Головна
 

GW: Сила України в помаранчевих

19 грудня 2008, 10:00
0
3

Для заходу Україна є буфеною державою. Для США та ЄС це вигідна ситуація, тільки для України в довшій перспективі смертельна, - пише Мирослав Чех на сторінках польського видання Gazeta Wyborcza.

Павло Залевський закликав (Україна на роздоріжжі та польська політика, GW, 10 грудня 2008) до "перегляду політики щодо Києва". Він констатував, що помаранчеві еліти, замість того, щоб вести країну до членства в ЄС та НАТО, ведуть внутрішню боротьбу, в якій лунають звинувачення у продажі Росії національних інтересів. Відтак постала проблема, "якою мірою Польща може бути партнером політичних сил у Києві на шляху до структур Заходу".

Залевський стверджує: слід відмовитися від підтримки посварених помаранчевих політиків і погодитися з фактами – визнати ключове значення в українській політиці партії регіонів Віктора Януковича та стабілізуючу реформаторську роль олігархів у розвитку країни. Варшава "повинна вказувати на конкретні політичні й економічні реформи, здійснення яких може бути умовою надання Унією Україні реальних коштів для боротьби з кризою і розвиток".

Захід мусить дати шанс

Залевський, політик з угруповання Polska XXI, схоже, не помічає існування такого суб’єкта, як українська держава. Стратегічний курс політики держави в зовнішній політиці та в сфері безпеки визначає президент. Про Віктора Ющенка можна сказати багато поганого, але не те, що членство в НАТО та ЄС він інтерпретує як елемент внутрішньої боротьби. Для втілення цієї мети він пожертвував своїм авторитетом і перспективою переобрання. Він не завагався перетворити цю головну мету на завдання для уряду, війська і дипломатії. Від цього курсу залежало призначення Тимошенко і Януковича на посаду прем’єра.

Натовські спостерігачі задоволено підкреслюють поступ, якого Київ досягнув у пристосуванні армії до вимог НАТО.

Поділ громадської думки щодо проблеми стратегічного вибору, який чинять окремі держави, не є нічим незвичайним. Французи й голландці поділилися в справі європейської конституції, так само як навколо проблеми Лісабонської угоди поділилися ірландці. Проте Європа не припиняє подолати внутрішній опір у цих державах.
Цього принципу не було вжито у випадку України. Їй не дали шансу, бо МАР (план дій щодо членства в Альянсі) не замінить декларація, що в майбутньому Україна буде членом НАТО, а також обіцянка, що до членства можна прагнути, оминувши МАР. Після проголошення доктрини Путіна про "законну зону впливів Росії" діаметрально змінилися зовнішні умови безпеки України. Київ мусить враховувати, що є метою збройної агресії сусідньої держави.

Зміна відбулася з мовчазного дозволу НАТО. Москва вирішила, що їй дали час узяти реванш за незалежність Косова та довести, що Грузія й Україна не годяться для євроатлантичної спільноти.

Україна – буферна держава

Мовою реальної політики рішення Заходу означають, що Україна не є навіть прифронтовою державою, а лише буферною. Тобто, настільки стабілізованою, щоб не відмовляти їй у європейській ідентичності та грати на її прагненнях у відносинах із Москвою, а водночас настільки втиснутим у нічийну зону, щоб не займатися нею всерйоз. Для Заходу це більш комфортна ситуація, а для України у тривалій перспективі убивча.

Хтось мусить вказати напрямок виходу зі становища – на Захід, чи на Схід, щоб вийти із зони турбулентності. І в цьому полягає справжній предмет внутрішньої гри в Україні, а не перехід від президентської республіки до парламентсько-кабінетної, як стверджує Залевський.
Для Польщі, ЄС та НАТО повинно бути важливим те, що Ющенко та більшість членів колишнього табору помаранчевих разом із Тимошенко послідовно висловлюються за вибір на користь ЄС та НАТО.

Хто б не став наступним президентом України, він муситиме рахуватися зі спадщиною прозахідного Ющенка. Тому таким важливим є те, щоб завершуючи свою першу каденцію, а мабуть і взагалі пригоду з президентством, Ющенко мав аргументи, що недарма оббивав високі пороги в США та Європі в пошуку місця для своєї країни.
Межі зовнішньої політики України визначає існування рішучо проєвропейських сил, а не – як пише Залевський – енергетична залежність від російської сировини чи присутність в Севастополі російського Чорноморського Флоту.

Київ поступово стає незалежним від Москви, переходячи на європейські ціни на газ і шукаючи партнерів для спорудження польської частини трубопроводу Одеса – Бороди – Ґданськ для перекачування нафти з Азербайджану. Проте досі не знайшов, попри гучні декларації у цій справі.

Перебування Чорноморського Флоту не було проблемою в клопотанні про МАР – у штаб-квартирі Союзу ніхто не піднімав цю справу. Викликом воно стало після війни в Грузії, коли кораблі ЧФ прикривали російські війська, які вели бойові дії. За підказкою американців цю зміну помітило керівництво Польщі – в Севастополі ми відкриваємо власне генеральне консульство, аби могти спостерігати за Чорноморським Флотом та вести моніторинг сепаратистських ініціатив місцевих росіян.

