна у критичній ситуації виборів президента України в кінці 2004 року керувалася помилковим твердженням, що основна загроза інтересам Росії знаходиться в Галичині, на західних землях України. І в 1991 році, і в 2004 році політичний клас Росії не бачив, не хотів знати, що мрія про "самостійність", про незалежність від Росії, про створення своєї власної національної держави коріниться і в свідомості православної України, яку 350 років тому привів Богдан Хмельницький до складу Московського царства. Треба визнати, що російський котел навіть за 300 років не зміг зробити те, що зумів зробити німецький котел за 50 років. Колишні малороси і великороси так і не стали єдиною нацією. А колишні пруси, саксонці, баварці дуже швидко стали єдиною германською нацією. І тут є над чим подумати.

Відповідно, насправді нинішні росіяни і нинішні українці, і брати, і не брати. Правда полягає в тому, що україномовні українці (і не тільки в Галичині) справді обрали так званий західний вектор і розумом і душею, виходять з колись спільного російського світу, особливо нове, молоде покоління. А своєю російською неадекватністю, своїми розмовами про те, що проблеми голоду 1932-1933 років потребують додаткових досліджень та дискусій, ми просто пришвидшуємо цей процес розставання українців з Росією.

Самостійність - незалежність від Росії

І, не дивлячись на те, що насправді етнічні українці правили в СРСР понад чверть століття, аж до 1991 року, починаючи від Брежнєва і закінчуючи Горбачовим, все одно десь в глибині української національної свідомості, як і в часи Катерини II, московська влада сприймалася як чужа влада. Відповідно, російські політики, якщо вони дійсно хочуть все-таки зберегти вплив на створену ними за власною ініціативою незалежну Україну, доведеться більше вивчати історію народу, який сьогодні називається українцями, і більше рахуватися з гідністю тих, кого ми за інерцією продовжуємо називати частиною розділеного розвалом СРСР єдиного народу. Сила Росії все-таки полягає не в газі, а в мудрості і державному досвіді її правлячого класу.

Що стосується самої полеміки між керівництвом України та Росії стосовно голоду 1932-1933 років у СРСР, то, на мій погляд, грішили спотворенням фактів обидві сторони. Звичайно, не відповідає фактам твердження Ющенка, що за останні 50 років радянської влади населення України скоротилося вдвічі. Міркування Ющенка про якісь "якісні відмінності" голоду в Україні від голоду в Росії та інших регіонах СРСР звичайно ж інакше, як спекуляціями, не назвеш.

Загороджувальні загони навколо сільських районів, де вимирали від голоду селяни, створювалися не тільки в Україні, але і в Поволжі, на Близькому Сході. Зауважу, що навіть у моїй рідній тоді ще післявоєнній російській Одесі була жива пам'ять про ці загороджувальні загони, які стояли на околиці міста, на Дальніх млинах, і де впритул червоноармійці розстрілювали голодних селян, які рвались в Одесу. Але Дмитро Медведєв явно перегинає в полеміці з Ющенком, коли наполягає, що нібито "будь-який громадянин України, який стверджує, що крім українців у цей період від голоду загинули росіяни, казахи, білоруси, є, на вашу думку, карним злочинцем". Сам Ющенко в своїх виступах, присвячених осуду злочинів сталінізму, згадує про голод у Казахстані в 1931 році, який знищив 2 млн казахів, і про "штучний голод на Північному Кавказі в 1932-1933 роках".

Є все-таки у всіх наших російських інвективах, спрямованих проти голодоморівської кампанії в Україні, є якась байдужість до всіх цих, зараз далеких від них бід українських селян. Ніколи, до речі, саме українське керівництво не трактувало голодомор 1932-1933 років в Україні як політику російської нації, спрямовану на знищення українців. Ющенко постійно говорить про те, що не можна забути всі жертви сталінізму, знищені ГУЛАГом, в тому числі "і сотні тисяч росіян, представників братніх народів".

І найважливіше, для чого я пишу ці нариси. Не мав би Ющенко можливості закликати світову громадськість засудити тоталітаризм, комуністичний режим, якщо б керівництво нової, нібито не комуністичної Росії на офіційному рівні, наприклад, через постанову Думи, засудило всі злочини більшовицького режиму, і ленінського, і сталінського. Таким чином, тобто шляхом засудження так званого комуністичного тоталітаризму на державному рівні ми б показали світові, що нинішня вільна Росія, яка, до речі, сама звільнилися від радянської системи, ні за походженням, ні за ідеологією не має нічого спільного з більшовизмом. До речі, треба розуміти, що наші червоні патріоти, які наполягають на російському національному походженні більшовизму, завдають шкоди нашим національним інтересам. По-перше, це неправда, а по-друге, навіщо нам брати відповідальність за лад, створений за активної участі європейських марксистів і за значної підтримки старої Європи, і перш за все Німеччини? Насправді, якщо б ми були розумні, то ми, нова Росія, повинні були б бути попереду всієї планети з викриття червоного та сталінського терору і не обурюватися тим, що українці говорять про те, про що ми мовчимо.

Кому доля, а кому - держава

У засудженні злочинів Сталіна ми наразі не просунулися ні на крок у порівнянні зі знаменитою постановою ЦК КПРС 1956 року про осуд "культу особи Сталіна". Адже треба визнати, що до початку цієї голдоморівської кампанії в Україні у нас практично ніхто не зробив надбанням громадськості, не вивчав наслідки подібного ж голодомору на Близькому Сході, на Кубані. Хоча Путін, як президент у своєму виступі у червні 2007 року, присвяченому пам'яті жертв "Бутовського полігону", говорив про те ж, про що говорить Ющенко. Про те, що більшовицький режим і в часи червоного, і в часи сталінського терору займався знищенням найбільш талановитих, обдарованих представників російської нації.

До речі, і тут в оцінках і Путіна, і Ющенка злочинів сталінського режиму знову проявляються відмінності між національною самосвідомістю великороса, президента Росії, і національною самосвідомістю президента України Ющенка як українця. Для Путіна як росіянина основною цінністю є держава, а тому він шкодує перш за все про вбитих більшовицьким режимом освічених і талановитих людей, які могли б послужити Батьківщині, прославити її. Тут ми маємо справу з тим, що можна назвати героїчною національною свідомістю. Для Ющенка як українця основною цінністю є селянство як основа національного буття, як можливість створення своєї української національної держави. Звідси і міфологеми Ющенка типу того, що Сталін нищив голодомором українців, для того, щоб вони не мали можливості створити свою державу. Але біда саме полягала в тому, що Сталін і думки не допускав, що колись розпадеться СРСР і вилізуть назовні, стануть явними всі його злочини, тим більше він не припускав, що соціалістична Україна колись буде незалежною. Вся справа в тому, що ні Ленін, ні Сталін, як більшовики, насправді не мали відчуття історії.

В цьому у вся справа, що у українців як селянської нації, як нації холопів у польських Панів, а потім як у нації кріпосних рабів в царській Росії, склалася мученицька самосвідомість, самосвідомість нації, з важкою долею. Поняття "жахлива доля" є своєрідним камертоном душі українця. Поезія Тараса Шевченка як селянського сина, як кріпака, саме і відображає специфіку цього українського світосприйняття життя як важкої долі. Українці не мають того месіанізму, героїки державності, яка рятувала великороса від тяжких думок про свою кріпосну долю. Можливо, малороси так важко сприймали кріпосне право тому, що воно у них з'явилося тільки в 1770 році, в епоху царювання Катерини, коли насправді воно себе вичерпало і в духовному, і в економічному сенсі. Ризикну припустити, що саме Катерина II перетворила малороса в українця, в носія особливої "важкої долі".

Те, що ми сприймаємо лише як ідеологічну кампанію, спрямовану на відокремлення України від Росії, є одночасно закономірністю, зумовленою самим існуванням України як незалежної держави. Для російської людини з її державницькою свідомістю Катерина II є великою державницею, яка залишила після себе сотні нових міст, створила Новоросію. Для українця з національною свідомістю, я вже не кажу про українських націоналістів, Катерина II є поневільниця, яка ввела в Малоросії кріпосне право. У радянський час всі ці національні образи були на периферії свідомості. Тепер, вже в незалежній Україні, ця негативна пам'ять спливає, і її, звичайно ж, експлуатує нова національна еліта. Українське керівництво насправді немає іншого шляху скріплення своєї нації, окрім як скріплення її спільною бідою, якою, безсумнівно, є рукотворний у багатьох відношеннях голод на Україні в 1932-1933 роки. Як-то кажуть, за що боролися, на те й напоролись. Треба врешті-решт мати мужність і побачити, що насправді означає розпад СРСР, якого так активно домагалася політична еліта нинішньої Росії, до речі, і демократи, і комуністи. Незалежна Україна несе в собі для Росії багато неприємних речей.
Ми маємо рацію в тому, коли нагадуємо Ющенку, що вилучають в українських селян зерно, обрікаючи їх на смерть, комуністи-українці, що сталінізм не мав національного забарвлення. Але ми не можемо заборонити Ющенку розглядати злочини сталінізму через національну призму, звертати увагу на те, як позначився голод, що виник в результаті вилучення державою у селян зерна, на життя і долю українського народу.

Звільнитися від пут радянскості

В цьому й проблема, в чому не віддає собі звіт політичний клас нової Росії. Нова Росія, як правонаступник СРСР, як правонаступник багатонаціональної Росії, змушена, приречена говорити про голодомор як про нашу біду. Але ми повинні розуміти, що нові національні держави, створені на основі колишніх радянських республік, будуть робити наголос не на спільній біді, а на своїх національних особливих трагедіях. Сам факт націоналістичних спекуляцій на негативному історичному досвіді не дає підстав для заперечення права колишніх радянських республік на своє особливе національне трактування злочинів сталінської епохи.

На мій погляд, ми досі не маємо продуманої політики стосовно колишніх слов'янських республік СРСР, тому що ми постійно намагаємося міряти поведінку їх нових еліт на свій спільний, загальнорадянський аршин. Ми постійно хочемо, щоб вони - українці, білоруси - дивилися на свою національну історію нашими, спільноросійськими очима. Але це вже неможливо. Народи колишнього СРСР, згадуючи про сталінський терор, вже неминуче будуть акцентувати свою увагу перш за все на жертви з боку своєї титульної нації. Латиші та естонці звертають увагу в першу чергу на репресії стосовно своєї національної інтелігенції. Українці через селянську природу своєї нації надають першочергове значення жахіттям голодомору 1932-1933 років в українському селі. Все це природно. І не їхня вина в тому, що, на жаль, російські на відміну від інших народів колишнього СРСР загалом досить байдуже ставляться до загибелі представників свого етносу в епоху сталінізму. Ми ніяк не можемо зрозуміти, що незалежна Україна - це перш за все незалежність від Росії, що з того моменту, як вона стала незалежною державою, вона інстинктивно прагне звільнити себе від турбот про нашу спільну російську долю і про наші спільні біди. Незалежна Україна перш за все мислить в самостійному вимірі. Сьогодні Україна намагається і, мабуть, не зовсім вдало, згуртувати свій народ, актуалізуючи пам'ять про національні трагедії минулого. Така важка логіка формування створеної багато в чому за ініціативою Єльцина незалежної України.

З історичної точки зору точка неповернення до Росії для України ще не пройдене. Україна ще не втрачена для нової Росії остаточно, "західний вектор" України, спровокований розпадом СРСР, може загубитися в глибокий економічних потрясіннях, які очікують в умовах глобальної кризи Україну. Але на Росію як на берегиню загальноросійського вогнища лягає величезна відповідальність за збереження самої можливості возз'єднання російської світу. Ось чому ми зобов'язані бути чесні в усьому, що стосується нашої спільної російської історії і наших спільних бід.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах