Головна
 

Foreign Affairs:Ключ до Києва: безпека України означає стабільність Європи

25 травня 2009, 15:27
0
4

Україну слід повернути на політичний порядок денний – як повноправного гравця, – пишуть в американському часописі Foreign Affairs Адріан Каратницький та Олександр Мотиль.

7 січня 2009 року, після несподівано жорсткого протистояння між Росією й Україною, вочевидь через ціни на природний газ, Москва перекрила його постачання до України. Відтак Україна зробила те саме щодо Європи. Запаси в Європі невдовзі вичерпалися, і, що ані Росія, ані Україна не хотіли поступитися, треба було, щоб тиск від Європи допровадив обидві сторони до компромісної угоди, що її й досягнуто 18 січня. Росія дістала вищі ціни на свій газ, а Україна – помірне зростання цін у 2009 році, відносну їх стабільність та вигідні умови щодо вартості транзиту газу.

Криза вияснила – вкотре – кілька уроків, які західні політичні провідники знай забувають. Перш за все, хоч сутичка вочевидь зосереджувалася навколо цін, газогонів і транзитних ставок, її спричинила насамперед геополітика. Москва не так дбала за економічні розбіжності, як про те, щоб підірвати позиції прозахідного Президента України Віктора Ющенка, здобути контроль над українською газотранспортною системою в обмін на анулювання щодалі більшого газового боргу і створити підтримку на Заході для російських планів обминути українську газотранспортну систему новою мережею – мотивуючи це тим, що Україна була ненадійною транзитною країною. По-друге, Україна – одна з найбільших європейських держав, і, контролюючи 20% постачання газу до Європи, вона має величезну геоекономічну й геостратегічну вагу. По-третє, погіршення російсько-українських відносин може серйозно підірвати інтереси Європейського Союзу і США – живлячи нестабільність, авторитаризм та ультранаціоналізм у Східній Європі. По-четверте, Європа може мати позитивний вплив на відносини України з Росією. І по-п’яте, для забезпечення майбутнього України як надійного стратегічного партнера Заходу, потрібна така ж висока активність, як і у взаєминах з Росією.

Після Помаранчевої революції

Нинішні проблеми України – дедалі глибша економічна криза, газова війна з Росією, внутрішньорегіональний поділ і нестабільна політична еліта – дозволяють припустити, що країна може знову прямувати до періоду серйозної нестабільності, подібної до перших років її незалежності на початку 1990-х рр. Зовсім не цього очікували в грудні 2004 року після тріумфу Помаранчевої революції – ненасильницького народного руху, що обернув навспак результати сфальшованого голосування за президента, забезпечивши вільне й чесне обрання Ющенка, і допоміг визволити українські ЗМІ від урядового залякування. Та сподівання на фундаментальні реформи невдовзі розбилися об пізніші наслідки отруєння Ющенка діоксином у 2004 році, яке підірвало його енергію й обмежило здатність до швидкої консолідації влади: він довів свою нерішучість, а його адміністрація виявилася неспроможна піднятися над спробами підірвати позиції коаліції під орудою колишньої соратниці Президента в Помаранчевій революції Прем’єра Юлії Тимошенко. Україна мала чотири різні уряди за чотири роки. Українська політика в дусі Гоббса ("війни всіх проти всіх") заохочує корупцію, лобіювання та надмірний вплив особистих інтересів. Ці проблеми можна було ігнорувати, маючи щорічне зростання ВВП в середньому на рівні 7,2%, як це було від 1998 до середини 2008 року, та зростання доходів населення пересічно більш як на 20% щороку, як це було в Україні протягом останніх п’яти літ. Але всесвітня економічна криза та реверсні тенденції в економіці України змінили це за останні п’ять місяців. Промислове виробництво впало на 30% рік до року, з огляду на гальмування світового попиту на сталь і продукти хімічної промисловості – двох основних статей українського експорту. Більшість аналітиків сумніваються, що країна оголосить дефолт по своєму суверенному боргу (який дорівнює 20% ВВП). Однак, деякі українські банки, напевне, оголосять дефолт по своїх зобов‘язаннях, а загальний корпоративний і державний борг України – 105 млрд. дол. – міжнародний ринок розглядає як один з найризикованіших у світі: українськими єврооблігаціями (євробондами) на вільному ринку торгують за відсотковими ставками, вищі від яких мають тільки облігації Еквадора. Курс української валюти, гривні, дуже різко впав, знизившись з 4,5 гривень за долар торік улітку до понад 8 гривень за долар у березні 2009 року. Це падіння особливо руйнівне для українських споживачів і бізнесменів. Багато хто набрав кредитів у доларах і євро під низькі відсотки протягом 2007 – 2008 років, коли національна валюта зростала проти світових валют, а тепер мусить сплачувати борги, відсотки по яких в національній валюті чи не подвоїлися.

У внутрішньому урядовому меморандумі, який з‘явився 6 січня 2009 року (його опублікувала в мережі "Економічна правда"), міністр фінансів України Віктор Пинзеник, непохитний прихильник фіскальної дисципліни, попереджав, що ВВП України може впасти більш ніж на 5% у 2009 році, а доходи бюджету також різко зменшаться. Він пророкував, що хоч тих надходжень і вистачить для виплати зарплатні й пенсій у державному секторі, практично всю решту урядових видатків (кошти на підтримку й розвиток інфраструктури, субсидії на комунальні послуги, гроші для місцевих бюджетів) профінансувати не вдасться. Пинзеник заявив, що надходження до бюджету від податків, тарифів і мита будуть мало не на 30% менші, ніж планували у вересні 2008 року. Точнісінько за місяць після свого прогнозу Пинзеник подав у відставку, посилаючись на власну неохоту провадити політично мотивовану економічну політику.

Не всі аналітики роблять такі моторошні передбачення, проте ясно, що економічна траєкторія України круто повернула додолу і що жорсткість кризи перевірить на міцність крихкий внутрішній баланс країни. На жаль, розсварені українські еліти не мають наміру долати кризу. В основі їхньої роздрібненості лежать особисті розбіжності й конкуруючі політичні амбіції: приміром, виглядає так, що Ющенко й Тимошенко ненавидять одне одного й обоє жадають бути президентом.

Ба гірше, Україна має істотні інституційні ґанджі. Її недосконала Конституція ділить владу між президентом і прем’єр-міністром у спосіб, який неминуче спричинив би конфлікт. (Ця дисфункційна система стала дарунком на прощання від старого режиму: домовленість, виторгувана в обмін на Ющенкову перемогу в Помаранчевій революції.) Інститут президентства сильний, але ролі, що їх належить виконувати в багатьох галузях управління державою президентові, урядові й парламенту, виписані нечітко. Прем’єр-міністр відповідає за економічну політику й роботу уряду, наприклад, а президент має право призначати ключових посадовців, включно не тільки з тими, хто відповідає за закордонну політику, оборону й національну безпеку, а й губернаторів, які відповідають за провадження економічної політики на місцевім рівні.

Дві провідні прозахідні партії-союзниці – Блок Юлії Тимошенко та колись проющенківський блок "Наша Україна – Народна Самооборона" – не довіряють провідній опозиційній силі, Партії регіонів, яка досі має сильно проросійський електорат, що підозріло ставиться до Європи й США. Ота недовіра вбиває в зародку широкі коаліції й уряди єдності. Хоч усі три партії загалом погоджуються на бажаності існування демократії, вільного ринку й добрих взаємин як із Заходом, так і з Росією, вони функціонують як спільники лобістських угруповань, бізнесменів-олігархів, політичних підприємців та ідеологічних підгруп, а це значить, що вони виказують мало дисципліни й багато непослідовності. Регіональні відмінності в Україні між переважно російськомовними східними та південними і українськомовними західними та центральними частинами країни затруюють все політикою ідентичності, неабияк ускладнюючи компроміс. На відміну від решти однаково неспокійних центрально- й східноєвропейських країн, посткомуністичні еліти в Україні ніколи не отримували ясного сигналу від Брюсселя щодо євроатлантичної інтеграції. А без того, їм нема навколо чого об‘єднатися попри відмінності.

Нова країна

Погіршує всі ці й так складні обставини те, що Україна стоїть перед іще одним політичним перехідним періодом: наближаються президентські вибори 2010 року. Одразу після Помаранчевої революції рейтинг схвалення дій Ющенка був далеко за 60%. Сьогодні тільки від 2,4% до 5% громадськості підтримують його. Хоч Ющенко активно захищав громадянське суспільство й свободу преси і загалом зменшив втручання держави в економіку, його послужний список у боротьбі з корупцією радше розчаровує, а його апарат намагається тиснути на судочинство. Він – активний прихильник диверсифікації енергопостачання та інтеграції в НАТО (її підтримує тільки 28% української громадськості), та його зусилля на обох нивах дали вбогі результати. Він навіть утратив контроль над власним політичним рухом, "Нашою Україною – Народною Самообороною": торік восени більшість законодавців від його блоку проігнорували його ж заклик відставити уряд Тимошенко. Як про це сказав один значний український міністр: "Чи можна керувати країною, коли навіть не можеш керувати власною партією?" Поки заходила Ющенкова політична зоря, зірка Тимошенко – підіймалася. Але що українська економіка у вільному падінні, то її нещодавня перемога над Ющенком може виявитися пірровою. Харизматична, самопевна й дивовижно вміла, Тимошенко встояла перед спільним тиском Президента й потужної опозиції; їй вдалося сконсолідувати владу в добу економічної кризи. Тимошенко – такий собі політичний хамелеон. Вона популістка, що деколи закликає до націоналізації, і водночас зчаста пропонує швидку приватизацію; вона фліртує з соціал-демократією, яку тоді відкидає. Вона стверджувала в опублікованій у цьому виданні 2007 року статті, що до України слід ставитися як до бастіона Заходу супроти російської експансії, але тільки за 18 місяців по тому вона заявила, що треба зважати на російське занепокоєння через вступ України до НАТО.

Колишні союзники під пору Помаранчевої революції, Президент і Прем’єр-міністр тепер нескінченно поливають одне одного брудом, і ніхто не бажає йти на поступки. Ющенко і його адміністрація звинувачують Тимошенко в зраді через її старання досягти примирення з Москвою. Минулого грудня високопоставлений помічник Ющенка звинуватив Тимошенко у зв’язках з американським мільярдером Джорджем Соросом, якого описав як "міжнародного валютного спекулянта". У лютому Ющенко та його Рада національної безпеки та оборони спрямували генерального прокурора й Службу безпеки на розслідування газових угод, які поклали край патовій ситуації з Москвою минулої зими і які Тимошенко допомогла укласти. Вони прагнули показати, що та уклала таємні угоди, які вражають українські інтереси й ставлять під загрозу контроль країни над газогонами. На початку березня посадовці в Службі безпеки, яких призначив Ющенко, почали сумнівну операцію проти Тимошенко, включно з обшуками в Державній митній службі й державній нафтогазовій компанії, "Нафтогаз України", які підпорядковані Кабінету Міністрів. Начебто розслідуючи кримінальні порушення митних процедур і права власності, ці операції насправді, схоже, здійснювано від імені інтересів тіньового бізнесу, що підтримує Ющенка й прагне розхитати позиції Тимошенко.

В дійсності газові угоди, в яких була за посередника Тимошенко, можуть легко вийти на користь українським інтересам. Хоч Україна погодилася сплачувати високу ціну за російський газ у першому кварталі 2009 року – 360 доларів за тисячу кубометрів – тільки дещо більше ніж 10% її річної потреби в імпорті куплено за цією ціною. Згідно із заявами Ігоря Діденка, першого заступника голови "Нафтогазу України", в другій половині цього року, коли Україна купуватиме понад 60% свого щорічного імпорту газу в Росії, вона платитиме близько 200 доларів за тисячу кубометрів, що лише на 11% більше за меншу від ринкової ціну 2008 року.

Тим часом Тимошенко завдала Ющенкові удару у відповідь з точнісінько такими ж серйозними заявами. Вона звинуватила Президента й призначеного ним голову Національного банку в змові з метою знецінити гривню. Вона також звинуватила Ющенка в тому, що він агент "РосУкрЕнерго", загадкової приватної газоторговельної групи, яка заробила мільярди доларів на посередництві в операціях, що не потребували посередника. Позаяк нова російсько-українська газова угода усунула цю компанію як посередника, "РосУкрЕнерго" провадила спільні дії з ключовими радниками Президента й частинами опозиційної Партії регіонів з тим, щоб повалити Тимошенко.

Партія регіонів, що виводить більшість своєї електоральної підтримки з російськомовної східної й південної України, мала б найпершою отримати зиск від постійного протистояння в колись єдиному "помаранчевому" таборі. Натомість, вона виявилась неспроможною слугувати за ефективну опозицію і є роздертою в міжфракційних суперечках під впливом різних бізнесових лоббістів. Деякі аналітики кажуть, що вона може навіть бути на межі формального розколу. Лідер партії, Віктор Янукович, нині лідер у президентських перегонах згідно з більшістю опитувань, але рівень його підтримки коливається навколо 25% і загалом відсотків на десять нижчий, ніж частка голосів, що його партія отримала на попередніх виборах. Причиною може бути те, що економічна криза вартувала йому певної підтримки традиційного електорату в тяжко враженому головному індустріальному регіоні країни.

Не диво, що опитування відбивають прагнення України бачити нових лідерів. Арсеній Яценюк, ще один кандидат на президентство, якого дехто рекламує як українського Обаму, був усунений з посади голови Верховної Ради в листопаді 2008 року за допомоги його колишнього патрона Ющенка. Англомовний і подібний на сучасного європейського політика, 35-річний Яценюк вже встиг попрацювати як ефективний керівник центрального банку, міністр економіки й міністр закордонних справ. Переконаний прихильник соціального лібералізму й вельми популярний серед молодих виборців та підприємців, Яценюк надав українській політиці свіжої ноти, утримуючись від наклепів і вихваляючи компетентність та професіоналізм. Оскільки Яценюка позбулися Президент і його спільники, він має славу чоловіка з-поза кола політиків – надзвичайно вартісна річ у часи, коли громада схильна звинувачувати останніх в економічних негараздах. Рейтинги підтримки Яценюка виросли з кількох відсотків восени 2008 року до 12% останньої зими. Якщо він не розгубить такої підтримки, він має всі шанси вийти у другий тур на президентських виборах 2010 року. А принаймні одне опитування, проведене в березні 2009 року, свідчило, що у випадку виходу в другий тур він здолав би будь-кого зі своїх гаданих суперників – Тимошенко чи Януковича.

Проблема Росії

Попри ці слабкості й політичну невизначеність, Україна не зазнає краху, як передбачали російські ультранаціоналісти. Україна тепер – усталений член міжнародної спільноти, і якщо якісь міжнародно визнані держави зазнають невдачі іншої, аніж від зовнішнього вторгнення, вони рідко зникають. В роки після незалежності Україна розвинула політичні й економічні еліти, що асоціюють себе з українською державністю, бачать величезні економічні вигоди в незалежності країни й визначають себе як українські. Лояльність декотрих може схилятися до Росії, а інших – до Заходу, але майже ніхто з-поміж тих еліт насправді не хоче, щоб Україна зникла як держава. Переважна більшість українського населення також розглядає Україну як свій рідний край. Хоч значні меншини ідентифікують себе з Росією, надто в східній Україні і в Криму, політичні й економічні еліти, що правлять тими регіонами, назагал лояльні до Києва, а не до Москви. Українське населення глибоко поділене на регіональні, мовні, культурні й політичні зони, що частково перекриваються, але такі розподіли звичні майже для всіх сучасних країн і не віщують, самі собою, провалу.

Системна слабкість означає як те, що недосконала українська демократія, мабуть, не усталиться за короткий час, так і те, що ситуація, на рівну міру, мабуть, не гіршатиме. Україна надто роздроблена й заслабка, щоб мати чи сильну демократію, чи сильну диктатуру. Політично й економічно Україна, напевне, потроху волочитиметься вперед, десь так як це було від 1991 року. Відмінність у тім, що коли волочіння вперед могло досить непогано виходити в 90-х, цього більше не буде тепер. Тоді Росія була слабка й нерухома, її керівництво було демократичне, її відносини із Заходом були загалом добрі, а світова економіка зростала. Сьогодні Росія почувається впевнено після періоду потужного зростання, вона сильніша й, здається, стає дедалі агресивніша, її провід – авторитарний, стосунки із Заходом – загалом напружені, а світова економіка – у вільному падінні. Як саме Росія реагуватиме на ослаблювану й надалі Україну, неможливо передбачити бодай із якою-небудь точністю, але з огляду на тип російського режиму і його сьогоднішню потугу, недемократична Росія може легко скористатися з дедалі більшої слабкості України.

Режим, що його створив російський прем’єр-міністр Владімір Путін, називають як завгодно – від "керованої демократії" до "фашистської держави". Хоч яке було б точне визначення, ця країна – напевне недемократична, авторитарна й агресивно націоналістична. Громадянське суспільство та медіа стримувано, вибори більше ані вільні, ні чесні, законодавча влада підпорядкована виконавчій, а реальна влада перебуває не так у руках президента Дмітрія Медведєва, як у руках Путіна, екс-президента. Freedom House називає Росію "не вільною" від 2005.

Згідно з проведеними у січні 2009 року опитуваннями, десь із 60% росіян налаштовані до України негативно, а 24% – позитивно. (Навпаки, ті самі опитування показали, що тільки 9% українців мають негативні почуття до Росії, тоді як 71% – позитивні). Це аж ніяк не диво. Під час нещодавньої газової кризи російські медіа – сьогодні не більш як поступливі урядові інструменти – майже водноголос змальовували Україну як агресивну й жадібну державу, що хотіла об'єднатися з ворогами Росії й використовувати дешевий російський газ. Антиукраїнські настрої в Росії також походять зі злості на Україну, що випередила розпад СРСР, наполігши на незалежності, й тим позбавивши Росію її історичної та імперської спадщини. Ба більше, Помаранчева революція в Україні 2004 року кинула виклик путінській авторитарній моделі врядування в Росії, припускаючи, що демократія можлива навіть у пострадянських умовах, у сусідній слов'янській державі.

Нинішня слабкість України дарує Путінові три можливі перспективні цілі: енергетику, права меншин та контроль над Кримом. Нинішня газова угода між Росією та Україною розрахована на десять років, проте малоймовірно, щоб це утримало обидві сторони від спроб переглянути її засади. Російсько-українська газова війна не скінчилася; поточне газове перемир'я кінець кінцем урветься.

Провідні російські політики й нижня палата російського парламенту, Дума, не раз наполягали на тому, що Україна переслідує свою російську меншину, позбавляючи її мовних і культурних прав. Насправді ж російська мова й культура панують в українському публічному житті, але Москва, тим не менше, зображає безладні намагання українського уряду розширити використання української мови в медіа та шкільництві в традиційно російськомовних східних і південних регіонах країнах і більш українсько зорієнтованих центральних та західних регіонах країни як зухвалі порушення прав людини. Більшість українців назагал здатні спілкуватися між собою певною сумішшю обох мов, однак звинувачення в антиросійській дискримінації можуть слугувати за ефективні мітингові гасла для антиурядових опозиційних рухів. Ще важливіше те, що вони легко можуть обернутися приводами для втручання Москви від імені начебто пригнічених російських братів.

До того ж, є ще суперечливий статус Криму. Російські націоналісти ганять ухвалу радянського лідера Нікіти Хрущова від 1954 року передати Крим Україні. Вони також переконують, що півострів має величезне значення для російської ідентичності – посилаючись, серед іншого, на Кримську війну та конференцію в Ялті під час Другої світової війни і вказуючи на численне російське населення на півострові, як і на тривалу присутність російського Чорноморського флоту в Севастополі. Ситуацію ускладнює непропорційно молоде й переважно ісламське кримськотатарське населення Криму, що стрімко зростає і винуватить росіян за привласнення їхніх домівок після сталінської етнічної чистки 1944 року, а українців – за надто малі зусилля виправити минуле беззаконня. З його глибоким етнічним відчуженням, розташуванням чужоземної військової бази та великим економічним потенціалом (як туристичної зони й як зони шельфового видобутку нафти й гази), Крим легко може стати об'єктом російської експансіоністської політики чи, принаймні, зоставатися за ціль російської націоналістичної агітації. В кожному разі він буде джерелом вагомої нестабільності для України.

Керувати Москвою

Ставлення Росії для України містить загрозу для Заходу. Так само як відносини Заходу з Росією вимагають стабільної України, точнісінько так само вони вимагають, щоб і решта російського "близького зарубіжжя" була стабільною. Європа й Росія не можуть бути в безпеці, і їхні взаємини не можуть бути стабільні й обопільно вигідні, якщо не дбати за безпеку російських сусідів. Справді, відносини між Росією та Європою можуть бути убезпечені тільки коли убезпечені сусіди Росії, а вони самі можуть бути убезпечені, тільки як убезпечено центральну державу – Україну.

Та Путін розглядає багато з цих країн як залежні від Росії утворення зі слабким усвідомленням власної ідентичності, тим часом як Західна Європа, зокрема, Франція та Німеччина, бачить Україну, як і Білорусь, Молдову, Балтійські держави, як перешкоди для купівлі дешевого російського газу й підтримки спокою на власному задньому дворі. Звідси й те, що інтереси цих країн незрідка ігноровано, а часто-густо – й відверто порушувано. З наказу Москви була війна у серпні 2008 року проти Грузії; Естонія стала жертвою кібервійни; Білорусь, Латвія, Литва й Україна – виснажливого припинення поставок енергоносіїв; Грузію, Молдову й Україну було покарано торговельними санкціями. В усіх цих випадках Захід реагував щонайкраще м'яко.

І однак такі країни, як Грузія, Молдова, Україна чи Азербайджан з Казахстаном, чи навіть дружня до Росії Білорусь, не приймуть просто як fait accompli [фр. доконаний факт. – Прим. перекл.] рішення, прийняте в Москві, Берліні, Парижі чи Брюсселі. Ймовірніше, вони шукатимуть радикального вирішення усвідомлених екзистенційних загроз. Це щонайменше означатиме роздмухування оборонних витрат, творення антиросійських альянсів й надавання переваги доконечним безпековим потребам перед економічними реформами. Ті, хто почуватиметься найзагроженіше, зрештою, можуть попроситися під ядерну парасольку до Сполучених Штатів чи піти слідами Ізраїлю й попросити в США гарантій своєї безпеки.

Якщо Західна Європа й далі хоче підпорядковувати Україну та решту держав російського "близького зарубіжжя" російським великодержавним амбіціям, ці держави, вочевидь, чимдалі байдужішатимуть до, скажімо, берлінського фокусу на забезпеченні надійних постачань газу й паризького занепокоєння, як створити противагу американській потузі. В певний момент інтеграцію до Європи як політичне завдання просто облишать, а демократії позбудуться в обмін на той різновид тоталітаризму та ультранаціоналізму, що утвердився в Росії. Невдовзі по тому в пострадянських країнах, у деяких із центрально- й східноєвропейських країн, що вже належать до ЄС, громадська думка може легко перейти до люті, підозрілості та мілітаризму, й тим створити загрозу стабільності всієї Європи. Інший ризик для Заходу – те, що Росія може активно втрутитися в Україні чи в іншій країні з "близького зарубіжжя". Один із правдоподібних сценаріїв – Росія з сильною економікою й військом, що вдається до бойових дій і вдало відновлює гегемонію, може, захищаючи права росіян у Криму чи розпалюючи сепаратистські тенденції на сході України, чи занурюючи українську економіку в депресію через подальше піднімання цін на газ і мита на український імпорт. Якби сильна Росія перетворила Україну в щось на кшталт свого вассала, взявши під контроль її газотранспортну систему й зовнішню політику, для США й Європи було б, либонь, неможливо встановити відносини з Москвою в дусі щирої співпраці.

За іншим сценарієм, слабка Росія з послабленою економікою, ветхою військовою машиною і вразливим державним апаратом мала б стати агресивною чи через те, що переоцінила свої сили, чи тому, що подумала, нібито минуща й нетяжка криза могла б підняти популярність уряду у власній країні. Таким чином Росія б зазнала значного ризику імперської перенапруги. Попри хвальковитість Путіна й швидку перемогу російської армії над крихітною Грузією торік улітку, Росія в суті речі є недосконалим, корумпованим й потенційно нестабільним "нафтостаном" [англ. petrostate – держава, чия могуть тримається на експорті енергоносіїв. – Прим. перекл.]. З її нахилами до войовничої й націоналістичної пропаганди, ця Росія може й надалі втягуватися в військові авантюри й зазнавати внутрішнього хаосу. Росія більше нагадує країну "третього світу" з ядерною бомбою й сировиною, аніж зрілу постіндустріальну державу. Що далі вона розширює свій вплив, то більше загрузає у воєнних авантюрах, збільшуючи ймовірність економічної, військової й політичної катастрофи. Навіть сааме по собі авантюрництво Росії може заохотити її власні пригнічені меншини, як-от чеченців, до відновлення боротьби.

Таким чином, дальше послаблення України в контексті агресивнішої Росії було б погане для обох країн, їхніх сусідів і Заходу. На щастя, США й Європа можуть посприяти тому, щоб уникнути цих небезпечних змін. Хоч глобальна економічна криза завдала тяжкого удару, і США, і Європа зостаються за сильних і могутніх політичних акторів; вони напевне відродяться. Обоє, схоже, прагнуть працювати разом над подоланням глобальних проблем, надто ж у світлі нещодавнього обрання нового президента Сполучених Штатів, який, здається, тяжіє до багатовекторності. І Вашингтон, і Брюссель стривожені, нехай і різною мірою, через російську агресію проти Грузії минулого літа. І обоє обережно приглядаються, чи не можна, бува, досягти кращих результатів на ґрунті невеликих відмінностей між авторитарним і агресивним Путіним та дещо прагматичнішим, як виглядає, Медведєвим.

Обопільно гарантована конструкція

Засади ефективної західної політики щодо України окреслені сьогодні ясніше, ніж будь-коли від розпаду СРСР 1991 року. Коли б ЄС за підтримки від США оголосив: "Україна – європейська країна, і коли стане заможна й цілком демократична, вступить до ЄС", – розсварені українські еліти врешті-решт дістали б мету, навколо якої б об'єднатися. Така заява нічого не вартувала б для Європи і не тягла б за собою ніякого ризику: її не можна було б інтерпретувати як спрямовану проти Росії. Навіть більше, це помогло б Президенту й Прем'єру України знайти modus vivendi і дати політичній еліті країни стимул до об'єднання. А що ЄС не зробив такої заяви протягом 18 років існування незалежної України, є мало підстав гадати, що він зробить її будь-коли в осяжному майбутньому. Часткова причина полягає в тому, що ЄС глибоко розділений щодо свого майбутнього курсу, але загальна причина – що Берлін і Париж схильні вважати, ніби безумовна підтримка авторитарної Росії неодмінно створить сприятливе геополітичне та економічне середовище в Європі.

Оскільки така активна заява видається малоймовірною на цей момент, найкраще, що ЄС може зробити крім цього – виробити українську політику, виходячи з двох реалій. По-перше, західні лідери мають поважати той факт, що Україна є тривке утворення, держава зі своїми законними інтересами, яка не дасть жертвувати свою стабільність і безпеку в ім'я російських, європейських чи американських інтересів. Може, й легше було б працювати з Росією, якби не було України, але Україна таки існує й нікуди не дінеться. Росія та Україна – як Індія й Пакистан чи Ізраїль і Сирія, і Захід ніколи не зможе виробити просто російську політику; він мусить завжди виробляти російську й українську політики.

Європі й Сполученим Штатам треба також зрозуміти, що навіть з усіма своїми вадами, Україна – не держава-банкрут, і навряд чи нею стане. Українці мужньо боронили свої права і створили суспільство з високим рівнем плюралізму, політичної конкурентності й демократичної практики. Звісно, їхній ринок має численні вади, заплямований корупцією й клановістю, над ним панують кілька можновладних олігархічних груп, що запекло змагаються одна з одною. Але хоча ця демократія дисфункціональна, а ринкова економіка – поки що недосконала, Україна має всі будівельні блоки, потрібні для зрілої європейської ринкової демократії.

Останні роки – роки нерішучості, стриманого поступу й нескінченних політичних перегрупувань в Україні роздратовували американських і європейських політиків і створювали дипломатичну втому. Але тепер – парадоксально – попри дратівливі й сумні зразки української політики, саме може бути слушна нагода для США та їхніх європейських партнерів знову залучити до взаємодії Україну, її народ та її еліти. Нещодавня газова війна могла переконати європейських лідерів, що Росія нещадно захищатиме те, що вважає своїми інтересами і що Україна справді має значення; нова американська адміністрація сподівається поліпшити зв'язки з Росією, не покинувши й України. Тому Захід може вже й бути готовий перейнятися Україною саме тому, що вже готовий перейнятися Росією. Хартія про стратегчне партнерство, яку США й Україна підписали 19 грудня 2008 року, закликає до посилення співпраці в царинах торгівлі, розвитку демократії й підготовки України до членства в НАТО. Це може слугувати за модель для західних політиків.

Україна також уже могла дозріти до західних ініціатив. Поки вичерпується влада Ющенка і з'являються ознаки, що керівна коаліція Тимошенко запропонує певним чином продовження взятого курсу, Україна, можливо, вступає в рік відносної політичної стабільності. Невигоди економічної кризи можуть сконцентрувати розумові зусилля українських лідерів, які насправді дійшли згоди щодо бажаності багатьох масштабних позицій – як-ось, євроінтеграції, ринкового підходу, демократії, однаково добрих взаємин зі США та Росією. Криза також може змусити найбільші українські партії, що додержуються демократичних цінностей, відкидають авторитаризм і мають сильне, помірковане і дружнє до ринку лоббі, більше зосередитися на реальних питаннях порядку денного в Україні.

До того ж, сьогодні українська еліта складається з висококомпетентних, добре освічених, ринково-поміркованих і загалом прагматичних лідерів та адміністраторів, таких як сподвижники Тимошенко Григорій Немиря, віце-прем'єр з євроінтеграції; Сергій Тігіпко, помітний банкір із приватного сектору; Ірина Акімова з опозиційної Партії регіонів і Петро Порошенко, голова наглядової наради центрального банку.

Найбагатші українські олігархи так само подорослішали. Рінат Ахметов та Віктор Пінчук стали ефективними філантропами й оборонцями раціональної економічної політики. Той самий прагматизм очевидний у ставленні еліт до НАТО. Більшість українських політиків розуміють членство в НАТО значним подразником для Росії і водночас набагато менш важливим чинником, ніж зростання торгівлі з Європою й Північною Америкою, інтеграція до ЄС та сильні двосторонні відносини зі Сполученими Штатами. І більшість прагне зачекати слушного часу, коли українська громадськість на потрібну міру позбудеться свого совітського уявлення про альянс, щоб нарешті спробувати приєднатися до НАТО.

Стратегія тотальної перемоги

Повторне залучення України до взаємодії було б добрим початком. Глобальна економічна криза вдарила Україну з особливою силою. З поверхового погляду, Україна може здаватися неістотною для Західної Європи – зрештою, вона задалеко, а економіка її – не така потужна. Однак європейські банки активно інвестиують і переважно контролюють український банківський сектор. Якби він зазнав руйнації, наслідки були б руйнівними для Європи. Тож допомогти українським банкам значить допомогти Європі. Міжнародні фінансові інституції вже визнають потребу зміцнити Україну: Міжнародний валютний фонд щедро позичив Києву 16,5 млрд. дол. Європейський банк реконструкції й розвитку пообіцяв надати понад 3 млрд. дол. нових інвестицій. Міжнародна фінансова корпорація Світового банку пообіцяла лиш дещо менше від 1 млрд. дол. Європейські банки також влили 2 млрд. дол. на рекапіталізацію й підтримку своїх хитких українських дочірніх компаній. Двосторонні позички також можуть заповнити важливу лакуну і, прямо призводячи окремі країни-члени ЄС до нової взаємодії з Україною, слугувати ознакою певності в її західному майбутті. Підбиваючи підсумки, Захід – Сполучені Штати та Європа – лише переслідували би власні інтереси, взаємодіючи з Україною. Те, що випадає робити такі болісно очевидні політичні рекоменації, це тільки показник того, наскільки західні політики втратили з ока важливість України. Україну слід повернути на політичний порядок денний – як повноправного гравця, а не тільки як згадку в контексті політики щодо Росії. І США, і Європа мають визнати, що їхні відносини з Росією та Україною то не гра з "нульовою сумою". Сильні взаємини з обома країнами можливі, і, либонь, навзаєм обумовлені. Сприяти одним і занедбувати інші – то шлях до катастрофи. Творячи сильнішу, безпечнішу й стабільнішу Україну, Захід ефективно б закладав підвалини для міцніших, безпечніших та стабільніших відносин з Росією.

Адріан Каратницький – старший науковий співробітник Атлантичної Ради США й керівний партнер Myrmidon Group LLC.

Олександр Мотиль – професор політології в університеті Ратґерз (Ньюарк, Нью- Джерзі).

Оригінал статті

***

У рубриці Огляд преси статті із закордонних ЗМІ про Україну публікуються без купюр і змін. Редакція не несе відповідальності за зміст даних матеріалів.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах