Головна
 

Rheinischer Merkur: Одна країна, два світи

18 лютого 2009, 08:53
0
4

Могутню ріку скіфи називали Великою Водою. Вона розрізає Україну надвоє й водночас об’єднує різні половини, - Рауль Льобберт ділиться своїми враженнями від подорожі Дніпром в німецькій Rheinischer Merkur.

Що належить в одне – те можна в разі потреби в одне забетонувати. Таким було послання кам’яної арки понад Дніпровими кручами у Києві. Зведена 1982 року незадовго до кончини Брежнєва, вона нагадує своїм тоталітарним шиком про часи козаків, про їхнє велике повстання проти польського чужоземного панування, про їхню коротку незалежність і нарешті про піднесення й занепад по приєднанні до російської централізованої держави в 1654 році. Крихким бетон став після розвалу Радянського Союзу, а брежнєвське послання підривають претензії на абсолютність лотків, які під аркою продають за кілька гривень американські охолоджувальні напої вкупі з розпущеністю.

У цей час трохи нижче, на пристані круїзних теплоходів, гурт в моряцьких костюмах піснями вже зниклого комуністичного світу вітає туристів, які прибули на знайомство з Києвом. Інтернаціонал звучить у такт погойдування корабля, тоді бриз підхоплює шматки мелодії й відносить до верхнього міста. Там, перед будівлею міської ради вже зникли помаранчеві прапори революції 2004-го, які розвівалися за більше правової держави, за більше Європи й за менше пов’язаності України з Росією.

Купка демонстрантів трясе кулаками й махає картонними щитами.

"Вони за щось і проти когось, – каже байдуже білявка в дорогому пальто з крутого італійського бутика, спускаючись на Хрещатик, київську милю розкоші та покупок. – Можливо, їх просто дістало". Дістали холодні квартири, безробіття та безперспективність, постійні дурнуваті війни колишніх революціонерів – Президента Ющенка та його супротивниці з пшеничним волоссям Юлії Тимошенко. "Кінчайте оце з помаранчевою революцією, – відмахується чоловік у хутряній шапці. – Вона в минулому! Україна програла, а виграли політики". Синьо-жовті національні прапори на офіційних будівлях сумно повисли вниз. Це символи однієї з тих молодих, "невидимих країн" пострадянського простору, які, за висловом українського письменника Юрія Андруховича, "час від часу намагаються у відчаї вибратися з-під тіні небуття і крикнути “Я є!”".

Але: що можна сказати доброго про країну, найкращі дні якої минули понад 700 років тому?

Але: що можна сказати доброго про країну, найкращі дні якої минули понад 700 років тому? Тоді, в часи Київської Русі ця земля була не ким-небудь, а глобальним гравцем, і впала аж під натиском монголів. Києво-Печерська лавра і Софійський собор у Києві є сяючими, бо з любов’ю догляданими символами колишньої величі – як для Києва, так і для всієї, від 1991 року незалежної України. Цю "невидиму країну" з її все ж видимішою й репрезентативною столицею Дніпро розрізає на дві половини: на Заході європейська частина з колишньою Галіцією. До кінця Першої світової війни регіон був складовою Австро-Угорщини, ще однієї великої держави, яка так само канула в Лету. Східна частина розмовляє і часто також мислить по-російськи. Багато що розділяє, й мало що єднає. По-перше, об’єднує наново зміцніла після союзу православна церква, по-друге – парадоксальним чином символ роз’єднання – Дніпро.

Витікаючи з Росії, через Білорусь, він перетинає і київський владний центр, і промислові райони на дніпровському згині, а також велику, вражаючу порожнечу посередині. У цілях електрифікації Дніпро за сірою робітничою метрополією Запоріжжям був так широко загачений, що коли дивитися з води, то замість берегів із безкінечними лісами побачиш тільки штрихи на обрії.

Ця "Велика Вода" – така скіфська назва Дніпра – приборкується на найбільшій гідроелектростанції України. Не лише 12-кілометровий проспект Леніна, а й ціле Запоріжжя з його геометричними вулицями, сірими будівлями в "кондитерському стилі", незліченними високовольтними лініями, які безперестанку гудуть немов осиний рій, постало з цього великого проекту радянської політики модернізації кінця 1920-х років. У 1932-му його закінчили на тому ж місці, за порогами, де в ХVІ столітті кріпаки-втікачі заснували Запорозьку Січ, автономну козацьку державу. І сьогодні в Запоріжжі є козацькі громади, точніше – знову є.

Бо відколи міста і промислові споруди регіону занепадають – невелика романтика, еге ж, – відколи безробіття стало основною (не)зайнятістю, молоді люди дедалі частіше жадають вільного життя на природі та з природою. Такі люди, як Андрій. Він може зробити на коні ручну стійку й на радість туристів перестрибнути верхи крізь палаючі обручі, але роботу в 22 роки він не знаходить. "Тут я принаймні на свіжому повітрі", – каже Андрій.

"Українець любить село, – розповідає Юрій Андрухович. – Навіть коли він не в першому поколінні містянин, у ньому все одно живе селянин". Або у випадку Михайла – рибалка. 90-річний мешкає з дружиною Любою у перекошеній хатині на маленькому острові в дельті поблизу Херсона. Вони продають самогон. "Раніше тут були тільки рибалки, тепер дедалі більше городян будують тут дачі", – розповідає Михайло ламаною німецькою. Під час Великої вітчизняної війни він був військовополоненим у Рурі. Він вижив, повернувся і як "колабораціоніст" був депортований у Казахстан. Там познайомився з Любою. Вона з меншини менонітів німецького походження, що до війни жили в Криму, а потім їх Сталін так само депортував у Казахстан.

Подружжю дозволили повернутися аж у 1970-х. Відтоді вони живуть на рибальському острові, де народився Михайло, й не можуть бути одне без одного. "Ми одне ціле", – каже Люба в саду, де Михайло може годинами сидіти на стільчику й дивитися на воду в протоці, що зрештою впадає у велику ріку, щоб потім у Дніпровсько-Бузькому лимані на захід від Херсона назавжди зникнути у Чорному морі.

Маршрут 11-денного круїзу "Слідами козаків" починається у Києві, пролягає через Запоріжжя та Херсон, досягає Ялти та Севастополя на півострові Крим і закінчується в легендарному чорноморському порту Одесі.

Оригiнал статті

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах