Головна
 

Die Welt: Знаєте російську?

26 грудня 2008, 15:36
0
3

Якою мовою розмовляють в Україні? Звісно, українською – думали ми й уникали спілкуватися російською, коли колеги нас забрали з аеропорту в Києві. Ми не хотіли шарпати старі рани і говорили польською, тим паче що всі стверджують, що українська та польська дуже схожі, - діляться своїми враженнями від поїздки в Україну в німецькій Die Welt Ґергард Безір та Катажина Стокльоса.

Жінка з Національної академії наук у Києві взагалі наголошувала, що науково доведено: у польській та українській мовах більше співзвучних слів, ніж в українській та російській.

Із часом ми побачили інше: коли ця жінка спілкувалася з кримським колегою, то говорила по-російськи, бо той говорив по-українськи лише на превелику силу. І ми констатували, що розбіжність між обома мовами не така вже й велика, як нас хотіли переконати. Пізніше, на конференції в Рівному на Західній Україні – тому місті, де була резиденція гауляйтера Еріха Коха на посаді рейхскомісара України, – ми зустріли багато колег зі Східної України. Усі вони вільно говорили російською і лише ламаною українською.

Наші західноукраїнські колеги хоч і критикували земляків за використання російської, бо бачили в тому зраду Батьківщини, але не могли нічого з собою вдіяти, щоб самим не заговорити російською, коли без проблем хотіли порозумітися із земляками зі сходу. Для старшого покоління мовна плутанина переважно не є проблемою; вони миттєво переходять з нової державної мови на колишню панівну й навпаки. Молодші натомість наполягають на використанні української.

Незрозумілі мовні преференції – це симптом національної невизначеності українців. Захід країни прагне до ЄС, на сході і в Криму люди з надією дивляться на Росію. Правда, більшість абсолютно не знає Заходу, а Схід усім досить знайомий. Більш-менш доступні готелі у великих містах ще гірші за російські. Туалетний папір – рідкість. Гаряча вода є тільки 5 годин на день; опалювальний період починається лише в середині жовтня, хоч яка там температура надворі. Пригнічені й змерзлі фінські колеги наплювали на ввічливість, "забили" на готель, який запропонували українські організатори, і поселилися в "Хаятті".

Скрізь, наче так і треба, контроль. Славнозвісна гостинність постійно оберталася дріб’язковою опікою: що і як робиться, визначає організатор. Контролювалися навіть походи в туалет. Галасливі святкування полягали по суті в нескінченній їді, питті, пишномовних патріотичних промовах і роздачі орденів. Горілка текла рікою; до неї подавали жирнючий шашлик. Хто ухилявся від участі, той ображав. Довго не доводилося чекати, і люди опинялися одне в одного у слізних обіймах. Це те дивовижне поєднання грубого життя й високої сентиментальності, на яку весь час надибуєш і в Росії. Загалом ментальна наближеність до старшого брата безперечна, навіть коли це комусь і не подобається. Про політику тут ніхто не хоче говорити. Для їхнього життя вона не важлива, кажуть люди. Власні політичні переконання в Україні рідко хто зважується висловлювати – ніби досі СРСР. Замість політичного зацікавленості ми натрапляємо на демонстративну політичну байдужість.

Оскільки державні університети ледь-ледь налаштовуються на нові часи, то приватні, де обіцяють доступ до Заходу, виринають як гриби після дощу. Переважно ними керують самі власники – ділки, що називають себе "ректорами". Ми зустріли одного молодика, який докладав рук скрізь, де здавалося потрібним. Доценти називали його "малим ректором". Ішлося про сина власника. Фактично він колись має стати наступником батька і сам зробитися "ректором" закладу. Таку постановку всі сприймають за цілком нормальну. Викладачі в таких вищих навчальних закладах заробляють 70 євро на місяць, а маленьку квартирку коштує зняти в еквіваленті 100 євро. Викручуються тим, що орендують одне помешкання по кілька осіб. Завідувачеві кафедри припадає 400 євро.

Хто володіє якоюсь західною мовою, то думає про виїзд. Знову й знову до нас зверталися, чи не могли б ми посприяти з роботою в Німеччині. Через те й Ґете-інститути, острівці німецької культури, тут такі популярні. Але більшість науковців не знають жодної західної мови. Їхня мова порозуміння з іноземними колегами – російська.

Ґергард Безір очолює кафедру європейських студій у Технічному університеті Дрездена, Катажина Стокльоса – науковий співробітник.

Оригiнал статті
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах