Угода між Росією і Україною про встановлення незалежного моніторингу над експортними газопроводами в Україні може відновити потік газу на Захід. Але вона анітрохи не сприяє вирішенню суперечки, яка загрожує Європі і, ймовірно, буде поглиблюється, - пише Девід Сеттер у американському виданні Forbes.
На перший погляд, газова суперечка мала б розв’язатися просто. Україна платила 179,50 доларів за тисячу кубометрів російського газу, що значно нижче ринкової ціни, але стягувала з Росії плату за транзит із розрахунку всього 1,60 доларів за 1000 кубометрів на 100 кілометрів, що вдвічі нижче загальноприйнятого тарифу.
Газпром запропонував продавати Україні газ по 250 доларів за 1000 кубометрів без транзитної плати, а у відповідь Україна запропонувала платити 201 долар, піднявши транзитну плату як мінімум до 2 доларів.
Очевидно, що різниця була невеликою. Однак, коли Україна відкинула пропозицію Газпрому, голова правління російської компанії Олексій Міллер заявив, що, оскільки Україна відмовляється від "розумної" пропозиції, то тепер ціна становитиме 418 доларів. Пізніше, без будь-якого економічного обґрунтування, її підняли до 450 доларів - цю ціну один з лідерів російської опозиції Борис Нємцов назвав "шантажем".
За таких обставин, навіть якщо газ почне надходити на Захід, навряд чи варто очікувати вирішення ключової суперечки між Росією та Україною. Газу в українських сховищах вистачить до квітня.
У свою чергу, Росія немає особливих стимулів поступатися, оскільки конфлікт вже став випробуванням сили. Більше того, конфронтація відбувається у вкрай непрозорому, але виключно важливому секторі, з корумпованими особливостями газової інфраструктури та наростаючою політичною напруженістю у відносинах між Росією та Україною.
Радянська газова промисловість зросла в Україні. Розробка та експлуатація родовищ перенесли в Західний Сибір, але важкій промисловості України як і раніше був потрібен газ. Коли Радянський Союз розпався, більшість родовищ газу залишилося в Росії, але ядро колишньої радянської трубопровідної системи і більша частина експортних газосховищ були в Україні.
У цій ситуації українці очікували, що вони будуть отримувати російський газ безкоштовно, як в епоху радянського центрального планування. У 1990-ті роки встановилася типова для відносин двох країн модель: українці відмовляються платити за газ, вони скорочують постачання, а вони крадуть брак палива.
Крім необхідності спільно експлуатувати газову інфраструктуру, відносини між Росією та Україною ускладнює неприйняття Росією прагнення України вступити у НАТО і стати союзницею Заходу.
Російські лідери зображують членство України в НАТО як серйозну загрозу безпеці Росії, але насправді воно стало б загрозою лише для нинішньої недемократичної олігархічної системи Росії.
Росія та Україна мають багато спільного, і приклад орієнтованої на Захід і демократичної України міг би серйозно дестабілізувати режим, який панує сьогодні в Росії.
Можливо, росіяни вважають, що настав ідеальний час здійснити на українців економічний тиск.
Нарешті, відносини між Росією і Україною значно залежать від маневрів олігархів зі зв'язками в урядах обох країн, які прагнуть отримати вигоду, незалежно від того, якої угоди буде досягнуто в кінцевому підсумку.
Торгівля газом між Росією та Україною була частково приватизована, і прибуток йде в кишені приватних підприємців. Як пишуть у Financial Times Жерома Гійе (Jerome Guillet) і Джон Еванс (John Evans), обсяг торгівлі складає 30 млрд. кубометрів на рік.
"Ті, хто бере в ній участь, по-перше, знімають з неї вершки собі в кишеню, - пишуть вони, - і, по-друге", відрізають "від споживача як Київ, так і Газпром".
Саме в таких умовах нестабільності Росія і Україна сьогодні безуспішно намагаються визначити свої взаємини. Безглуздо нагадувати росіянам та українцям про те, що прозорість і чесні практики з обох сторін дозволили б вирішити комерційну, якою їй і варто було б бути, суперечку комерційними ж засобами.
Але цьому перешкоджає надто добре розвинена павутина обопільній корупції і силової політики. Єдина реальна надія - на те, що європейці тепер краще розуміють, що користуватися послугами колишнього радянського блоку в справі забезпечення себе газом нерозумно, і приступлять до диверсифікації поставок в якості засобу елементарної самооборони.
Девід Сеттер - старший науковий співробітник Хадсонівського інституту (Hudson Institute) і запрошений професор Школи фундаментальних міжнародних досліджень Університету імені Джонса Хопкінса (Johns Hopkins University School of Advanced International Studies). Його остання книга – "Темрява на світанку: Становлення кримінального держави в Росії" (Darkness at Dawn: The Rise of the Russian Criminal State)
Оригінал статті