Головна
 

РГ: Україна: зона нестабільності?

6 лютого 2009, 15:10
0
10

Недавній конфлікт навколо транзиту російського газу по території України висвітлив тривожну ситуацію. Складається враження, що це не так симптом економічних розбіжностей, як нова фаза в реалізації якогось геополітичного сценарію, - пише академік Російської академії освіти Олександр Запесоцький у російському виданні Российская газета.

За ним Україна має роль нової зони нестабільності - того, що поки наразі не вдалося Заходу на Тибеті, але вже реалізовано в Югославії та на Кавказі.

Поштовхом для роздумів на цю тему для мене стала стаття Ігоря Юргенса Газ на вдиху, нафта - на видиху (Российскя газета, 23 січня 2009 року). Ігор Юрійович пише, що перед Росією постала ще одна зовнішня загроза: "ми виграли пропагандистську" битву "з українцями за європейський транзит, але сам факт... нам загрожує серйозними проблемами. У цих умовах Європейський союз, а можливо, і Сполучені Штати, які стоять за ним, можуть поставити територію України під свій контроль. Спочатку під приводом нагляду за газовими трубами, а там недалеко до інтеграції в ЄС, а потім і в НАТО".

Наскільки ймовірний такий розвиток подій і за яким сценарієм вони можуть піти? Мені здається доречним подивитися на цю ситуацію з урахуванням матеріалів дискусії про будівництво нової геополітичної архітектури, яка кілька років ведеться в Петербурзі на травневих Міжнародних Ліхачовських наукових читаннях.

Її учасники - найбільші фахівці зі світовими іменами: від професора Єльського університету Іммануіла Валлерстайна (США) до китайського академіка Лі Цзин Цзе. У 2008 році діалог вели понад 40 членів російських державних академій наук різного профілю, приблизно півсотні університетських професорів з країн Заходу, Японії, Індії, арабського світу, СНД. У читаннях брали участь колишній генеральний директор ЮНЕСКО Федеріко Майор і Вальтер Швіммер, який був генеральним секретарем Ради Європи в 1994-2004 роках. Активно обговорювалися доповіді екс-президентів Португалії, Індонезії та Киргизстану - Жоржа Сампайя, Мегаваті Сукарнопутрі і Аскара Акаєва. Подібна концентрація інтелектуалів, причому далеко не завжди однодумців, дає можливість подивитися на найгостріші міжнародні проблеми в різних ракурсах, примірявши до них практично весь спектр основних течій сучасної гуманітарної думки. І під таким кутом зору розвиток подій в Україні може знайти дещо іншу перспективу. Мабуть, ця країна практично немає шансів потрапити в ЄС. Але Захід буде прагнути втягнути її в НАТО майже будь-якою ціною, не зупиняючись перед культурним геноцидом мільйонів росіян, які проживають там, етнічними чистками і чинячи сильний тиск на Росію.

Наша країна вже має біля своїх кордонів у Східній Європі тліюче вогнище нестабільності - роздерту етнічним конфліктом Балтію з її безнадійно депресивною економікою. Але воно знаходиться за кордоном ЄС, що суттєво знижує рівень "головного болю" Російської держави. Україна, як член НАТО, не прийнятий в ЄС, - потенційне жахіття для Росії, всі масштаби якого наразі у нас, мабуть, ніхто не усвідомив.

Новітня історія перекроєння карти Європи дає кілька прикладів розвитку відносин окремих держав з ЄС і США. Назвемо хоча б Балтію, Грузію, Туреччину і Югославію. Як побачили після розпуску Варшавського договору і розпаду СРСР, приєднання нових членів до ЄС жодних особливих вигод не обіцяє. Спочатку Стара Європа вкладає деякі державні кошти своїх країн у зміну інфраструктури новачків. Потім найбільш рентабельні базові галузі приватизують приватні фірми Старої Європи, а малорентабельні ліквідують. Місцевому населенню відводиться роль обслуговуючого персоналу та робочої сили на експорт.

Але навіть за такої вигідної для Заходу моделі розширення ЄС ресурси Євросоюзу вже вичерпано. До того ж об'єднаній Європі доводиться брати на себе певну відповідальність за те, що відбувається на приєднаних територіях і фінансувати деякі проекти, щоб уникнути соціальних катастроф на своїх задвірках. До речі, після недавніх подій в Латвії, Естонії, Угорщини ці проблеми, очевидно, змусять керівництво ЄС серйозно задуматися про негативні наслідки розширення. Чи потрібна Євросоюзу Україна з її клановими, релігійними чварами, з промисловістю, не здатною працювати без дотацій Росії, з сільським господарством, не здатним конкурувати з Болгарією, Грецією, Італією, Іспанією? Чи потрібна ЄС ще одна провінція без енергоресурсів, практично - без корисних копалин?

Навіть Туреччині, яка значно краще підготована до вступу в ЄС, найближчі десятиліття (читай - назавжди) стати членом ЄС не вдасться. І невідомо чи збиралися взагалі її туди приймати або просто вели велику гру, змушуючи діяти в зручному для Заходу режимі - як це мало місце з СРСР у горбачовський період.

Чи можна взагалі вірити намірам, які проголошує Захід? У цьому плані вельми повчальним є досвід нашої перебудови. З нами тоді велося багато розмов про загальноєвропейський Дім, в якому всі країни будуть рівними. Рейган твердо обіцяв (і це зафіксовано документально), що НАТО розпустять разом з Варшавським договором. Потім Захід гарантував, що тільки Східна Німеччина, коли об’єднається із Західною, увійде в НАТО, але подальшого розширення цього східного блоку не буде. Потім почалися розмови про подальше розширення НАТО, але без створення в Східній Європі військових баз. Що з усього цього вийшло, ми сьогодні бачимо.

Варіант, за яким Україна залишається за порогом ЄС, але відгороджується від Росії і надає свою територію для баз НАТО, Заходу значно дешевший. І швидше за все є програмою максимум для сил, які керують ЄС.

На думку низки фахівців, концепція Загальноєвропейського Дому була утопією з самого початку, тому що сам Захід як такий в конфігурації, яка історично склалася не є об'єднанням рівноправних країн чи народів. Ним керує так звана Нова Британська імперія - головний геополітичний і економічний суб'єкт сучасного світу, утворений після Другої світової війни найбільшими британо-американськими корпораціями і банками.

Фактично, всю сучасну геополітику Заходу, всі його практичні кроки пояснює теорія Гарвардського професора Самуеля Хантінгтона. На початку 90-х, у момент стрімкого, несподіваного розпаду СРСР і краху моделі біполярного світу, політична еліта США і Західної Європи була до цього не готова. Здавалося, Захід діє на основі певного набору ситуативних сценаріїв, які склали "про всяк випадок" інтелектуали-фантасти в запилених коморах ЦРУ, які не провітрювали з часів 50-х років. Але влітку 1993 року в журналі Foreign Affairs було опубліковано статтю Хантінгтона Зіткнення цивілізацій. Центральним і найбільш небезпечним аспектом посткомуністичній ситуації в світі було оголошено конфлікт між групами різних цивілізацій. Хантінгтон налічив таких 7-8 і опублікував відповідну карту світу. За основу для поділу взяли мову, релігію, історію. США оголосили себе переможцем у протиборстві з СРСР, лідером "західної цивілізації" і почали насильно впроваджувати свою модель демократії та ліберального капіталізму по всьому світу.

Теорію Хантінгтона сьогодні чимало критикують. найбільше - за культивування зумовленості конфронтації по лініях межцивілізаційних розломів. Але одним з найцікавіших стає питання: де вони проходять? Сам професор відносить Росію, Україну, Білорусь до "слов'янської цивілізації" і стверджує, що вона докорінно відрізняється від "західної". У контексті цієї теорії можна легко пояснити, чому нинішні ставленики Заходу, які керують Україною після "помаранчевої революції", так багато уваги приділяють трансформаціям у сфері трьох найважливіших сфер культури: мови, релігії та історії. Що, Україну перетягували в горезвісну "західну цивілізацію"? У це можна було б повірити, якби не одна обставина: в теорії Хантінгтон чітко говориться про те, що переміщення країни між цивілізаціями в сучасних умовах практично неможливе. Отже, завдання полягає не в тому, щоб приєднати Україну до ЄС, а в тому, щоб відірвати її від Росії, максимально послабити "слов'янський блок". І про всяк випадок торпедувати Євразійський проект економічної інтеграції нашої країни з Середньої Азії.

Справа в тому, що "не-Захід" - Китай, Індія, арабський світ - крім опору вестернізації має ще й чітко усвідомлену потреба в модернізації, перебудові життя на сучасний лад. У пострадянській Середньій Азії, яка відмовилася в 1990-ті роки від кирилиці на користь інших алфавітів, з’явилася останнім часом неможливість вестернізації за західним зразком і бажання модернізуватися разом з Росією. Деякі експерти вважають, що економічна інтеграція основної частини колишнього СРСР - справа дуже вигідна і практично неминуча, якщо перешкоди з боку Заходу не увінчаються успіхом.

У цьому зв'язку стає більш зрозуміло, навіщо влада України завдала такого колосального збитку майбутньому своєї країни, стимулюючи газовим конфліктом будівництво відразу трьох трубопроводів в обхід власній території. Мабуть, проект Набукко потрібний Заходу не стільки для поставок газу, скільки для ослаблення проросійської інтеграції Закавказзя і Середньої Азії.

Очевидно, найбільш дієвим засобом посилення міжнародного впливу Росії є її внутрішнє підсилення, розвиток. І в цьому я абсолютно погоджуюсь з Ігорем Юргенсом. У зовнішньополітичному плані, здається, нашій країні слід рішуче перешкоджати "деслов’янізації" і маргіналізації України, перетворенню її в зону нестабільності. 52,8 відсотка населення цієї країни використовують російську мову як основу в повсякденному житті, фактично є етнічними росіянами. Необхідно рішуче виступити на захист прав цих людей на рідну мову, свою релігію, справжню історію.

Необхідно на міжнародному рівні відстоювати право будь-якої людини на його культуру. Слід мати на увазі, що в сучасних умовах культурний фактор, фактор ідентичності дійсно набуває значення не меншого, ніж економічний чи військовий. Росія - країна великої культури. І ця обставина має визначати її роль у світовій спільноті не менше, ніж ядерна зброя чи запаси нафти і газу.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах