Україна втратила Росію і Захід не набула, - пише директор Київського інституту проблем управління імені Горшеніна Кость Бондаренко у російському виданні Независимая газета.
Культовий український поет Василь Симоненко, який рано пішов з життя в розпал хрущовської відлиги, написав вірш "Україні", в якому є слова: "Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю!" Українські політики з різних політичних таборів, незмінно шанують пам'ять Симоненка (так само як і інших класиків української літератури), при цьому намагаються не помічати цих рядків, тільки роблять, що прислухаючись до голосу Москви, чи до телефонних дзвінків з Брюсселя, або до директив з Вашингтона. Але зараз - в умовах, коли світова архітектура зазнає серйозних змін, Україна опинилася перед новим геополітичним вибором.
2008 рік став знаковим для світу загалом. Визнання країнами Європейського союзу і Сполученими Штатами незалежності Косова, а також подальше визнання Росією незалежності Південної Осетії і Абхазії поставили крапку на тому світовому порядку, що склався після Другої світової війни і був оформлений в Заключному акті Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі. Війна повернулася в арсенал державних діячів і перетворилася у прийнятний інструмент світової політики. У світі відбулися серйозні тектонічні зрушення.
Українська багатовекторність
Україна з самого початку свого незалежного існування взяла курс на розвиток відносин, які характеризуються як "багатовекторність". По суті, багатовекторність всіх в Україні влаштовувала. Генієм багатовекторності був, наприклад, Леонід Кучма: прийшовши до влади як проросійськи орієнтований політик, він у перші роки свого президентства почав вибудовувати тісні відносини зі Сполученими Штатами (чого тільки варта співпраця між Україною та США в рамках комісії Кучма-Гор), здійснив кілька візитів у Вашингтон, двічі з офіційним візитом в Києві побував Білл Клінтон. У 1995 році Кучма навіть був удостоєний престижної Премії імені Кеннеді - за внесок у розвиток демократії. Але після зміни адміністрації Білого дому і приходу до влади республіканців Кучма потрапив у немилість: новий президент Джордж Буш прагнув винести на світло корупційні скандали, в яких були замішані його попередники. Так, стали з'являтися матеріали про непрозорі схеми в рамках діяльності комісії Кучма-Гор, потім з'явилися дані (не підтверджені згодом) про причетність України до постачання озброєння в Ірак. Апогеєм атак на Кучму стали події 2000-2002 років, коли не без втручання США відбулися кампанії "Україна без Кучми" і "Повстань, Україно!", спрямовані на зміну влади в країні. Однак ці кампанії визначили і новий курс Леоніда Кучми - на початку 2003 року він різко переорієнтувався на Росію. Хоча загравання з північно-західним сусідом у політиці Кучми спостерігалися постійно. Він робив крок у бік Заходу - і після цього незмінно робив крок у бік Росії. Після підписанням декларації про намір України вступити в НАТО, Кучма одразу підписав Великий договір з Російською Федерацією, який забезпечує присутність російських військових баз у Криму. Проштовхнув через парламент закон про основи національної безпеки, у якому закріплювалися євроінтеграційні пріоритети України, і одразу ж включився в розробку основ єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю і Казахстаном. Як результат - вдавалося уникати гострих зіткнень українсько-російських інтересів (можливо, за винятком ситуації навколо острова Тузла), а Україна незмінно отримувала російський газ за ціною 50 дол. за тисячу кубометрів.
"Печерські мрійники"
Все змінилося після помаранчевої революції. Нова владна команда заявила про необхідність форсованого членства України в Європейському союзі і НАТО. Перша ейфорія, після постреволюційних подій, злегка протверезила Захід: помаранчева команда вразила багатьох своєю корумпованістю, непрофесіоналізмом, нездатністю домовлятися, невмінням приймати рішення і легковажністю. При цьому Віктор Ющенко та керівники його зовнішньополітичного відомства незмінно заявляли: через рік-два ми вступимо у ЄС, через півроку нас приймуть в НАТО. Дійшло до того, що один високопоставлений чиновник на спільній з послом Швейцарії прес-конференції, у відповідь на роздуми посла - мовляв, Швейцарія не є членом ЄС і не вважає це проблемою, відповів: "Нічого! Скоро Україна вступить в Європейський союз і допоможе Швейцарії!" Казус швидко зам’яли - вирішили, що це такий жарт.
"Печерські мрійники" (основні органи влади в Україні розташовані на Печерських пагорбах Києва) схибили у своїх прогнозах, а головне - не змогли передбачити в 2005 році те, що вже через кілька років світова архітектура почне різко змінюватися. Хоча в аналітичних розробках чотирирічної давності були присутні попередження про швидкі та серйозні зміни. Біда українських еліт - це невміння мислити стратегічно. До речі, це біда і російських еліт, але в Російській Федерації існує хоча б імітація стратегічного підходу. В Україні ж всюди відчувається миттєвість, бажання жити за принципом "після нас - хоч потоп".
Серйозні зміни у світовій політиці, а також внутрішньополітичні чвари в Києві призвели до того, що сьогодні офіційний Брюссель фактично втратив інтерес до України. На Україну в Євросоюзі дивляться боковим зором, при цьому насторожено ставлячись до неї як до: а) зони потенційної нестабільності і б) як до елементу в системі "американського пояса" в Європі. Принаймні, Ангела Меркель і Ніколя Саркозі не тільки не дають жодних перспектив членству України в європейських та євроатлантичних структурах, але і всіляко намагаються вибудовувати систему, яку можна охарактеризувати словами "Європа від Атлантики до Владивостока, але без України".
На останньому саміті в Мюнхені президент Франції сказав про те, що багато країн бачать вогник у вікні НАТО і мчать на нього, проте не питаються, а чи раді гостям господарі? Ця фраза повністю протверезила українських політиків, які ще більше зрозуміли невизначеність свого статусу і своєї ситуації після приходу до влади у США Барака Обами і демократів. Раніше Україні можна було вважатися одним із форпостів американської політики в Європі, активізувати роботу ГУАМ і ледве не щомісяця продукувати мертвонароджені форми типу Співдружності демократичного вибору. Тепер же ніхто не береться судити про те, як складуться відносини між новою адміністрацією США та оточенням українського Президента.
Віктора Ющенка довго вважали "улюбленою лялькою спадкоємця Тутті" - доти, доки при владі у США знаходилися республіканці. Саме республіканці допомогли свого часу організувати помаранчеву революцію. З діяльністю республіканців пов'язана кар'єра нинішньої дружини Віктора Ющенка - Катерини Михайлівни - до 2005 року громадянки США. Цілком можливо, що демократи можуть відплатить республіканцями тією ж монетою, знову розіграють "українську карту". Своєрідна симетрична відповідь за звинувачення в корупції на адресу демократів. Зараз багато аналітиків зазначають, що Вашингтон з прохолодою ставиться до України. Але прохолода, цілком можливо, зміниться обструкцію Віктора Ющенка.
Особливо варто врахувати той фактор, що в Україні зовнішньополітичні зміни намагаються вловлювати і використовувати під внутрішньополітичну боротьбу опоненти Віктора Ющенка - в першу чергу енергійна і діяльна прем'єр-міністр Юлія Тимошенко, яка відверто перейшла в опозицію до Президента. На сьогоднішній день вона вибудовує власну систему відносин з основними геополітичними гравцями.
Так, через віце-прем'єр-міністра Григорія Немирю (раніше - одного з представників Фонду Сороса в Україні) Тимошенко налагодила дружні стосунки з Ніколя Саркозі та Ангелою Меркель. Їм Тимошенко імпонує тим, що не вибудовує, на відміну від Ющенка, нереалістичних планів і не є дратівливим фактором з погляду Росії. Оточення Тимошенко більш стримано висловлюється про євроінтеграцію і малює більш прийнятні перспективи для співпраці між Україною та країнами Західної Європи.
Соло Тимошенко
Тимошенко відчула "больові точки" Росії та змогла сподобатися Кремлю: вона не в захваті від членства України в НАТО і готова вести переговори про газотранспортний консорціум з Російською Федерацією. Вона зуміла знайти спільну мову з Газпромом і успішно провела операцію з усунення посередника на ринку газових поставок - компанії РосУкрЕнерго (РУЕ). За іронією долі, нинішній прем'єр Росії Володимир Путін під час свого президентства у РФ благословив появу РУЕ в якості посередника. Зараз, коли Володимир Володимирович став прем'єром, РУЕ перетворилася на рудимент колишніх українсько-російських газових відносин. Прем'єри України та Росії усунули посередника, який працював за "президентською" схемою. Кажуть, що Путін вподобав Тимошенко і підтримує її у всіх починаннях. Це цілком може бути обґрунтованим, якщо врахувати, що Росії потрібна прогнозована Україна і крім Тимошенко навряд чи хтось може забезпечити цю саму прогнозованість.
Зараз починається процес вибудовування відносин між Юлією Тимошенко та США. В експертному середовищі України говорять про те, що Юлія Тимошенко намагається вести переговори з впливовим українським бізнесменом Віктором Пінчуком, з яким раніше в неї були більш ніж напружені відносини (на початку 90-х років Тимошенко - тоді ще починаюча бізнесвумен - не зовсім добре повела себе стосовно партнера по бізнесу, цього Віктор Михайлович - зять екс-президента Кучми не може їй пробачити досі). Саме Пінчук може стати тим мостом, який допоможе Тимошенко налагодити контакти з новою адміністрацією Білого дому. Адже, за повідомленнями преси, Віктор Пінчук та його фонд стали одними із спонсорів виборчої кампанії Барака Обами. Пінчук давно асоціюється не тільки і не стільки з Україною, як зі світовими впливовими клубами, в діяльності яких бере активну участь. Серед його найближчих друзів - президенти, міністри, вчені зі світовим ім'ям, депутати парламентів, музиканти, художники, які постійно приїжджають на його запрошення до Києва. Природно, союз з Пінчуком дуже бажаний для Тимошенко з точки зору електоральних перспектив і для вибудовувати відносин з Вашингтоном.
Таким чином, зовнішньополітичний фактор стає просто елементом протистояння всередині України. Тимошенко і Ющенко намагаються боротися за симпатії сильних світу цього, і за право виступати в ролі полпредів світових гігантів на території України. Фактично, це продовження політики князя Данила Галицького, який в XIII столітті намагався одночасно отримати і ярлик на велике князювання з рук хана, і королівську корону з рук папи. Або Івана Мазепи, який одночасно вибудовував відносини з Росією і Швецією. Вся історія України - це балансування на межі, вибудовування відносин з геополітичними антиподами та максимально вигідне використання транзитного статусу. Не виняток і XXI століття, коли Україні доведеться знову шукати свого місця у світовій системі міжнародних відносин. І головне - не збитися з нейтрального шляху, що дає Україні реальні переваги і поле для маневру.