Українська демократія - театр абсурду. Українські політики готові пожертвувати планами, думками і почуттями населення в обмін на місце в "європейській еліті" особисто для себе, пише Віталій Третьяков, головний редактор журналу Политический класс, на сторінках російського видання Известия.
Вважається, що рівень демократії в українській політиці набагато вищий, ніж у російській. Однак будь-кому, хто хоч трохи знайомий зі справжнім станом справ в Україні, зрозуміло: українська демократія по суті є театром абсурду. Запеклі передвиборчі перейми й дискусії в українському парламенті; розпадаються, а потім у тому ж складі знову відроджуються коаліції, а вже тим більше результати виборів не мають майже ніякого впливу на реальну політику ,яку веде влада Києва. Політику втягування України в НАТО, передання російських територій, подарованих Україні Москвою, під юрисдикцію Брюсселя, поступової передачі берегової лінії Чорного моря під контроль США і т.д.
Українська демократія - це політичний клас, який сидить на роздоріжжі історії та географії (тобто на транзиті) або, як люблять висловлюватися в Києві, політикум, який поганить на все горло Москву і очікує багатія Годо, на милість якого цей політикум і готовий здатися. А решта українців, а тим більше росіяни, що проживають в цій країні, є тим тягарем, планами, думками і почуттями якого політикум готовий пожертвувати - в обмін на місце в європейській еліті особисто для себе. Ті з українського політикуму, хто вважає, що у них виникнуть труднощі з входженням в європейську еліту, готові увійти в будь-яку іншу, але з однією умовою: на зароблене ними з 1991 року зазіхати не можна.
Тому в Україні не можна знайти ні політика, ні політичної сили (за одним винятком, але про це нижче), з якими можна домовитися не те що на своїх умовах, але навіть і на умовах компромісу. Бо компроміс по-українськи - це: "що наше - то наше, але й від вашого не відмовляємося". Ця риса національної української політики може подобатися або не подобатися - суть не в цьому. Важливо зрозуміти, що вона є, і саме від цього необхідно відштовхуватися, формуючи нову політику Москви по відношенню до України. Адже й начебто нехитрий Кучма, і відверто антиросійський Ющенко, і хитра Тимошенко завжди дотримувались і дотримуватимуться однієї й тієї ж самої лінії. Важливо зрозуміти, що перехитрити український політикум не можна. Його можна тільки поставити в такі умови, коли він зрозуміє, що, продовжуючи обманювати Росію, він точно втратить більше, ніж придбає. Тобто позбавити український політикум антиросійської ренти можна тільки тоді, коли політичні спекулянти, що сидять на ній будуть відрізані від доступу до самого товару,що називається російсько-українські відносини. Москві потрібно нарешті знайти лінію поведінки, яка відрізняється від банальної віри в те, що час, етнічні родинні стосунки, традиції спільного проживання і газотранспортний бізнес рано чи пізно все розставлять на свої місця. Якщо за 17 років не розставили, то й надалі сподіватися на це нерозумно.
Отже, потрібно позбавити український політикум його головного ресурсу - можливості маневрувати. І перш за все - маневрувати між різними суб'єктами нашої політики. Найдієвіша протиотрута від української здатності маневрувати - поставити політикум перед вибором. Ніяких "і, і". Тільки жорстке "або - або".
За український напрямок російської політики має нести відповідальність одна людина, а її особливі і незаперечні повноваження у цій сфері повинні бути зрозумілі всім як в Україні, так і в самій Росії. Звітувати про свою діяльність ця особа повинна тільки президенту і прем'єр-міністру. Відсутність такої постаті і дозволяла до цього часу українському "політикуму" маневрувати на московському напрямку більш успішніше, ніж нашим стратегіям і тактикам на київському.
Незважаючи на особливості побудови українського політикуму на базі своїх національних особливостей, в ньому є деякі розбіжності. Для нас принципово одне і головне: ставлення до Росії, до росіян і до вступу України в НАТО. Перевірятися це ставлення має і словом, причому публічним, яке має бути виголошене не тільки в Москві,а й у Києві, і в Брюсселі, і, звичайно, діями. Всі, хто знаходиться по той бік цієї червоної межі, повинні бути виведені за межі серйозних контактів з найбільш впливовими особами Росії.
В український напрямок російської політики потрібно залучити кадри вищого професійного, політичного та, що не менш важливо, морального рівня. Набридло, відвідуючи Україну, постійно чути про те, хто після завершення служби в російському посольстві в Києві залишився працювати в тій чи іншій українській фірмі.
Хто має бути основним інструментом оцінки роботи російських дипломатів та інших фахівців в Україні? У даному випадку не тільки Кремль, як для інших країн,а й росіяни, що живуть в Україні.
І ось тут ми природним чином підійшли до тієї частини українського суспільства, з якою Москва повинна мати найміцніший, постійний і чесний зв'язок, - це російські громадяни України, а також їх численні організації, які завжди зазнають утисків зі сторони офіційного Києва та місцевих націоналістів. Російська діаспора в Україні - найчисленніша в світі. І дивно, що вона не має постійних зв'язків з вищими посадовими особами нашої країни. Ця діаспора просто зачекалася, коли саме її відвідає на її рідних землях президент і прем'єр-міністр Росії. Та й просто російських міністрів вона ніколи не бачила на власні ачі та в розмови з ними про свою життя не вступала. А мріє про це, і терпляче чекає цього.
Чекає ця діаспора і того, що Росія порушить нарешті публічно на найвищих міжнародних форумах питання про те, що росіяни, які проживають в Україні, не належать до національних меншин, бо це суперечить і історії, і статистиці, і просто правді.
Для молодих росіян, що живуть в Україні, як і для молодих українців, яким повинні бути без будь-яких обмежень відкриті можливості отримання безкоштовної вищої освіти в Росії, тому що в іншому випадку в нинішніх умовах їхню рідну російську мову і російську культуру зберегти їм не вдасться.
Крім того, необхідна організація, яка б за свій рахунок і регулярно організовувала б відпочинок російських школярів та студентів з України в Росії - в літні, зимові та всі інші канікули. І як мінімум раз на рік слід влаштовувати в Росії фестиваль наших молодих співвітчизників, які проживають в Україні. В Україні залишилося зовсім мало російських шкіл. Менше, ніж у Росії вузів. Кожен з цих вузів міг би взяти шефство над однією з російських шкіл України, закидав би їх підручниками, книгами, фільмами, студентами-стажистами.
Збереглася на українській землі, і значна група тверезо мислячих і чесних експертів, які давно розчарувались і в самому політикумі, і в посулах очікуваного українськими націоналістами Годо. Ці люди повинні отримати можливість у будь-який час жити в Москві, працювати і викладати в кращих московських вузах. Давно пора створити у нас - і саме на основі цих кадрів - Центр українських досліджень, забезпечивши його достойним утриманням. Просто Київського вокзалу вже недостатньо.
Багато чого ще можна, а основне - необхідно зробити для стрімкого зміцнення українського напрямки російської політики. Та ось залишилось тільки мала проблема – немає до кого у Москві звернутися з відповідними пропозиціями, ідеями та проектами. І саме цим користуються українські відверті і запеклі націоналісти, обманюючи своїми компромісами не тільки російську діаспору в Україні, але й російських офіційних осіб і бізнесменів.