Криза починається з жаби, яка сидить у людині та душить її, а не з апетиту на жирну гуску, - діляться враженнями від «кризового» Дрогобича в польській Gazeta Wyborcza Яцек Бжушкевич та Гжегож Юзефчук.
З великих, трохи затемнених вікон банку в центрі міста знято плакати зі слоганом, що тут можна змінити стан рахунку "з тисячі на мільйон". Залишився єдиний плакат. Із симпатичним, повненьким та усміхненим чоловіком, який тримає в руках велику, також товстеньку білу гуску.
"Я схуднув на 17 кілограмів, тому тепер повинен багато їсти", - каже Дмитро Меньок.
О 7:30 він пішов на службу до церкви неподалік від ринку, тому глянув, що робиться біля банку. У черзі стояло 15 осіб.
До відкриття було ще півтори години.
О 9 годині двері відчинили, але в залі для клієнтів не включили світла. Економлять? Ні, йдеться про те, щоб ззовні було не видно натовпу всередині. Але навіщо? Адже всі і так знають, що тут завжди натовп.
Однак пан Дмитро Меньок не стоїть у черзі, пенсіонер Дмитро слідкує за банком.
Він входить у будівлю: питає, чи є керівник. Чи повернувся зі Львова з відповіддю на його скаргу.
Банк, до якого було введено тимчасову адміністрацію, побоюючись втратити ліквідність, заморозив у лютому строком на півроку виплату депозитів, але також перестав виплачувати своїм клієнтам і зарплати та пенсії, які надходять на рахунки, зокрема і пенсію пана Дмитра. А це заборонив робити сам Президент Ющенко – протестувала міська рада.
Тоді Дмитро написав першу скаргу. Подіяла. Тож виплату пенсії для себе пан Дмитро вже виборов, а тепер точиться боротьба за депозит, термін дії якого завершився, чи за те, щоб йому принаймні виплатили проценти з того депозиту, яких назбиралося вже до 1000 грн. Це близько 380 злотих.
У виразі обличчя невисокого блакитноокого 75-річного пенсіонера, геодезиста на великих будовах, є щось миле і рішуче. Він сміється: "Мене тут уже добре знають. Дівчата в банку кажуть мені: "Ми вас так любимо!" А потім одразу додають: "Але грошей для вас немає".
Банк виплачує одному клієнту не більше 100 грн. на день. "Я не можу стояти десять днів перед банком".
Пан Дмитро на мить втрачає контроль: "Якби в мене був автомат, я б їх розстріляв".
Але швидко приходить до тями. "Треба боротися".
Дмитро не може стояти перед банком щодня, а гроші йому потрібні, бо він проходить хіміотерапію. У листопаді він переніс важку операцію, йому вирізали майже весь шлунок, зараз він бореться з раком. Тому так схуднув.
Він хоче виграти. Банк це не цікавить. Відповіді на другу скаргу і досі немає. Тому Дмитро вирішив написати до прокуратури.
Післязавтра він знову іде на хіміотерапію.
Найбільше його дратує немічність і безсилля, адже він живе у своїй уже вільній країні і тому хоче 9-річному онукові, якого теж назвали Дмитром, говорити щонайбільше хорошого про Україну.
"Життя одне", - каже він зараз, і ця, на перший погляд банальна, правда, перетворюється на справжню драму.
Операція коштувала 1500 грн., медсестри і сиділки в середньому по 100 грн. Лікарі тут добрі, про них – принаймні про тих, які проводили операцію, що тривала понад шість годин – він поганого слова не скаже. Те, що він платить? Платять усі. Родина чергувала біля ліжка, доньки спали в лікарні. Самі купували майже всі ліки в аптеці, бо лікарня їх не мала. А, наприклад, крапельниці? Крапельниці коштують від 50 до 200 грн.
Він живе з дружиною у багатоповерхівці на 10-му поверсі. У великій квартирі бракує місця, всюди щось стоїть. І не завадив би ремонт. На кухні сьогодні тільки овочевий суп.
Дмитро ніколи не повертається пізніше 23 години, бо пізніше ліфт не працює. Він дуже любить компот із сушених яблук зі своєї дачі.
Препарати для хіміотерапії, яку зараз проходить, він сам купує в аптеці та приносить до лікарні.
Він хвилюється, що йому просто не вистачить домашніх заощаджень на лікування. "І як тоді жити?" – додає наостанок пан Дмитро.
Чергу продає пані Надія.
Пані Надія стоїть в черзі завжди першою або в найгіршому випадку третьою.
До банку вона приходить близько 5-ї ранку.
Раніше 54-річна пенсіонерка стояла на дрогобицькому ринку з товаром знайомого торгівця, але перед банком виходить вигідніше. Вона отримує свої гроші, потім може вистояти за когось іншого. Наприклад, за пані Віру, 67-річну пенсіонерку, яка зламала ногу і думала, що достатньо буде подзвонити в банк, щоб зарезервувати чергу.
"Треба фізично бути присутнім у черзі, є списки, розпорядження, у нас свій порядок", - почула вона в слухавці.
Пані Віра – класичний приклад дрогобицького пенсіонера: живе з кількох джерел доходу. Отримує менше 700 грн. пенсії, їй виплачують ці гроші без проблем в іншому банку, який знаходиться майже біля її будинку. Натомість тут вона відкрила інший рахунок, бо ще підробляє в школі; із цього отримує додатково трохи більше 500 грн. Навіщо вона відкрила тут рахунок? Чула про ту жирну гуску: у цьому банку процент мав бути вдвічі більшим. А скільки він зараз складає? Зараз ніскільки. Їх не виплачують третій місяць поспіль. Проценти накриються мідним тазом, якщо вона заплатить пані Надії за стояння в черзі.
Тим часом сама пані Надія не нарікає, лише весь час говорить, що цукор за останній місяць підскочив з 4 до 5 грн., сіль з 2,66 до 4 грн., гречка на гривню – з 4,5 грн. На 15-30 копійок подорожчав хліб, бо газ став дорожче. І що з нового року, коли вона захоче поставити надгробну плиту, яка вже була викуплена і оплачена, бо когось із рідних вона вже поховала, то треба буде заплатити ще 500 грн. нового податку.
Пані Олена – п’ята в черзі – хвилюється за доньку, яка працює в університетській бібліотеці. "Ніхто не має співчуття", - шепоче вона трохи зі злістю.
У бібліотеці кожний з 55 працівників повинен був написати та підписати лист про те, що дуже просить, щоб йому зменшили з його власної волі, непримусово, зарплату на 25%. "Навіть не рахувалися з тим, що хтось виходить за кілька місяців на пенсію", - тихо розповідає вона.
Київ внаслідок кризи скоротив дотації для університету в Дрогобичі. Пояснення: якщо хочете залишитись університетом, то дасте собі раду. Університет, колишній педінститут, таким чином опинився під загрозою, тепер він може навіть опуститися до статусу філії Львівського університету. Внаслідок скорочення міністерських дотацій він мусить дістати 27 млн. грн., а за оцінками зможе назбирати лише 19 млн. Тому університет обмежує видатки де тільки можна.
Раніше п’ятою завжди стояла пані Оксана – лідер страйку, організованого перед банком.
Але вже не приходить. Може вже залагодила свою справу, ніхто не пам’ятає, за яку суму вона боролася. Може кудись поїхала? Масовий протест вона організувала в лютому: створила страйковий комітет. У лютому люди мали енергію, це був гострий, справжній бунт. Спочатку 40 осіб блокували банк і впускали працівників, адже як працівники нікому нічого не виплачують, то і так не повинні працювати – аргументували страйкарі. Потім з’явилася пані Оксана та повідомила правоохоронним органам, що від відчаю у четвер вони будуть блокувати дороги перед будівлею банку.
Місцева газета з розумінням захищала людей: "Люди бунтують, тому що той, хто поклав гроші в банк, врешті має платити за освіту дітей, має заплановані видатки на весілля, хтось інший негайно потребує грошей на лікування чи навіть операцію, але тут ніхто не хоче нікого слухати".
Другим у черзі сьогодні стоїть пан Андрій, якого в примусову відпустку відправив нафтопереробний завод. Балакучий удівець, на вигляд п’ятдесят із ґаком років – може одружиться ще раз. Син працює на заробітках за кордоном, допомагає батькові. Пан Андрій усе знає, де, що і як, і тому вміє окреслити панораму кризи. Криза полягає в тому, що нафтопереробний завод - одне з чотирьох найбільших підприємств у місті (а все вже, щоб ви знали, приватизоване, власники з Донбасу, Дніпропетровська, чортзна-де), на кожному з них працює 1,5-2 тис. людей – місяць працює, а місяць відпочиває. На заводі переробляється російська нафта з великим вмістом сірки, повинні були бути кошти на ремонт обладнання для підвищення екологічних стандартів, щоб за рахунок цього збільшити виробництво. Не буде коштів. Замовлення на будівництві скоротилися на 50%, тож криза добралася до машинобудівного заводу та заводу автозапчастин. Останній – найбільший у місті – перейшов на чотириденний робочий тиждень. Ну, і немає покупців на землю – про це свідчить бюджет розвитку міста. Бюджет розвитку міста – це, продовжує пан Андрій, який усе знає – окремо виділена частина бюджету міста, призначена для ремонтів та інвестицій, яка складається виключно з доходів від оренди та продажу нерухомості. Припливів капіталу немає, тому не ремонтуються дороги, на яких залишаються дірки.
А безробіття? "Якщо хтось працює на повну ставку, але лише кожний другий місяць, чи якщо хтось працює чотири дні на тиждень чи якщо отримує за 0,75 ставку, то чи є взагалі зайнятість, чи це часткове безробіття?" - питає пан Андрій. А скільки виїхало на роботу за кордон ніхто не знає.
А офіційне безробіття становить 3,5-4%. А рік тому здавалося, що це Дрогобичу перепала жирна гуска.
Така, як з банківського плакату. Січень 2008 року обіцяв великий бум: до бюджету міста надходило 12 млн. грн. за ґрунт, куплений іноземною компанією. Бюджет міста за 2008 рік виконано на 111%!
"А в січні 2009 бюджетні надходження склали 200 тис. грн.", - розповідає Алла Гладун, енергійна сорокарічна жінка в елегантному жакеті. Символ влади в Дрогобичі. Вона член президентської партії "Наша Україна". Секретар міської ради і вже понад рік виконує обов’язки мера, тобто з того часу, як депутати міської ради усунули мера, а нового не обрали, бо старий мер звернувся до суду, і процес досі триває.
"Надходження у 60 разів менші. Але прошу написати, що надійшов мільйон, бо як це виглядає!?" – серйозно дивиться, та одразу усміхається, після чого додає, що лютий був кращим, надходження склали 75% від запланованих коштів, а дані за березень ще підраховують.
Алла Гладун мислить завжди раціонально: "По-перше, ми повинні подбати про збереження робочих місць. Податок із зарплат – це головне джерело бюджету міста. По-друге, ми повинні оберігати місцевий дрібний та середній бізнес, не будемо збільшувати для нього податки".
Вона визнає, що влада цю жирну гуску відчула дуже добре, тож минулого року було розпочато ремонт ратуші і ринку, на що виділили 10 млн. грн. "Якби ми знали, що буде криза, то цього ремонту не починали б", - зітхає Алла. І напевно під час останніх свят перед ратушею не стояла б та велика пластикова ялинка з Польщі.
А мало бути так гарно.
Відмовилися від підземного комплексу, а на покриття площі цеглою забракло коштів, тому виглядає все не дуже привабливо, а місце, відведене під новий фонтан – як забетонована вирва від бомби. У коридорах магістрату не включають лампочки.
Місто втратило чергових обіцяних інвесторів із 10 млн.
"Дрогобич швидко з’їв гуску", - вважає Микола Походжай, бізнесмен і депутат, який протягом десяти років керує першим у місті приватним видавництвом та друкарнею. Як бізнесмен, він критично налаштований до влади. П’ять років тому його компанію закрили, бо він надрукував книжку Ющенка "Вірю в Україну". Зараз успішно видає чергові томи класика, великого поета України – Івана Франка. Колись, як багато інших, він їздив на заробітки до Москви, працював на будівництві, а коли повертався, повинен був по дорозі кілька разів заплатити "своїм" рекетирам. Тому зараз вже нічого не боїться.
Він думає – може, висуне свою кандидатуру на мера. Міркує так: "Система не змінилась, не провели реформи. Зараз кредитна політика погана, орієнтована на споживання, а не на інвестиції. Свій шанс проґавили.
Свою квартиру в багатоповерхівці з бридким під’їздом він обігріває вентилятором, який сильно гудить. "Є клієнти, які з грудня не можуть розрахуватися", - каже він.
Він заробив собі на стометрову квартиру, нічого особливого, співпрацює з поляками та німцями, хоче купити нові машини, шукає єврокредитів.
Про що він говорить із колегами-бізнесменами? Як і всі в Дрогобичі та Україні, обговорюють курс долара та євро. Усі розраховуються в доларах, купують матеріали та послуги в доларах і через кризу тепер робиться хаос, коли в гривнях ціни ростуть, а в доларах падають, але й так усе дорожчає, хоча різні товари по-різному. Треба на цьому добре знатися. У доларах проводяться транзакції між "своїми" людьми, хоча формально так робити не можна. У "Дрогобицьких оголошеннях" навіть старенький москвич 2140 хтось продає за "у.о.", оцінивши його в 650 у.о. "У.о." - це "умовні одиниці", як правило, власне долари.
Де видно кризу? "Подивіться на сміття", - підказують. Місто не має свого сміттєпереробного заводу, а також закону, який зобов’язував би платити за вивіз сміття. Контейнери, які зрідка виставляють між будинками, швидко заповнюються, навколо них збираються собаки та безпритульні. Уздовж доріг, біля парків і покинутих будівельних майданчиків валяються щоразу нові рекламні плакати разом зі сміттям, викинутим з дорогих автівок.
У черзі до банку не потрібно стояти Уляні. Не тому, що вона на восьмому місяці вагітності. А тому, що банк дзвонить до Уляни та питає, чи має вона гроші. Якщо має і хотіла б купити долари, щоб повернути кредит, то вони можуть продати їй за вигідним курсом. Йдеться про доларовий кредит її небожа, який вона взяла на себе. Бо сімейний кредит на ремонт квартири ми вже виплатили, разом – вона, чоловік і мама.
Чотириповерховий будинок кінця 60-х років на вузькій, відокремленій від вуличного руху, Карпатській вулиці потребує ремонту. Він знаходиться між Стрийською вулицею, яку до війни письменник Бруно Шульц назвав вулицею Крокодилів, та вулицею Грушевського – першого президента Української Народної Республіки (1918 рік). Пошарпана цегла на фасаді контрастує з білизною нових пластикових вікон. За міцними дубовими дверима мешкає Уляна з чоловіком Ігорем (і шестирічним сином Богданом) та з мамою, Євгенією Брухал.
Інший світ. Чисто і просторо.
"Це було понад півтора роки тому. Уперше після сплати квартплати і
рахунків ми зорієнтувалися, що в нас залишається кілька сотень гривень. Ми взяли в кредит 10 тис. грн. і зробили ремонт квартири, такий лише косметичний", - розповідає бабуся Євгенія.
"На канікулах ми сплатили останню частину, - кидає погляд на телевізор в кутку кімнати. Старий Elemis з Польщі, десять разів відремонтований, якось сюди не пасує. Нового вже не змогли купити, забракло грошей, тоді долар підскочив – це було страшно – до 14 грн. А взагалі-то про кризу почали говорити в листопаді, а вони її відчули під кінець січня, коли виявилося, що заробляють майже вдвічі менше.
Пані Євгенія, пенсіонерка, що працює, кравчиня за професією, показує малюнок з генеалогічним древом. Вона – одна з десяти дітей Семена та Марії, у яких було 22 онуки, 35 правнуків і 3 праправнуки. "Тяжко було, іноді бідно, але весело", - згадує вона. Протягом 15 років вона підробляє в початковій школі, разом із пенсією має якісь 1050 грн. Як каже, молоді не хочуть так працювати, шукають роботи за кордоном, у кожній другій родині хтось кудись виїхав, переважно до Італії, там, де колись працювали польки, які зараз виїхали до Англії. З 2000 року в Італії її старша дочка Галина. Вона не мала виходу, помер чоловік, а на її утриманні залишилося двоє синів, Віктор та Микола. Запрошення організувала знайома, але на місці виявилося, що роботи немає. Галина спала під мостом, жебракувала під костелом, ходила базарами, збираючи гнилі фрукти та овочі. За роботу вона повинна була заплатити аж 700 євро. Як тільки стільки назбирала, її забезпечили роботою, що полягала в догляді за людьми похилого віку – такими, які і так за два-три місяці помирали. Потім стало краще – Галина знайшла державну роботу, почала навчати дітей. Старший Микола вчився і працював в Німеччині, але повернувся в Україну до коханої дівчини. А та і так його покинула.
Так чи інакше, у всіх фінансова ситуація налагодилася. Микола взяв доларовий кредит на справу життя, так само всі скинулися, відкрив якусь фірму у Львові. Пішло на краще і молодшій доньці, Уляні. Вона, за професією бібліотекар, отримувала 1200 грн., він – охоронець у дрогобицькій в’язниці – якісь 1100 грн. Якщо додати доходи Євгенії, разом вони мали 3350 грн., тому коли долар коштував 4,7 грн. разом вони отримували більше 700 дол. За квартиру взимку платили 600 грн., 300 влітку.
Влітку минулого року Уляна та Ігор поїхали вперше в житті на відпочинок до Одеси.
І раптом січень 2009 року все змінив.
Коли Микола брав на Уляну доларовий кредит, долар коштував 4,7 грн., а тепер платити треба за курсом 9,7.
У в’язниці третій місяць поспіль Ігорю не платять повну заплату, лише якісь 600-700 грн.
Уляна в декретній відпустці отримує якісь 700 грн.
"Чоловік думає про машину, але спочатку треба заплатити за пологи", - каже вона.
Пологи коштують 200 дол. І треба давати в доларах, не в гривнях.
"Якщо заплатиш, лікар, з яким домовилися, з’явиться будь-якої миті", - пояснює вона.
Бабуся Євгенія збирає зараз на візочок для четвертого онука. Такий, якісний коштує 2 тис. грн. Вона спокійна, як каже, шматок ковбаси, щоб вкинути в каструлю, завжди знайде.
Коли вона зустрічається зі знайомими у місті чи навідує пані Олену, чия донька працює в бібліотеці, вони розмовляють постійно про кризу і те, що з того буде.
Це основна тема. І як хтось десь почує, то повторюють. Криза в українській мові жіночого роду. "Криза".
Із цього приводу вже ходять якісь жарти? "Не чув", - відповідає Льоня Ґолдберг, якого в Дрогобичі всі знають.
На вигляд йому під п’ятдесят, у нього рівно підстрижена сива борідка. Він –син професора університету. Досконало володіє французькою, але насамперед російською і непогано польською. Протягом кількох років він був речником мера Дрогобича, потім як позаштатний журналіст-стрінгер писав статті для першої сторінки "Львівської газети".
Льоня працював нічним сторожем в дрогобицькому відділі львівської єврейської каритативної організації "Хесед-Ар'є". У листопаді 2008 року "Хесед" написав Льоні, за оцінками бюджету організації на 2009 рік виходить, що вони повинні його звільнити.
На думку Льоні, справжня українська криза починається з жаби, яка сидить у людині і душить її, а не з апетиту на жирну гуску. Є такий український вислів, що тебе душить жаба, тобто ти дозволяєш заздрості опанувати тебе, дбаєш лише про себе і не звертаєш уваги на інших, бо ти кращий, важливіший, розумніший.
Льоню найбільше вразило те, що під кінець лютого "Хесед", з претензіями, наказав йому повернути старий, який годиться вже тільки на брухт, диктофон.
Коли пенсіонер Дмитро Меньок позує для фотографії біля будівлі банку, інші клієнти починають нервувати. Охоронець також. "Хто буде на фото, тому виплатять гроші", - пояснює пан Дмитро. О диво, це заспокоює ситуацію.
***
У рубриці Огляд преси статті з зарубіжних ЗМІ про Україну публікуються без купюр і змін. Редакція не несе відповідальності за зміст даних матеріалів.
Оригiнал статті