Головна
 

Foreign Policy: Небезпечна гра України

13 квітня 2009, 08:37
0
4

Юлія Тимошенко розповіла в інтерв’ю американському часопису Foreign Policy про інтеграцію на Захід, примирення з Росією, а ще про свої намагання втримати країну єдиною.

Коли український Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко виривається зі свого кабінету в Києві, щоб привітати мене, її міцне рукостискання й натягнута усмішка дають ясно зрозуміти: вона стала найвпливовішою жінкою на схід від Берліна не з м’якого характеру.

Це важкий день для неї та важливий час для України. Пізніше вона виступатиме перед парламентом на захист спірних заходів у новому бюджеті, яких вимагає Міжнародний валютний фонд (МВФ) в обмін на розблокування нагального пакета фінансової допомоги. Сума на кону порівняно невелика: другий транш на 1,8 мільярда доларів із загального кредиту на 16,4 мільярда. Але без МВФ мало надії, що Україна поверне собі довіру ринку настільки, щоб пролонгувати 40 мільярдів доларів банківських боргів та виплат по облігаціях, термін сплати яких настає цього року. До середини квітня Тимошенко мусить проштовхнути в парламенті законопроекти щодо пенсійної реформи і вищих тарифів на газ – навряд чи вигідна ситуація для провідного кандидата на президентських виборах, призначених на 25 жовтня.

Помаранчева революція в 2005 році зробила з Тимошенко кумира світових медіа. Зі своєю полум’яною риторикою та політичною кмітливістю – не кажучи вже про розкішний вигляд і славетну характерну косу – вона здавалася призначеною стати обличчям нової хвилі демократичних революцій у пострадянському світі.

Чотири роки по тому не так легко бути Юлією Тимошенко. Захват юрб на Майдані Незалежності – це далекий спогад. Вона почувається наче під обстрілом зусібіч, і найбільше з боку її колишнього союзника у Помаранчевій революції, Президента Віктора Ющенка. Вона спізнилася на нашу розмову за кавою, бо спершу мусила щось удіяти зі свіжими атаками Президента. Того ранку він заявив у парламенті, що це вона штовхає економіку в прірву. Вона старанно уникає будь-яких чітких зауважень про нього, але відзначає – “Я тут не для того, щоб догоджати геть усім”. Коли намагаєшся вивести Україну з кризи і водночас звертаєш увагу як на бажання країни прилучитися до Європи, так і на її побоювання дедалі більш експансіоністської Росії, стає важче й важче догоджати кожному.

Глобальна рецесія перевертає здоровий глузд з ніг на голову, і навіть МВФ закликає до більшого дефіцитного витрачання (принаймні в розвинутих економіках). Можна подумати, що вимоги до України, де швидко зростає безробіття, а заборгованість по зарплатах стає поширеним явищем, надто суворі й соціально болісні. Своєю чергою, труднощі можуть надихнути політичних радикалів і проросійську Партію регіонів колишнього Прем’єр-міністра Віктора Януковича.

Проте Тимошенко не скаржиться. “Ти не здобудеш популярності, просячи хворого піти на операцію, – каже вона. – Але що треба зробити, то треба зробити. Співпраця з МВФ вимагає від будь-якої країни строгої бюджетної політики. Це не буває легко. Та це гарантія стабільності”.

Політичні виклики, з якими зіткнулася Тимошенко в боротьбі з фінансовою кризою в України, можуть бути підступними, але хоча б сам предмет знайомий. Вона здобула типову радянську освіту “економіста-кібернетика” – на радянському жаргоні це менеджмент – у Дніпропетровську, переважно російськомовному місті на українському сході, в якому вона народилася 1960 року. Вона розпочала свою кар’єру як “інженер-економіст” на місцевому машинобудівному заводі в роки Горбачова. Після розвалу Радянського Союзу та початком незалежності України Тимошенко прудко схопилася за можливості нової доби. У 1990-ті вона була топ-менеджером компаній “Український бензин” та “Єдині енергетичні системи України” і, як вважається, заробила статки саме в цей період.

М’яко кажучи, то було важке й нещадне середовище, щоб досягти в ньому успіху. Тимошенко відтоді пройшла довгий шлях. Особливо іронічно те, що цю бізнесвумен, яка стала антиросійською революціонеркою, Ющенко тепер принижує як тонко замаскованого російського пішака.

Не те, щоб справи з Росією пішли легше. Російському прем’єр-міністрові Владіміру Путіну не сподобалася недавня угода Тимошенко з Європейським Союзом про модернізацію української газотранспортної системи, і, щоб продемонструвати своє незадоволення, Москва заморозила 5-мільярдний кредит Україні.

“Увесь цей перехресний вогонь свідчить: за що я справді виступаю – це наші національні інтереси”, – каже вона. І швидко додає: “Росіяни непокояться, що ми нишком хочемо приватизувати свої трубопроводи, але це неправда і це було б незаконно. Нам доведеться запевнити їх у цьому”.

Тимошенко часто говорить про виклики, які постають через розташування України між Росією та Європейським Союзом. “Без сумніву, ми прагнемо вступити в ЄС. Щонайменше 60% населення підтримує такий шлях, і зараз ми ближчі до цієї мети, ніж, скажімо, рік тому. Ця політика повинна бути сутністю всіх наших дій”, – каже вона. Проте, як вона застерігає, успіху не домогтися, якщо буде протистояння з Москвою чи нехтуватиметься її ставлення.

Це політика балансу сил пострадянського розливу в еру після війни в Грузії. Для її критиків це домагання неможливого. Для неї ж це просто визнання реальності. “Я намагаюся захищати наші інтереси так, щоб можна було знайти баланс у наших відносинах і з ЄС, і з Росією”, – пояснює Тимошенко. Тобто вона хоче, щоб її країна вступила в ЄС, не справивши враження ворожнечі з Росією.

Чи згодиться та сама стратегія у відносинах України з НАТО? Тут Прем’єр-міністр на якусь мить зітхає: “Із НАТО все складніше”. Не те, щоб вона була налякана досвідом Грузії: про це вона ні разу не згадує, але воно явно в неї на думці. Визнаючи, що для України це буде “незручно” залишатися “у вакуумі, поза всіма наявними системами безпеки”, вона все ж бачить між Києвом та НАТО певні “політичні бар’єри”.

Відома завдяки своєму гострому язикові, зараз Тимошенко висловлюється обережно. Перша проблема для неї – це що заледве 25% українців схвалюють приєднання до НАТО. “Навіть президент згодний, що нам потрібно провести на цю тему референдум”, – визнає вона.

Друга “проблема” виливається у радше добре завуальовану критику тих європейців, які трішки забагато ластяться до Росії, – можна припустити, що це особливо німці та італійці. За словами Тимошенко, “в ЄС немає одностайності щодо прийняття України в НАТО, бо ми досі не побачили позитивного ставлення кожної країни”.

Розмовляючи з Тимошенко, не можеш не помічати, що вона намагається стримати злість, коли відчуває, що її дії та цілі розуміють неправильно. Вона стиха сміється, коли я пробую пожартувати, але якщо їй здається, що я склав хибну думку про її наміри, вона вибухає: “Несправедливо так казати!”

У тому самому дусі вона приберігає свою найрізкішу критику для показухи "великої двадцятки" у питанні протекціонізму. “Скрізь практикується сильніша чи слабша форма протекціонізму. Одні заважають іноземцям брати участь у тендерах; інші вилучають капітал чи створюють тарифні й нетарифні перепони для товарів. Усе це шкодить усім нам. Але високі декларації цьому не завадять; ми потребуємо ефективних правил”, – каже вона.

Наразі в опитуваннях громадської думки Тимошенко наступає на п’яти Януковичу, проте й далі значно популярніша ніж Ющенко, підтримка якого зсілася до пари відсотків. І все ж вона залишається суперечливою фігурою. В одержимій ідентичністю Україні, що проголошувала незалежність за останні 90 років 6 разів, навіть родинне коріння Тимошенко розпалює великі дебати. Вона виросла російськомовною і вдосконалила українську аж після 30-ти, коли ввійшла в політику. Через речницю вона також “не коментує” чутки про те, що частина її сім’ї походить з Вірменії. Важко уявити, що вона могла б здобути таку саму підтримку виборців, як Барак Обама та Ніколя Саркозі з їхніми татами-іноземцями.

Попри часто-густо гострі відгуки виборців і мас-медіа, національна гордість Тимошенко та її увага до буденного життя українських громадян не зменшуються. Я відчув це на собі, коли згадав у статті, що в магазинах Києва серйозний дефіцит солі. Українське телебачення перед тим показувало сюжети про місцевих жителів, які запасаються сіллю в передчутті інфляції та скорочення зарплат. Невдовзі після виходу статті мені зателефонувала гнівна прес-секретар Тимошенко: “Це спекуляції ЗМІ, які не відповідають дійсності. Ви пробували знайти сіль у Києві? Я вчора ввечері спробувала – і знайшла. Відразу ж”.

Чому така суєта навколо якоїсь історійки у статті іноземного журналіста? Тимошенко за багато років переконалася, що для країн – як і для їхніх лідерів – імідж понад усе.

Федеріко Фубіні є журналістом італійської газети Corriere Della Sera.

Оригiнал статті

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах