Донедавна високопоставлені європейські політики вважали прийом до ЄС України рівнозначним прийому Мексики в США, - пише Фабріціо Тассінарі в статті для інтернет-ресурсу PostGlobal – спільного проекту американських видань Newsweek і The Washington Post.
Під час короткої російсько-грузинської війни у серпні 2008 року багато європейців раділи, що ЄС нарешті усвідомив реалії Східної Європи. Якби не гарячкові польоти французького президента Ніколя Саркозі до Тбілісі і Москви, війна могла б тривати довше. Блок 27 націй проявив себе у цьому конфлікті як "чесний посередник".
На жаль, після того конфлікту старі проблеми повернулися – і з’явилися нові. Не помітно, щоб ЄС посилив свою дипломатичну і військову роль в конфліктних точках регіону. Чергова "газова війна" між Росією та Україною у січні знову проявила безпомічність Європи перед енергетичною залежністю від Москви і нестабільних транзитних країн. В очах народів, які населяють регіон, Європа продовжує справляти враження мовчазного свідка, що спостерігає за відродженням російської агресивності. Тепер, коли кредитна криза дуже сильно вдарила по окремих східноєвропейських країнах, створити враження мовчазного спостерігача у цьому питанні ризикує ЄС.
Як тільки настане весна, Європа ще раз спробує сформувати свою "східну політику". За ініціативою Швеції і Польщі ЄС збирається запустити "Східне партнерство" – проект, який охоплює всі найбільш західні колишні радянські республіки – Україну, Молдову, Грузію, Вірменію, Азербайджан і у перспективі – Білорусь. Політика підкріплюватиметься коштами обсягом в межах 350 млн. євро.
Що стосується змісту, то Східне партнерство досить обнадійливе. Воно обіцяє поступову та всебічну інтеграцію партнерів у величезний ринок ЄС, сприятиме прозорості в енергетичному секторі і заохочуватиме пересування людей шляхом послаблення візового режиму.
Проте аналогічно як і під час попередніх європейських ініціатив для країн регіону, табу щодо можливого їх членства в ЄС не знято.
Однак тішить те, що ці країни все важче рівняти під одну гребінку. Білорусь наполягає на автократичному шляху розвитку, хоча російська агресивність і змушує президента Лукашенка задумуватися над певними кроками убік Заходу (не в останню чергу сюрпризом став пакет допомоги від Міжнародного валютного фонду). Вірменія і Азербайджан продовжують ризиковано коливатися у "сірій зоні" між демократією і автократією. Попри серйозні провали на внутрішній арені, Україна і Молдова підтверджують свої прагнення до євроатлантичної інтеграції.
Атлантична частина цієї мети приречена на складнощі. У 2008 році НАТО підтвердив Україні та Грузії, що вони можуть колись приєднатися до альянсу, проте ключові члени НАТО в особі Франції і Німеччини тоді вперлися рогом. Підтримка вступу до НАТО в країнах продовжує залишатися в кращому випадку неоднозначною. У той час як в Грузії понад 75% населення підтримують вступ до НАТО, в Україні цей показник становить лише 20%. Конфлікт на Кавказі разом із менш конфронтаційною позицією США щодо Росії за правління президента Обами ще більше послабили перспективу членства в НАТО в найближчому майбутньому.
Що стосується ЄС, то ще у недавні часи високопоставлені європейські політики порівнювали, що прийом до ЄС України рівнозначний прийому Мексики в США. Якщо побляклі "кольорові" революції й залишили щось по собі, то це – зменшення кількості європейців, які висувають заперечення щодо європейської ідентичності України і Молдови. Проте поки що Європа продовжує здійснювати заходи, які уникають теми сподівань цих країн на членство.
В час, коли фінансова криза негативно позначається на Європі та за її межами, можна очікувати лише, що ЄС буде в цьому питанні більш стриманим. Проте якщо криза дійсно надає певний шанс, то він визначатиметься бажанням ЄС збільшити довіру до регіону. Зрештою, потрібно чітко сказати про перспективи розширення ЄС для окремих східноєвропейських країн, як і про те, що набуття членства найближчим часом – малоймовірне.
Для такої нації як Україна, майбутнє членство в ЄС означатиме звивисту дорогу, перша зупинка на якій може бути через п‘ятнадцять років. Проте це означатиме також, що нарешті є мета і, хочеться сподіватися, найменший спільний знаменник, навколо якого сварливі політики зможуть вибудувати подобу консенсусу.
Вирішення дилеми розширення не відновить миттєво довіри до Європи і не змінить раптово її недостатню політику в Східній Європі. Проте воно являтиме собою найбільш чіткий шлях пробудження від стратегічного трансу.
Фабріціо Тассінарі – старший науковий співробітник Датського інституту іноземних країн у Копенгагені і запрошений науковий співробітник у Центрі трансатлантичних відносин в Школі міжнародних досліджень при університеті Джона Хопкінса у Вашингтоні, округ Колумбія. Його книга Чому Європа боїться своїх сусідів вийде в Сполучених Штатах влітку 2009 року.
Оригiнал статті