Головна
 

Ведомости: Росія – Україна : Склад боєприпасів

16 березня 2009, 09:23
0
4

Російсько-українські відносини нагадують склад боєприпасів різного калібру та терміну придатності, що не охороняється, де невідомо, коли і який із зарядів здетонує, - пише редактор журналу Россия в глобальной политике Федір Лук’янов у статті в газеті Ведомости.

Об’єкт привертає увагу як спеціалістів-вибухотехніків, які мають надію досягти своїх цілей методом направлених вибухів, так і маньяків-піроманів, які просто ловлять кайф від підпалювання гнітів.

Для Москви український напрям життєво важливий. Географічне положення України та її національно-історичні особливості роблять цю країну елементом російської самоідентифікації, а також територією, де перетинається багато ліній напруги у контактах Росії з навколишнім світом. Іншими словами, з одного боку, нереально чекати, що у видимій перспективі Росія зможе сприймати Україну, місце історичного народження російської державності, як просто сусідню країну. З іншого – між Москвою та Києвом неможливі суто двосторонні відносини, вони приречені бути частиною міжнародного контексту, в них зажди будуть наявні потужні зовнішні фактори.

Сьогодні немає сенсу намагатися сформулювати стратегію відносин з Україною. Обидві держави перебувають у перехідному стані, як і вся міжнародна система. Поки важливо тримати під контролем вибухонебезпечний потенціал та мінімізувати можливу шкоду.

Близькість не в радість

Слід означити декілька базових положень. По-перше, історична, мовна та психологічна близькість двох народів не є запорукою хороших політичних відносин, швидше навпаки.

Україна переживає процес національно-державного будівництва, що передбачає формування чіткої ідентичності. Вона неминуче базується на протиставленні Москві – саме через тісну культурну близькість та, відповідно, тяжіння Росії як більш потужного суб’єкта. Українській владі доводиться знову й знову акцентувати самобутність. Тому теми мови та "власної" історії, а саме ці два елементи складають основу будь-якої національної ідентифікації, будуть генерувати гострі протиріччя з Москвою, яка зацікавлена у максимальному збереженні в Україні спільного з Росією самосприйняття. Наявність можливості (поки гіпотетичної) входження України до західного політичного простору (НАТО і ЄС) є каталізатором дистанціювання від колишньої метрополії.

По-друге, в Києві немає відповідальної влади, з якою Москва могла б вести тривалий діалог. Роздроблене політичне поле є гарантією плюралізму, але прирікає країну на нескінченне протиборство, у якому групові інтереси переважають над національними. Передвиборний рік обіцяє запеклу боротьбу. Україна перебуває у стані економічного та політичного хаосу, а консолідація еліти для його подолання неможлива. Поки в Києві не зміниться політичне покоління, не доводиться розраховувати на більш прагматичну взаємодію.

Опитування громадської думки не дають Віктору Ющенку надій на другий президентський термін. Шанс з’явиться у тому разі, якщо главі української держави вдасться радикально змінити порядок денний. Загроза національній безпеці цілком підійде, а джерелом її, звісно, можна уявити тільки Росію. Штовхнути ж Москву на різкі заходи, як показує практика, легко. Дії Ющенка під час кавказьких подій у серпні минулого року (зокрема, указ щодо Чорноморського флоту) й поведінка під час газової війни у січні (успішне провокування Москви на фатальне рішення припинити поставки в Європу) доводять, що Президент готовий до наступальних кроків.

По-третє, Києву, що б він не робив, гарантований більш високий, аніж Москві, рівень "співчуття" збоку Європи та США. Відповідно, українське керівництво не боїться розхитувати відносини, оскільки небезпідставно вважає, що крайньої зрештою буде саме Росія. Газовий конфлікт показав, що проблеми, пов’язані з Україною, здатні завдати величезної шкоди міжнародними позиціям Москви в цілому.

Потрібний серйозний підхід

Україна є ключем до загальноєвропейської стабільності. Жорсткість збоку Москви, безумовно, потрібна як доказ серйозності намірів. І в цьому сенсі готовність Росії застосувати силу на Кавказі витверезливо подіяла на тих, хто був націлений на автоматичне освоєння радянського спадку західними інститутами.

Однак головне завдання Москви на сьогодні – не допустити перетворення України на привід та арену геополітичного зіткнення, наслідки якого будуть руйнівними для Росії передусім у моральному плані. Сам факт того, що можливість військових дій між двома нерозривно пов’язаними народами обговорюється у публічному просторі, є катастрофічним провалом еліт обох країн.

До України необхідний комплексний та дуже серйозний підхід. Самовпевненість щодо Києва вже двічі – восени 2004 та взимку 2009 р. – привела Москву до болісних невдач (газову угоду складно вважати перемогою у світлі тривалого негативного впливу на репутацію Росії як постачальника та неминучості рецидиву кризи). З урахуванням значимості проблеми, можливо, потрібний високопоставлений, наділений повноваженнями та довірою Президента представник, який концентрував би зусилля саме на українському напрямі, залучаючи найкращі аналітичні ресурси. Незважаючи на хаотичність української політики, стиль поведінки її основних учасників відомий і в цілому не змінюється. Тому дії Києва можна прорахувати завчасно, але це вимагає підходу, вільного від примітивних схем та емоційної упередженості.

Зверхня манера Москви, яка найчастіше не здатна приховати своє сприйняття України як історичного непорозуміння, відлякує від Росії українське суспільство та дає Києву аргументи у контактах із зовнішніми партнерами, на підтримку яких він розраховує. Тим паче це стосується заяв російських політиків, які набирають бали популістськими заявами щодо територіальної цілісності України. Ні російське суспільство, ні представники влади, схоже, не звітують собі про те, як образливо лунає багато заяв на адресу сусідньої держави. У Росії виходять із того, що "внутрішніх справ" в України не існує, висловлюватися можна як завгодно та коментувати що завгодно. Але навіть найгірші міждержавні відносини передбачають норми коректності, яких у цьому разі чомусь не вважає за потрібне дотримуватися навіть надзвичайний та повноважний посол Росії.

У 1990-ті рр. відносини з Києвом налагоджували професійні дипломати, які поважали формальні межі та вміли вести переговори. Відтоді політику віддали на відкуп представникам інших професій, результати чого ми й спостерігаємо сьогодні. Тим часом ерозії не піддаються саме ті основи, що були закладені за допомогою болісних політико-дипломатичних зусиль. Саме такі зусилля знову потрібні сьогодні, щоб пережити перехідний період без потрясінь та потім почати виробляти стратегію, засновану на усвідомленні реальних інтересів Росії.

Оригiнал статтi  

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах