ГоловнаУкраїнаПолітика
 

Формування нації. Чим досвід Німеччини корисний Україні

Корреспондент.net, 7 вересня 2016, 13:17
0
578
Формування нації. Чим досвід Німеччини корисний Україні
Україні став би у нагоді досвід Німеччини на шляху до незалежної держави

Корреспондент вивчав, як німці навчилися жити разом і який досвід Україна могла б у них запозичити.

В Україні, коли обговорюють історію національного питання і національної держави, часто забувають, що нації були породжені Великою Французькою революцією 1789 року і подальшими подіями. Власне, зрозумілі і звичні для нашої картини світу нації з'явилися і почали формуватися в XIX столітті.

Німецький народ не виняток. Початок його формування пов'язують з наполеонівськими війнами. На початку XIX століття припинила існування Священна Римська імперія, династія Габсбургів зайняла австрійський імператорський престол, а потім унаслідок війни між Пруссією і Австрією розгорнулася боротьба за вплив над усіма німецькими державами.

Перемогла, як відомо, Пруссія. Після битви біля Кьоніггреца в 1866 році залізний канцлер Отто фон Бісмарк фактично заборонив розгром австрійської армії і не став підпорядковувати Австрію створюваному ним же Німецькому рейху і династії Гогенцоллернів, яка там правила.

"Швидше за все, Бісмарк вирішив зберегти Австрію у вигляді ослабленого, але союзника, замість того, щоб отримати внутрішньонімецького політичного суперника, що неодмінно сталося б, якби Австрія була приєднана до Німеччини, зазначає політолог Володимир Воля. – Також Німеччині не довелося брати на себе тягар вирішення балканського питання, всі балканські землі залишилися в Австро-Угорщині".

Австрійська самосвідомість зазнала ряд змін, у чомусь паралельних українській. Саме з появою Німецької імперії австрійці почали усвідомлювати свою етнічну єдність з німцями Німеччини. Це чимось нагадує той факт, що на початку ХХ століття найбільшою російською націоналістичною організацією в Російській імперії був Київський клуб російських націоналістів, сформований саме на території сучасної України.

Близькість австрійців і німців була зрозумілою і їхнім сусідам. Не дивно, що і Тріанонський договір, підписанням якого знаменувалося закінчення Першої світової війни, забороняв аншлюс – сусіди боялися небаченого посилення Німеччини. А ось уже до закінчення Другої світової війни австрійці перестали асоціювати себе з німцями, вони стали усвідомлювати себе австрійцями. Адже саме самосвідомість – одна з ключових складових визначення нації.

"Якщо ви запитаєте сучасного австрійця, він просто цього питання не зрозуміє – німець він чи ні. Він австрієць, – каже Сергій Сумленний, директор представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні, автор книги Німецька система. Як влаштована Німеччина. – Це дві абсолютно різні країни, дві різні політичні культури. Так, мова одна, й австрійці навіть називають свою мову німецькою. Але англійською мовою розмовляють також у безлічі країн – ви ж не питаєте американця або австралійця, чи він британець".

Австрійське питання дивним чином перегукується з проблемою Криму і Донбасу.

"Після Першої світової війни, після розпаду Австро-Угорщини, до німців у державах, що виникли на її руїнах, стало формуватися дуже вороже ставлення з боку інших народів, – зазначає Воля. – Це незаслужено забута трагічна сторінка історії.

Німецьким громадам у колишній Австро-Угорщині довелося пережити суворі тяготи в період між світовими війнами. Можливо, саме цим і пояснюється підтримка австрійцями аншлюсу".

Звичайно ж, і мови немає про те, щоб виправдовувати тодішніх австрійців, анексію Криму або війну на Донбасі. Але це певною мірою пояснює, що вплинуло на внутрішнє самовідчуття тих, хто підтримав анексію Криму і мріє про приєднання Донбасу до Росії. Так, їхнє самовідчуття майже напевно сформувалося під впливом спотвореного сприйняття світу. Але наслідки їхніх дій – реальні.

Боротьба за ідентичність

У Німецькій імперії був ще один камінь спотикання, схожий із сучасним українським, – це релігія. Переживши ще в XVI столітті важку Тридцятилітню війну, німецькі держави розділилися на католицькі і протестантські за принципом "Чия земля – ​​того і віра". У новій єдиній державі католики потрапили в опозицію до центральної влади.

І проти них була розгорнута справжня державна кампанія. Ця кампанія отримала назву Культуркампф – боротьба за культуру, хоча мова йшла про встановлення державного контролю над тією частиною Римської церкви, яка діяла в Німеччині. Глава католицької церкви – Папа – перебував в іншій країні, і католицька церква, відповідно, сприймалася якоюсь мірою як агент іноземного впливу.

В Україні в 90-ті ХХ століття, коли держава робила зусилля з українізації шкіл і вищої освіти, як і в 70-ті роки XIX століття в Німеччині, звільнялися вчителі релігії. Українська держава перекладала діловодство державною мовою, а в Німеччині зробили обов'язковою громадянську реєстрацію шлюбу. У Німеччині в період Культуркампфу була заборонена діяльність Єзуїтського ордена, а в 1996 році в Україні законодавчо обмежили поширення російської преси [російську пресу не можна було розповсюджувати "в чистому вигляді", з того часу в нас з'явилася, наприклад, Комсомольская правда в Украине – продукт спільної діяльності української і російської редакцій, а також цілий ряд інших ліцензійних видань].

Як і Бісмарку, українській владі довелося згодом поступитися. У Німеччині в 1887 році законодавство, що утискало Римську церкву, було пом'якшене. В Україні була ратифікована Європейська хартія регіональних мов, був прийнятий контроверсійний "закон Колесніченка" [який спробували скасувати у 2014 році, але в.о. спікера парламенту своєю волею просто не підписав рішення Верховної Ради про скасування цього закону], але головне, пом'якшала практика. Практика у нас завжди була більш значимою, ніж закон.

"З огляду на реалії XIX століття і те, що у Бісмарка виявилася строката імперія, до складу якої увійшли десятки країн, кожна зі своєю історією, законодательством, митницею, діалектом [а німецькі діалекти відрізняються між собою як деякі споріднені мови], великими культурними відмінностями, у "залізного канцлера", швидше за все, не було іншого виходу, – зазначає Воля. – Культурні відмінності були набагато глибше в той час, ніж зараз, а значення релігії – набагато вище. Насаджуючи світські державні інститути Бісмарк відстоював суверенітет, а завдяки державній школі він формував єдину націю. Реалії тих років і сучасності, звичайно, різняться. Але, на мою думку, наші національно стурбовані політики сильно поспішили зі спробою скасування "закону Колесніченка".

Минуло б ще 10-20 років і мовне питання з природних причин втратило б гостроту. Уже зараз молоде покоління набагато частіше використовує у всіх сферах життя українську мову, а згодом її вживання тільки зросло б".

Воля також вказує ще на одну паралель між Україною і Німеччиною: "Другий рейх був створений у 1871 році, але і в 1946-му, і пізніше, після двох світових воєн і зі зміною трьох поколінь, регіональні відмінності не зникли. Так само і в Україні.

Після трьох поколінь радянської влади, Голодомору, Другої світової, русифікації, планомірної роботи радянських ідеологів зі створення нової спільноти – радянського народу – українці не забули своє коріння і не розтратили свою ідентичність. І не тільки на Галичині, а й по всій Україні. На референдумі в грудні 1991 року незалежність підтримали 90% громадян".

Схід і захід разом!

Чим ближче до сучасності, тим аналогії між німецькою та українською дійсністю ближче.

Після возз'єднання НДР і ФРН не відбулося одночасного вирівнювання економіки і ментальності двох частин країни. Також і в Україні після здобуття незалежності стало помітно ментальне розділення південного сходу і заходу. На цьому схожість закінчується. Влада Німеччини вжила цілий спектр заходів для нівелювання відмінностей між "Оссі" і "Вессі".

"Відмінності досі зберігаються. Це пов'язано з великою кількістю чинників, – каже Сумленний. – Й економічно ці регіони відрізняються – рівнями оплати праці та безробіття. Навіть демографічна картина різна, тому що в перші роки возз'єднання Німеччини велика кількість жінок, будучи більш соціально мобільними, виїхала в західні землі.

Різна картина з мігрантами. Дуже багато мігрантів та просто біженців для проживання обрали більш економічно розвинені західні регіони, той самий Мюнхен, а не Дрезден. При цьому, що цікаво, хоча частка іноземців у східних землях менше, підтримка праворадикалів і ксенофобські настрої у східних землях вище.

При цьому не потрібно думати, що Східна Німеччина є економічно нерозвиненою. Завдяки програмі реконструкції, яка була впроваджена після об'єднання Німеччини, за деякими параметрами східні землі навіть випереджають захід країни. Тому що там була створена інфраструктура з нуля. Автобани, залізничні мережі на сході більш сучасні й розвинені.

Загалом на реконструкцію за роки об'єднання було витрачено понад 1,5 трлн євро, і процес продовжується до цього дня. Збирається спеціальний податок, який сплачується усіма жителями Німеччини, але витрачається тільки на сході".

Цей німецький досвід фінансування, швидше за все, доведеться повторити і Україні вже в майбутньому, коли, як ми всі сподіваємося, станеться реінтеграція Донбасу, а згодом і Криму. Хотілося б, щоб українці виявилися настільки ж терплячими і послідовними в цьому питанні, як німці.

Велика різниця

Звичайно, крім подібностей між історією Німеччини та України, є й відмінності. Німеччина була стороною, що програла у Другій світовій війні. Україна в тій війні отримала Закарпаття, Північну Буковину, Південну Бессарабію. Та й Західна Україна залишилася в складі УРСР, а не була повернута Польщі.

Німеччина ж втратила східні території, що відійшли Польщі та Російській Федерації. Крім того, вона була розділена. Західна Німеччина, що утворилася на територіях, окупованих США, Великобританією і Францією, стала федеративною республікою.

"Сучасний федеративний устрій, безсумнівно, повоєнний, – розповів Корреспонденту Сумленний. – Але регіональні відмінності походять ще від часів роздробленості. Нагадаю, що та сама Баварія зберігала свою окрему армію і свою окрему пошту до 1916 року, навіть після того, як увійшла до складу єдиної німецької держави. Бремен і зараз офіційно називається Вільне Ганзейське місто Бремен, а Тюрінгія – Вільна держава Тюрінгія – це теж спадщина багатовікової традиції. Але конституційна основа країни – післявоєнна. Вона створювалася з прицілом на те, щоб перешкодити можливому відновленню диктатури в Німеччині. Вся німецька конституція складена таким чином, щоб унеможливити узурпацію влади одним якимось органом, тим більше людиною. Для цього, в тому числі, і складна багатоступенева система виборів".

Система розподілу повноважень між землями і федеральним центром і між органами влади не є предметом постійного торгу, і політичні еліти не намагаються переписати конституцію кожен під себе.

Також нечасті суперечки між органами влади про наявні повноваження.

"З великого я згадаю, мабуть, суперечку кінця 50-х – початку 60-х років між федерацією і землями про регулювання телевізійного ринку, – повідомляє Сумленний. – Тоді в Німеччині створювалося телебачення, і федерація виходила з того, що це передача радіосигналу, отже – питання зв'язку, отже, встановлена ​​конституцією компетенція федеральної влади. Землі наполягали на тому, що це виробництво контенту, а отже – питання культурної та освітньої політики, що за конституцією належить до компетенції земель. Був спір – і дійшло до Конституційного суду, а суд встав на бік земель. Тепер створення телеканалів і регулювання перебуває в компетенції земель".

Крім культурної та освітньої політики в Німеччині, поліція підпорядковується землям, і в різних регіонах країни поліцейські навіть носять різну форму.

В цілому Німеччина – повноцінна федерація і за всіх регіональних відмінностей, за широких повноважень земель і місцевої влади країна не страждає від вірусу сепаратизму, на відміну від унітарної України з несамостійним місцевим самоврядуванням і куцими повноваженнями регіонів.

Здатність домовлятися і традиції

Є ще одна важлива відмінність між Німеччиною і Україною – це культура досягнення політичного компромісу, здатність домовлятися.

Звичайно, вона не з'явилася в один день і не завжди була присутня. Якщо говорити про культуру компромісу в політиці, то період Веймарської республіки (1919-1933 роки) більше нагадує 2004-2009 роки з постійною політичною кризою. Тоді в Німеччині часом і двічі на рік змінювався канцлер. У нас "у першу каденцію конституції 2004 року" уряди теж змінювали один одного часто. До речі, у Веймарській Німеччині був період і гіперінфляції, а літературу, яка описує ті події, любила в період нашої гіперінфляції 1992-1995 років цитувати українська інтелігенція. Але в повоєнні роки політична культура Німеччини стала принципово іншою.

"Вся політична система побудована на створенні правлячих коаліцій. Навіть коли партія Християнсько-Демократичний союз отримала в 1957 році більшість у Бундестазі, все одно запросила в коаліцію дрібні партії, – зазначає Сумленний. – Після кожних виборів кілька місяців тривають перемовини, формується нова більшість, розподіляються посади в уряді, який потім зазвичай стійко співпрацює до наступних виборів. І так відбувається на всіх рівнях: і на федеральному, і на земельному. Звичайно, чим ближче до виборів, тим все більше виходить на перший план конкуренція між партіями. Але в цілому коаліції досить міцні".

Один з наслідків наявності політичної культури – це наявність професійних політиків. "Якщо людина в Німеччині збирається займатися політикою, то зазвичай вона повинна починати цим займатися ще в молодому віці, вступати в молодіжне об'єднання будь-якої партії і будувати свою кар'єру із самого низу. В Німеччині майже неможливо стати великим політиком, не маючи великого досвіду партійної роботи. Потрібно починати з депутата в міській раді, входити в якусь міську комісію, потім іти далі на земельний рівень і т. д. Увійти в політику з великими грошима, як Дональд Трамп, в Німеччині не можна", - зазначає Сумленний.

Тарас Чорновіл розповідав Корреспонденту: його батько В'ячеслав був упевнений, що для того, щоб стати справжнім всеукраїнським політиком, потрібно покласти на це все життя. Реальність України, на жаль, демонструє інші приклади. Можливо, це те, чого нам гостро бракує в нашому політичному житті. І якщо ми успадкуємо цю традицію, то зможемо позбавитися невиправного інфантилізму в політиці.

***

Цей матеріал опубліковано в №33 журналу Корреспондент від 2 вересня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Корреспондент.net в соцмережах