Головна
 

Financial Times: За газовою суперечкою стоїть битва олігархів

8 січня 2009, 08:52
0
4

Жером Гійє і Джон Еванс у вчорашньому номері газети Financial Times намагаються проаналізувати причини газової суперечки між Україною і Росією і її наслідки для обох країн.

Кремлівський моноліт на чолі з Володимиром Путіним бере в руки енергетичну зброю і з його допомогою вибиває дух із сусідньої України, а решті Європі загрожує недопостачанням природного газу - цей образ невідступно супроводжує всі газові скандали кількох минулих років. Однак, насправді, історія цих скандалів набагато старша, ніж вважають - вони почалися ще в 1992 році. Більше того, у затяжний газовій війні Володимир Путін і Газпром просто не можуть виграти, і їм це чудово відомо.

З України починалася в 30-х роках минулого століття вся радянська газова галузь, з України ж починається і будівництво газової інфраструктури. Навіть після того, як видобуток газу в основному перемістився в Західний Сибір, Україна залишилася центром трубопровідної мережі Радянського Союзу. І коли той розпався по кордонів союзних республік, виявилося, що фізично активи цієї системи розташовано так, що вона просто не може працювати.

У Газпрому, російського газового монополіста, багато життєво важливих об'єктів розташовано саме в Україні, тобто не під його прямим контролем: у першу чергу, це, звичайно, газопроводи, але не менш важливо і те, що Україна контролює більшу частину газових сховищ, що працюють за російською експортною системою. З іншого боку, Україна, де головна галузь економіки - важка промисловість, уже виснажила свої газові родовища і сьогодні залежить від постачань сибірського газу.

Таким чином, ми отримуємо ситуацію обопільної залежності. Росії українська інфраструктура необхідна, щоб продовжувати виконувати умови європейських експортних контрактів, а Україні потрібен російський газ. У випадку конфлікту у Росії з'являється спокуса перекрити газ, в України - припинити роботу цієї інфраструктури, і обидві країни після розпаду Радянського Союзу вже неодноразово цій спокусі піддавалися.

Росії українська інфраструктура необхідна, щоб продовжувати виконувати умови європейських експортних контрактів, а Україні потрібен російський газ

Україна, що звикла до тієї кількості газу, яка їй належала при радянській системі планування, думала, що й після незалежності отримуватиме стільки ж. І коли Росія вперше спробувала отримати гроші за своє постачання - це було на початку 90-х років, - у неї нічого не вийшло. Як тільки вона перекрила газ Україні, щоб та розплатилася, Україна просто залізла в ті обсяги, які йшли на експорт, а коли підняли шум європейські покупці, Росія відступила і відновила повний обсяг постачань, так і не домігшись від України грошей. Така ситуація тривала рік за роком, і постачання газу не припиняли.

Росія не може перекрити Україні газ надовго, оскільки від цього страждає експорт. Із практичної точки зору, віддавати приблизно 20 відсотків транзитних постачань Україні в якості плати за транзит - такі умови прийнятні для обох сторін, так навіщо, здавалося б, городити город заново кожен рік?

Газпром уже давно зрозумів, що за офіційне постачання Україна платити не збирається. І було прийнято таке "рішення" - приватизувати частину схеми. Клієнтам запропонували платити за більш низькими тарифами, але не українській владі і не Газпрому, а третій стороні, що формально не пов'язана ні з тими, ні з іншими.

Щоб ця схема, через яку кожен рік реалізується по 30 мільярдів кубометрів газу, запрацювала, потрібно співробітництво між керівництвом Газпрому і російськими та українськими політиками. Ті, хто беруть в ній участь, по-перше, знімають з неї вершки собі в кишеню, і, по-друге, відрізають від споживача як Київ, так і Газпром. З цієї точки зору політичні міжусобиці в Україні здебільшого є боротьбою за те, хто представлятиме в цій схемі Україну. Вдумайтесь: нинішній прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко в 90-ті роки заколотила немаленький статок на газовій торгівлі, а лідер проросійської опозиції Віктор Янукович представляє важку промисловість Східної України, тобто основних покупців палива. У Росії - як у Кремлі, так і всередині Газпрому, - відбувається те ж саме: складаються коаліції і ведеться підкилимова боротьба.

І поки світ стежить за тим, як Росія та Україна - що є передбачуваним - пускають в хід усі наявні засоби, реальна боротьба за доходи від цієї схеми йде інтенсивніше, але набагато тихіше, і веде її група московських і київських олігархів

І поки світ стежить за тим, як Росія та Україна - що є передбачуваним - пускають в хід усі наявні засоби, реальна боротьба за доходи від цієї схеми йде інтенсивніше, але набагато тихіше, і веде її група московських і київських олігархів. Власне, через неї, за великим рахунком, і влаштовується весь цирк. Усі страхи щодо того, що Росія чи Газпром можуть використати проти Європи газову зброю, абсолютно безпідставні. І Кремль, і Газпром - це держава, і як агенти держави вони чудово розуміють, що величезна частка державних доходів повністю залежить від експорту в Європу; усвідомлюють вони і те, що для фінансування інвестицій, які необхідно для роботи газової галузі, необхідні стабільні, надійні і довгострокові відносини.

Набагато тривожніше те, що уряди і Росії, і України страждають від ситуації - якщо не потурають їй, - в якій найвищі ешелони держави та державна інфраструктура використовуються як знаряддя у суперечках між невідомими олігархами. Одразу видно, наскільки поверхнево у суспільство кожної з цих країн проникли принципи законності та відповідальності влади. І одразу видно, наскільки сильно перебільшена хвалена влада російського прем'єра Путіна в порівнянні із могутністю конкуруючих угруповань.

Оригінал статті: The battle of the oligarchs behind the gas dispute

Переклад: inosmi.ru

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах