Головна
 

GP: Чи буде друга Кримська війна?

19 травня 2009, 08:23
0
17

Війна на Кавказі у серпні 2008 року стала шоком для відносин Росії із Заходом. Боязка реакція Заходу на 5-денний конфлікт і де-факто російську анексію двох грузинських провінцій не віщує нічого доброго для майбутнього європейської безпеки, - пише Андреас Умланд у статті для американського інтернет-ресурсу Global Politician.

І хоча нещодавнє відновлення дружніх відносин між Москвою та Вашингтоном, а також зближення між президентом Дмитром Медвєдєвим та ліберальною російською інтелігенцією дає певну надію, основне джерело нестабільності у Північній Євразії залишається на місці.

Радикально антизахідна та рішуче неоімперіалістична частина московської еліти має опору в урядовому апараті Росії, путінській партії Єдиная Россия, електронних і друкованих ЗМІ, (не)громадянському суспільстві та університетському середовищі. Низка більш-менш впливових і часто відносно молодих ультранаціоналістів, від щойно призначеного чиновника президентської адміністрації Івана Демідова до популярного політичного коментатора Міхаїла Леонтьєва та професора МГУ Олександра Дугіна, стали частиною щоденного політичного, журналістського та інтелектуального дискурсу у пострадянському світі. Ці та інші особи з подібною орієнтацією були серед урядових пропагандистів під час інтервенції російської армії у Південну Осетії та Абхазію минулого року. У повідомленнях контрольованих із Кремля телеканалів йшлося про те, що літній збройний конфлікт 2008 року на Південному Кавказі був війною, яку грузини вели з допомогою США проти Росії. Медіа-кампанія під час та після серпневої війни дала офіційне схвалення химерним теоріям змов, які Лєонтьєв, Дугін та компанія довгий час розмножували у телевізійних шоу у прайм-тайм та в інтелектуальних аналітичних журналах.

Роки розперезаної ксенофобської агітації, яку вели московські інтелектуали-реваншисти в російських мас-медіа з часу приходу до влади Володимира Путіна, дали свої результати.

Роки розперезаної ксенофобської агітації, яку вели московські інтелектуали-реваншисти в російських мас-медіа з часу приходу до влади Володимира Путіна, дали свої результати. Як демонструють останні опитування громадської думки, серед простих росіян поширюються антизахідні – особливо антиамериканські та антинатівські – настрої. За даними провідної соціологічної організації Росії Левада-центр, іще перед російсько-грузинською війною позитивне ставлення росіян до США впало з 65% у 2000 році, коли Путін став президентом, до 43% у липні 2008-го, коли Путін залишив Кремль. Після серпневої війни проамериканські настрої серед усіх верств російського суспільства впали ще більше. Державний російський соціологічний центр ВЦИОМ, який раніше применшував антизахідні настрої росіян, нещодавно визнав, що погляд росіян на НАТО “фундаментально змінився”. У 2006 році 26% росіян вважали НАТО організацією, яка передусім просуває інтереси США. Тепер цієї думки дотримуються 41%. Якщо у 2006 році 21% російського населення сприймали НАТО як організацію, місія якої полягає у “проведенні агресивних військових акцій проти інших країн”, то наприкінці березня 2009-го з цим погодилися 31%. Навіть якщо “ефект Обами” і є зараз у Росії, можна припустити, що незабаром він теж мине.

Різка зміна політичних поглядів протягом останнього часу в найбільшій країні у світі, яка залишається ядерною наддержавою, набуває важливості на фоні кількох невирішених питань у колишній Московській імперії, серед яких і майбутнє російського Чорноморського флоту. Сьогодні він базується у Севастополі, українській незалежній адміністративній одиниці, яка налічує 379 тисяч населення, а отже, є найбільшим містом на Кримському півострові.

Незважаючи на пряму участь тисяч українців у цій війні, історичний міф, за яким царська армія доблесно захищала південний кордон імперії, московські політтехнологи використовують у сучасному конфлікті.

Севастополь зажив світової слави у ХІХ столітті. Уже тоді головний порт Чорноморського флоту, він майже рік перебував в осаді, що стала головним епізодом Східної, або Кримської, війни 1853-56 років між царською імперією з одного боку і Францією, Великою Британія та Османською імперією з другого. Багато солдатів царської імперії, які билися та загинули в Севастополі, були насправді українцями, а не росіянами. І все ж Кримська війна 1850-х років створила в Росії історичний образ впертої російської оборони Севастополя від західних загарбників та прав Москви на це місто. Незважаючи на пряму участь тисяч українців у цій війні, історичний міф, за яким царська армія доблесно захищала південний кордон імперії, московські політтехнологи використовують у сучасному конфлікті.

Кримська війна також важлива для розуміння ризиків у сфері безпеки, що превалюють у пострадянському світі та деінде. Як перший сучасний збройний конфлікт, це протистояння середини 19 століття між Росією та Заходом на Чорному морі є прикладом того, через що часто виникають війни між країнами. Нинішнє суспільне розуміння причин війни ґрунтується на військових авантюрах нацистської Німеччини, які майже щодня показують у сотнях документальних та художніх фільмів на ТБ у Європі та в цілому світі. Однак Друга світова війна залишається нетиповим прикладом. Її спричинила одна сторона, “вісь Берлін – Рим – Токіо”; це була давно спланована спроба знищити держави, до яких вторглися війська “вісі”, анексувати їхні території та підкорити або вбити їхнє населення.

Однак це не завжди було причиною збройних конфронтацій у світовій історії, що видно з передісторії Кримської війни. Війни часто вибухали не внаслідок планованої та підготовленої військової експансії. Нерідко вони були результатом ескалації суперечностей між державами, які спочатку й не мали наміру чи зацікавленості в боротьбі на полі бою. У 1850-х довгий ланцюжок подій змусив Францію, Велику Британію й Туреччину (а також Сардинію) сформувати коаліцію та вступити у війну з царистською армією на Чорному та інших морях, що оточували Російську імперію.

Цілком очевидно, що агресивні угруповання московських пострадянських імперіалістів хотіли б анексувати Крим (а то й цілу південно-східну Україну) якомога раніше.

Цілком очевидно, що агресивні угруповання московських пострадянських імперіалістів хотіли б анексувати Крим (а то й цілу південно-східну Україну) якомога раніше. Багато з тих ультранаціоналістів також готові хоч зараз розпочати війну, щоб досягнути цієї мети. Проте не вони домінують у російській зовнішній політиці. Та для ескалації конфлікту на Чорному морі не потрібна відкрита експансіоністська політика Кремля. Вибуху емоцій щодо майбутнього бази флоту в Севастополі, позиції кримських етнічних росіян щодо української держави чи прав кримськотатарської меншини в АР Крим може бути цілком достатньо для першої крові. Наступні політичні реакції, соціальна мобілізація та взаємні звинувачення з боку Києва та Москви приведуть дві найбільші країни Європи до межі збройного протистояння.

Вибуху емоцій щодо майбутнього бази флоту в Севастополі, позиції кримських етнічних росіян щодо української держави чи прав кримськотатарської меншини в АР Крим може бути цілком достатньо для першої крові.

Міжетнічне насильство змусить можновладців з обох боків до військової інтервенції. Як показала російсько-грузинська війна, Росія не вагається швидко використовувати всю міць своєї регулярної армії на чужій території. Ба більше, Москва була готова надати “допомогу” південнокавказьким народам, які в російській глибинці часто страждають від расових упереджень та яких класифікують як “осіб кавказької національності”; там термін “кавказький” використовують на позначення “чорних” людей, а не “білих” [як у США. – Прим. перекл.]. У випадку ж з Абхазією Москва “допомогла” населенню, якому не загрожували безпосередньо грузинські війська. Цей випадок примітний ще тим, що в серпні 2008 року Республіка Абхазія остаточно вийшла зі складу Грузії, хоча, коли розпався Радянський Союз, її титульна нація, як і в багатьох інших автономних республіках СРСР, не становила більшості в Абхазькій Автономній Радянській Соціалістичній Республіці. Результатом міграційної політики КПРС стало те, що під час останнього перепису населення в СРСР у 1989 році 45,7% жителів Абхазької АРСР були записані “грузинами”, тоді як тільки 17,8% назвали себе “абхазами” (це було лиш трохи більше за частку росіян чи вірмен у населенні Абхазії).

“Визнавши незалежність” Абхазії та Південної Осетії й розташувавши на їхній території війська, російська політична еліта продемонструвала, що вона зацікавлена у частковому перегляді результатів розвалу Російської імперії. Більшість жителів Криму, на відміну від населення Південної Осетії та Абхазії, є етнічними росіянами, які нібито активно отримують паспорти Російської Федерації. Якщо російська громадськість повірить, що сотням тисяч кримських етнічних росіян щось загрожує, Кремль може відчути себе змушеним “захистити співвітчизників” – якими б не були подальші наслідки та геополітичні втрати. Кремлівські можновладці можуть навіть зрозуміти, що шанси повної військової перемоги на цьому чорноморському півострові невеликі. Та громадська думка, збурена апокаліптичними поглядами та промовами ненависті Лєонтьєва, Дугіна та їм подібних, змусить навіть поміркованих російських політиків доводити свій “патріотизм” та “зайняти принципову позицію”.

Два найкращі західні спеціалісти по Криму – Ґвендолін Сас з Оксфорда і Тарас Кузьо з Карлтонського університету – пояснюють, чому наявні етнічні тертя поки що не призвели до масштабного вибуху насильства в Криму. Сас у середині 2008 року дійшла висновку, що “в минулі роки російські лідери зрозуміли переваги співпраці з Україною, але також використовували вигоди тісних відносин із Кримом як засіб впливу на Київ”. Кузьо більш скептичний щодо російських намірів у Криму. Але на початку 2009 року він також відзначив, що там “низький рівень ворожості між етнічними росіянами та українцями”. Кузьо вказує, серед інших аспектів, на “здатність українських спецслужб підривати кримський сепаратизм”. Ці та інші фактори, які нещодавно перелічили Сас та Кузьо, діють і діятимуть надалі. Та все ж неясно, чи враховують вони останні зміни в російській громадській думці щодо зовнішнього світу загалом та, зокрема, політичні настрої московської еліти що стосуються способу ведення справ на світовій арені.

Заохочення антиукраїнських та сепаратистських сил у Криму ультраправі можуть розглядати як стратегію підриву відновлення дружніх відносин між Росією та Заходом.

У конфронтації між порівняно прозахідними та радикально антизахідними політичними фракціями Кремля московські ультранаціоналісти можуть легко використати нові світоглядні позиції російського суспільства. Заохочення антиукраїнських та сепаратистських сил у Криму ультраправі можуть розглядати як стратегію підриву відновлення дружніх відносин між Росією та Заходом. Результатом цього стане російсько-українська війна, яка стане катастрофою для відносин двох споріднених націй та європейської безпеки. У найгіршому випадку вона може, як це було під час двох чеченських воєн, означати смерть тисяч кримчан (включно з багатьма етнічними росіянами) та тривалу міжнародну ізоляцію Росії. Проте вона також дисциплінує Дмитра Медведєва – так само, як стримала (принаймні на деякий час) внутрішні та закордонні ініціативи нового президента війна російсько-грузинська. Ще одна іредентистська війна перетворить Росію на щось типу фортеці з іще жорсткішим внутрішнім режимом та ще меншою міжнародною співпрацею, ніж зараз. Вона знову відкладе або навіть покладе край спробам кола Медведєва відновити демократію в Росії. Московські реваншисти можуть вирахувати, що політичне відлуння ескалації напруженості у Криму посилить їхні позиції в Росії. Якщо вони отримають шанс маніпулювати політикою півострова, друга Кримська війна може стати реальністю.

Доктор Андреас Умланд – колишній науковий співробітник Стенфордського, Гарвардського та Оксфордського університетів, публікувався у Washington Post, Wall Street Journal, Financial Times, Jerusalem Post, Moscow Times, Kyiv Post і в багатьох інших друкованих ЗМІ та наукових журналах.

Оригінал статті

***

У рубриці Огляд преси статті з зарубіжних ЗМІ про Україну публікуються без купюр і змін. Редакція не відповідає за зміст даних матеріалів.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах