Головна
 

Корреспондент: Точка зору. Сусіди по планеті

Корреспондент.net, 13 березня 2015, 18:11
0
474
Корреспондент: Точка зору. Сусіди по планеті
Фото: АР
Жителі Росії зараз переживають складні часи, як і жителі України

Навіть зараз в українців і росіян є шанс помиритися.

Головне спілкуватися один з одним не як українець з росіянином, а як людина з людиною, пише Дмитро Слинько, заступник головного редактора журналу Корреспондент, у колонці, опублікованій у №9 видання від 6 березня 2015 року.

Вона була схожа на шамана з казок. Невисока літня жінка з азіатським розрізом очей, говорить по-російськи з незвичайним шиплячим акцентом. Здавалося, заміни її спортивну штормовку на хутряний кожух, а туристичний рюкзак на бубон, і вона відразу викличе духів предків або принаймні бурю.

Але представниця народу комі вважала екзотикою не себе, а нас, туристів з України. Адже справа відбувалася недалеко від її рідного села, на станції Інта, звідки стартують популярні маршрути по горах і річках Приполярного Уралу. Дізнавшись, що ми українці, жінка виявила небачену для Росії толерантність.

«У нас тут і «бандерівці» були, – повідомила вона. – Усіх можна зрозуміти, кожен боровся за свободу по-своєму».

«У нас тут» – це про табори Республіки Комі, в достатку розкидані по околицях Воркути. Дисидентів та інакодумців місцеві жителі бачили частіше, ніж носіїв «правильної» ідеології, тому й політичні погляди сильно відрізнялися від московських.

Втім, про політику ми більше не говорили – були теми важливіші. Школярі з туристичної групи, яку вела наша співрозмовниця, захоплено слухали українські народні пісні в нашому нестрункому виконанні. У відповідь спеціально для нас розмовляли на комі, майже забутою мовою, що належить до угро-фінської групи, а тому злегка схожа на угорську.

Петербуржець Юрій був схожий на шведського або фінського пенсіонера – такий собі бадьорий підтягнутий дідусь, для якого вихід на пенсію став лише приводом більше подорожувати. Та й навколишня картинка була радше західноєвропейською: крихітна яхта у Юрія Миколайовича шведська, а Ладозькі Шхери до Зимової війни 1940 року належали Фінляндії.

Приєднавши землі до СРСР, комуністи чомусь не змінили фінську топоніміку. Щоб поповнити запаси хліба, дідусь веде свою яхту повз маяк Куркініємі і острови Ліннасаарі в містечко Лахденпох’я, яке на російський манер називає Ландохою.

Перше питання – «як там Тимошенко?». Тоді, у 2012-му, про долю Качанівського в'язня запитували абсолютно всі іноземці.

Втім, про політику ми більше не говорили – були речі важливіші. Ми почастували Юрія Миколайовича Закарпатським коньяком, він нас – копченою щукою власного приготування. Цього йому здалося замало, і опівночі він знову вирушив на риболовлю, щоб до першої години ночі подарувати нам ще одну щуку, цього разу свіжу. Його сива борода зливалася з молочним кольором північної білої ночі.

Дівчинку Аню років десяти ми зустріли на березі Білого моря, коли завантажували в наші байдарки куплені в місцевій крамниці сухарі. Її село місцями нагадує Норвегію – маються на увазі ті місця, де дерев'яні будиночки пофарбовані в яскраві кольори. Але таких небагато, і картинка більше схожа на ілюстрацію до Казки про рибалку і рибку.

Про політику ми не говорили зовсім – були теми важливіші. Аня запропонувала погодувати її собаку Рижика, простодушно заявивши: «Він їсть все, навіть г ... но». На наш дружний сміх уточнила: людське. Ми не стали експериментувати і погодували Рижика місцевими сухарями і українським салом. Тим більше в цьому псові вгадувалася північна велич, немов його далекий предок бігав в одній упряжці з Білим Іклом.

Був ще й четвертий персонаж, але він попросив не писати про нього в інтернеті. Він допоміг нам обійти бюрократичну перепону – безглузду і нещадну, як і є в Росії. Для цього довелося порушити правила, і публічність могла коштувати йому місця на держслужбі. Справа не в корупції: від винагороди герой відмовився. Він теж був туристом, який нещодавно повернувся з походу, а туристи повинні допомагати один одному: «У мене такі принципи».

З ним ми теж не говорили про політику.

Як і багатьом співвітчизникам, останнім часом мені було нелегко спілкуватися з російськими друзями, які раптово заговорили невластивими для розмовної мови штампами на кшталт «навмисного масового вбивства мирних громадян». На щастя, до «френдоциду» в соцмережах не дійшло – ми залишилися один для одного людьми, а не «укропами» або «ватниками».

Іноді я замислююся, що сказали б зараз четверо жителів Російської Півночі у разі зустрічі зі мною. Випив би Юрій Миколайович український коньяк за дружбу народів? Чи так чи схвально відгукувалася б про «бандерівців» туристка-комі? Став би уральський держслужбовець допомагати гостям з півдня? Ризикнула б Аня погодувати Рижика українським салом, яке, якщо вірити новинам, заборонили ввозити до Росії?

Швидше за все, я ніколи не побачу нікого з них. Але якщо ми все-таки зустрінемося, я не хочу говорити з ними про політику. На запитання, хто я і звідки, відповім: «Я людина. З планети людей. Пам'ятаєте, ми з вами якось зустрічалися на цій планеті?».

Сподіваюся, ми не опинимося один для одного інопланетянами.

***

Цей матеріал опубліковано в №9 журналу Корреспондент від 6 березня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут

ТЕГИ: Росія
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Корреспондент.net в соцмережах