Коли блвакитні стануть проєвропейськими

Міністр закордонних справ Радослав Сікорський нещодавно оприлюднив ініціативу оголошення НАТО декларації щодо заперечення спроб переглянути кордони в Європі шляхом агресії або провокацій. Це звучить благородно і сильно, але є доказом слабкості політики Заходу та неадекватного застосування інструментів у існуючій ситуації. Професор Броніслав Ґеремек казав колись, що коли ситуація радикальна, то не слід вживати надто радикальних слів – вони зазвичай ведуть до біди. По-перше, російські танки не стоять на кордонах України. Сепаратистські настрої в Криму сильні, але Київ контролює ситуацію. Ймовірний російсько-український конфлікт матиме надто серйозний перебіг і наслідки, щоб проектувати його заздалегідь в начебто жорсткій на вигляд "доктрині". Бо це лише слова.
По-друге, гарантії недоторканості території Україна отримала в 1994 р. від США, Великої Британії та Росії, коли позбулася ядерної зброї. Якщо Росія не злякається Вашингтона і Лондона, разом узятих, то вона не відступить і перед спільним тиском інших держав НАТО.

По-третє, ініціатива Сікорського – хоче він того, чи ні, – створює альтернативу членства України в НАТО, тобто гарантує їй пункт 5 Вашингтонської угоди – принцип солідарності у випадку агресії проти члена НАТО. Це було б фатальне рішення, адже жодні нові "доктрини" не мінятимуть гарантії незалежності, безпеки й непорушності кордонів, яке дає членство в Альянсі. Особливо у випадку України.

Залевський з невідомих причин дійшов до протилежного висновку. Суперечка між Ющенком і Тимошенко про українську реакцію на російське вторгнення в Грузію, привела його до висновку, що Польщі не слід схиляти українців "до ризикованої поведінки на міжнародній арені. Зміцнення незалежності та сили української держави може сьогодні відбуватися більшою мірою на площині внутрішніх реформ, ніж зовнішньої політики".

Проблема в тому, що зміцнення незалежності та сили України не відбувається в політичній порожнечі. Не лише Київ має плани на власне майбутнє, але й інші малюють сценарії щодо Києва, прагнучи до того, щоб він не був надто сильний, добре керований і реформований.

Залевський пропонує переглянути точку зору на партію регіонів Віктора Януковича, яка, хоча й протестує проти вступу України в НАТО, проте веде політику зближення з ЄС. Її політики, пише він, не демонстрували "надто проросійських поглядів, у яких їх звинувачували під час помаранчевої революції". Їхня проєвропейськість – це результат того, що за партією регіонів стоять олігархи на чолі з Рінатом Ахметовим (найбагатший українець і власник клубу "Шахтар" з Донецька), які вирішили, що "тісніші економічні зв’язки із Заходом вигідні для розвитку їхнього бізнесу". Це дає реальну підставу для "отримання підтримки блакитних у втіленні проєвропейської програми у разі повторного приходу до влади".

Еволюція партії Януковича є фактом, але важко не помітити, що її проросійськість не є винятково риторичною, а проєвропейськість перебуває у залежності від концепції, щоб "разом з Росією" крокувати у бік Європи.

У 2006 р. прем’єр Янукович блокував клопотання про МАР, а у внутрішній політиці прагнув до максимального обмеження ролі прозахідного президента. Під час війни в Грузії Янукович, як лідер опозиції закликав керівництво держави до визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії.

Умовою втілення блакитними проєвропейської програми досі залишається сила табору помаранчевих. Чим сильнішими будуть спадкоємці вартостей Майдану, тим більш проєвропейсько поводитимуться блакитні.

Те ж саме можна сказати про місце олігархів у політичній системі країни. Після 2004 р. не з’явилася жодна нова група олігархів, а загальнонаціональні амбіції вони демонстрували до помаранчевої революції. Новація полягає у тому, що після 2004 р. вони активно включилися в політики, символічним прикладом чого був прихід у парламент Ахметова.

Криза може бути шансом

Ющенко запропонував олігархам контракт – зрозумілі правила гри та підтримка їхніх інтересів за кордоном в обмін на підтримку нової влади у внутрішній і зовнішній політиці. Обидві сторони намагаються дотримуватися умов.

Президент захищав їх, коли в середині 2005 р. прем’єр Тимошенко закликала до націоналізації привласненої ними під час грабіжницької приватизації національної власності. Ющенко мав тоді підтримку світових економічних і політичних кіл, які в діях залізної Юлії вбачали нищівний популізм. То була одна з головних причин розлучення помаранчевих лідерів.

Олігархи мають гроші, ЗМІ, впливи у партіях і в уряді, центральному банку чи в митній службі. Але вони не відіграють найважливіших ролей у політиці, бо та досі становить сферу активності політиків.
Ахметов за жодні гроші не хотів допустити коаліції партії регіонів із партією Тимошенко, але саме Янукович зумовив провал цієї ідеї. Фракція Ахметова виступила проти заклику Януковича до керівництва у Києві визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії, але колишній прем’єр наполіг на своєму. Всупереч тому, що пише Залевський, олігархи не визначають політики центрального банку, бо його голова є людиною президента.

Про ситуацію в Україні на межі 2004 і 2005 року можна писати по-різному. Тоном розчарування у бракові реформ. Можна констатувати марнування шансів і невміння політиків бачити далі власного носа. І для цього є підстави.

А можна поглянути з належною дистанцією і розумінням складної матерії. Проте це вимагає відходу від уторованих схем і погляду на речі такими, якими вони є, а не такими, якими здаються.

Керівництво України здає сьогодні найважчий тест – воно мусить подолати економічну кризу, яка вганяє Україну в глибокий регрес.
Підтримка з боку ЄС не повинна залежати від відмови Києва від честолюбної мети в зовнішній політиці, прагнення у НАТО та ЄС. Особливо сьогодні Україна повинна ставити собі таку мету, щоб вибратися з регресу і реформувати економіку, щоб мінімалізувати силу можливих потрясінь у майбутньому. У цьому сенсі криза може мати оздоровчі наслідки, як кожна хвороба, в боротьбі з якою поставлено відповідний діагноз і терапію.

Назва статті

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах