Тепер, коли постачання газу відновлене варто подумати, що треба зробити, щоб уникнути наступної зими повторення того, що трапилося цієї?, - запитує Ендрю Вілсон старший науковий співробітник Європейської ради зовнішніх відносин у статті в американському виданні TheWall Street Journal Europe.
Газові кризи, подібні до тієї, яка трапилася цього місяця, коли Росія припинила постачання газу через Україну до Європи, стали щорічними від січня 2006-го. Тільки в 2007-му Росія внесла у суперечку певне розмаїття, сперечаючись із Білоруссю замість України.
Всі – ЄС, Україна й Росія – мусять діяти. На щастя, ЄС найлегше спочатку навести лад у власному домі. Брюссель мусить визначити новий стандарт "енергетичної безпеки" для держав ЄС. Декому треба буде інвестувати в енергозбереження, іншим – у зберігання, ще іншим – у резервні постачання. Кожен має різні вимоги. Але Угорщина, де місцева компанія E.ON Földgáz від 2006 року створила принаймні двомісячний резерв, демонструє, як багато можна зробити за наявності політичної волі навіть до наступного січня.
З іншого боку, "енергетична солідарність" повинна означати розподіл тягаря між брюссельським і національними бюджетами із використанням структурних фондів. Болгарія, наприклад, з’єднана тільки з українською газовою мережею і не могла отримати поставок від своїх сусідів із ЄС. Тому їй, як і іншим ізольованим країнам, потрібно більше так званих інтерконекторів [проміжних трубопроводів], які пов’язали би їх із більшими мережами, дозволяючи газові під час наступного шоку перетікати, як це має бути на справжньому ринку. Тимчасовий стрибок цін допоміг би перерозподілити постачання наступного разу швидше, зокрема із підземних сховищ і в реверсному режимі з Заходу на Схід.
У тривалій перспективі, однак, ЄС мусить допомогти переламати "мексиканське протистояння", яке тепер існує між Росією та Україною. У кожній дотеперішній кризі сторони укладали угоду, тільки якщо одна сторона розуміла, що програла піар-війну. Жодна країни немає достатніх важелів впливу, щоб змусити іншу до угоди: Росія контролює виробництво й транзит із Центральної Азії, у той час, як Україна контролює транзит до Європи.
Єдиний шлях зрушити з мертвої точки – змінити баланс сил. Російська пропозиція щодо створення нового консорціуму між Газромом і лояльними до нього компаніями E.ON Ruhrgas (Німеччина ) чи ENI (Італія) не досягне цієї мети. Українці бачитимуть свою кількісну перевагу. Більш реальною альтернативою для України є зберегти трубопровід у своїй власності, яким, проте, реально управлятиме тристоронній консорціум на підставі довгострокової (30 і більше років) оренди й міжнародної угоди, яка встановлює чіткі правила прозорості, довготермінові цінові угоди, надійність постачання й урегулювання конфліктів.
Вигоди для європейських споживачів від такого вирішення зрозумілі. Україну можна було б зацікавити обіцянками ширшої програми допомоги в енергетичних реформах: більше під’єднань до європейських електричних мереж, вивільнення місцевого виробничого потенціалу, і серйозне стимулювання енергозбереження. ЄС може також пов’язати створення консорціуму з новою Угодою про асоціацію, обіцяну Україні на вересень.
Тут ЄС потрібні будуть і батіг, і пряник. Криза вже послабила українські європейські амбіції, посіяла недовіру серед членів ЄС, які цього місяця більше тижня були без газу. Але якщо переговори йтимуть успішно, ЄС міг би допомогти компенсувати деякі танучі українські перспективи щодо НАТО й відповідний дефіцит безпеки. Добрим початком була б місія ЄС до Криму – найбільш вразливого неспокійного місця в Україні. Півострів – єдиний регіон України із російською етнічною більшістю та місце базування російського ЧФ у Севастополі, оренда якого закінчується в 2017 році. Надзвичайно принадна програма ЄС покликана допомогти диверсифікувати економіку півострова й підвищити його торговий потенціал.
Росія б також мала користь. Більше не було б ризику крадіжки газу, її клієнти могли б розслабитися, було б менше політичних перешкод її альтернативним трубопровідним схемам. Росії також потрібна термінова допомога під час учетверо масштабнішої економічної кризи. Її фондова біржа отримала один із найбільших у світі ударів за минулі 12 місяців, індекс РТС впав на понад 70% від свого пікового рівня в 2008 році. Падіння почалося із липневої атаки Володимира Путіна на гірничу компанії Метчел за нібито ухилення від податків і продаж експортованого вугілля за заниженими цінами, відтак продовжилося внаслідок війни в Грузії, ще до поширення глобальної економічної кризи.
По-друге, Росія має структурні проблеми, які виходять далеко за межі падіння цін на нафту й газ, і які скоро потягнуть її униз. Одним із результатів політики Путіна є створення підтримуваних державою "національних лідерів", які мають $480 мільярдів комерційного боргу, адже західні банки позичали надто великі суми російським фірмам, які нібито не можуть збанкрутувати.
По-третє, Росії загрожує криза енергетичного виробництва. Її національні лідери є лідерами наживи, але вони не інвестують належним чином. Росія просто не може видобути достатньо газу, щоб забезпечити усіх. Енергія все ще неймовірно дешева на неефективному місцевому ринку, і Кремль не ризикуватиме соціальними протестами, підвищенням цін й послабленням споживання. Тоді він міг би забезпечити газом і український трубопровід, і альтернативи на зразок Південного і Північного потоків, й інші розподільчі маршрути.
По-четверте, коли є вибір між модернізацією і мобілізацією, Росія вважає за краще продукувати кризи і ворогів замість реальні рішення. Хто б не запускав справжню кризу, Росія її експлуатуватиме, щоб грати в потрійне "розділяй-і-володарюй": розширювати розкол між Україною та Європою, всередині ЄС, всередині самої України. Деполітизована і строго комерційна трубопровідна система через Україну поволі змінюватиме російську систему.
Україна теж має достатньо проблем. Її бум у сфері нерухомості спав, її сталева й хімічна промисловість майже зупинилася. Але насамперед вона мусить звільнитися від політичних проблем, які назбиралися з часу Помаранчевої революції в 2004 році. Корупція в газовій індустрії – основна причина відхилення від курсу революції. Сумнозвісна посередницька RosUkrEnergo публічно заявила прибуток $795 млн. у 2007 році, але оплата йому сировиною 20% постачань газу до України коштувала понад $4,35 млрд. За такі гроші купують впливи і живлять постійний тромб в українській політиці.
Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко вела тривалу публічну кампанію проти RosUkrEnergo, але ключову угоду з Путіним цього місяця готували за зачиненими дверима. Ця компанія може переорієнтуватися на місцевий ринок, на якому зараз контролює 75% продаж. Але видалення ракової пухлини газової корупції є необхідною попередньою умовою очищення політичної системи в Україні.
Від поточної кризи нічого доброго не з’явилося. Але всі отримають вигоду, якщо вона спонукатиме до серйозного пошуку радикального рішення.
Оригінал статті