Корреспондент: Точка зору. Азійські розчарування

Мрії про втечу від офісу, стресів і системи в тропічний рай без зобов'язань можуть виявитися значно солодшими, ніж реальність, пише Антон Гураков, головний дизайнер журналу Корреспондент у колонці в №31 від 12 серпня 2011 року.

Я хочу розповісти про те, що розчарувало мене за час моєї п'ятимісячної подорожі Південно-Східною Азією (ПСА). Зрозумійте, я зовсім не скаржуся, у мене все чудово, і більшу частину часу я щасливий і задоволений тим, що відбувається. Але дещо в подорожі виявилося не таким, як мені уявлялося в засніженому Києві.

Західні бекпекери

Коли я їздив у короткострокові поїздки до місяця, я зустрічав багато цікавих мандрівників серед західних бекпекерів. Можливо, це були не такі попсові напрями, плюс мій запас захоплення ще не було вичерпано.

За перші три місяці в ПСА мені до смерті набридло розмовляти про жахливі автобуси, хто їде з Камбоджі, хто в Камбоджу, і які доброзичливі люди в Лаосі. У всіх однакові історії, терміни, маршрути, думки. Спілкування з європейцями й американцями вкрай поверхове, глибина відсутня геть-чисто. Почуття гумору дуже політкоректне, ніякі гострі теми їх не чіпляють, немаркований гумор залишається незрозумілим. Ні, я зустрічав тут цікавих, класних мандрівників, але їх виявилося лише осіб п'ять-десять за п'ять місяців. А контактів була величезна кількість.

Звичайний український чи російський бекпекер – це людина років 30 з внутрішнім надривом і душевними пошуками. Ніхто не поїхав до Азії просто для того, щоб подорожувати. Усі хотіли переосмислити своє життя, майже ні в кого це не вийшло.

Європейський бекпекер – це людина років 23, десь посередині між університетом і роботою. У Європі легке комфортабельне життя, люди дорослішають пізно. Їх 23 – це наші 14. Говорити з ними практично нема про що, зате в кожному безмежні запаси щенячого захоплення. Критичне осмислення світу відсутнє в принципі.

Проте з цими людьми можна легко спілкуватися на банальні теми й особливого роздратування вони не викликають. Хоча трапляються досвідчені "овочі", яких Азія розслабила до неможливого. Тут дуже низький ритм життя, і якщо ти був не надто працьовитий удома, тут маєш усі шанси перетворитися на тварину, яка тільки спить, їсть, вживає наркотики (опціонально) і займається безжальним швидкісним серфінгом в інтернеті.

Життя в Азії

Раніше, як і багато хто, я мріяв про життя в Азії. Адже інтернет-зірки нам так барвисто все розписали – море, пальмочки, свіжі дешеві фрукти, їжа за долар і нічліг за два. А головне – свобода від системи і райський клімат.

За час своєї подорожі я подивився на ці умови, на те, де живуть і чим займаються ці люди. І я більше не мрію про таке життя. Найчастіше це просто солодка можливість нічого не робити і стрімко деградувати, якщо ще є куди.

З подорожами це вже не має нічого спільного. Це еміграція. Але якщо для того, щоб виїхати в Канаду чи Францію, треба серйозно старатися, вивчати мову, проходити відбір, шукати роботу, і (жах!) працювати, то для еміграції до Азії досить просто купити квиток до Бангкока. І там вже можна радісно жити на пасивний або мікроскопічний дохід, всіляко рекламуючи і просуваючи в інтернеті свій лайфстайл.

Азія надає людям чарівну можливість соціального ліфта. Будь-який білий тут автоматично стає людиною першого сорту. Це підвищення власної значущості
особливо приваблює соціальних аутсайдерів з країн колишнього СРСР

Азія надає людям чарівну можливість соціального ліфта. Будь-який білий тут автоматично стає людиною першого сорту. Це підвищення власної значущості особливо приваблює соціальних аутсайдерів з країн колишнього СРСР. Все б нічого, нехай живуть, як хочуть, але скільки людей у холодних країнах заражаються цією ілюзорною мрією про океан і красиве життя за $ 400 в місяць!

А реальність є такою. Найчастіше довго жити в азіатських селах нудно, сумно, нецікаво. Вистави, виставки, кінофестивалі, книги російською – до всього цього тисячі кілометрів. Море і місцева їжа перестають вставляти через три місяці. Пальми більше не екзотика. Фруктів не так вже й багато, і немає величезної кількості рідних і дійсно корисних для здоров'я продуктів. І неробство, що розкладає й обламує всі мрії й амбіції.

Не заздріть цим людям. Вони так само пропалюють своє життя в інтернеті, як і офісний плебс, який вони люто зневажають.

Я відчуваю повагу до мандрівників, активних творчих особистостей або тих, хто зайнятий в Азії серйозною осмисленої роботою. Люди, які розвиваються, кудись прагнуть. А просто втекти від метро і морозів і волочити рослинне існування на Гоа, Балі або Філіппінах це не подвиг і не приклад для наслідування. Це слабкість, неконкурентоспроможність, корозія мозку й атрофія волі.

Подорожі як невичерпне джерело щастя

У коротких поїздках я був так сильно, незаслужено щасливий, що мені хотілося проживати це відчуття знову і знову. Здавалося, що в тривалій подорожі ендорфіни надходитимуть у мою кров безперервно.

Четверта швидкість не триває вічно. І мандри – це тільки частина життя, певний етап

Перші три місяці так воно й було. Але потім прийшла певна втома й усвідомлення того, що життя в дорозі – це таке саме звичайне життя, зі своїми злетами і падіннями. Ти буваєш щасливим, втомленим, злим, бадьорим, слабким, сильним – це така ж гойдалка. Четверта швидкість не триває вічно. І мандри – це тільки частина життя, певний етап. Ті, хто подорожує рік або два, зазвичай починають думати про зміну діяльності. Безперервний огляд храмів і водоспадів не те, чим можна займатися все життя.

Ти не один

Їдучи, я насолоджувався ілюзією своєї унікальності – адже у нас майже ніхто не їздить у тривалі подорожі. Цього відчуття вистачило рівно на два тижні. Поспілкувавшись з іншими бекпекерами, я зрозумів, що тут всі такі, як я. Фріки – це відпускники, вони зустрічаються рідко. А так всі приїжджають на шість місяців мінімум, і це стає буденністю. Коли ти чуєш, що твій співрозмовник відлітає через два тижні в Австралію, а потім в Нову Зеландію і Південну Америку, це вже не викликає жодних емоцій. Це нормально.

У сінгапурському метро до мене підійшла дівчина і попросила сказати на камеру одне речення про те, заради чого я живу. Вона приїхала з Німеччини, хоче влаштуватися тут на роботу, а цей ролик знімає для свого портфоліо. Потім запитала, куди я їду. Я сказав, що їду в аеропорт, у мене літак на Філіппіни. Вона почала захоплюватися, що це дуже круто і чудово. Така завзята і завидна енергія новачка. І я подумав: дійсно, це ж класно – я лечу на Філіппіни. А емоцій не більше, ніж від поїздки на Керченський півострів. Це вже просто як робота, рутина.

Іноді потрібно робити паузи для того, щоб відпочити і прийти в себе – і від рутини в звичайному житті, і від подорожей. Велика мандрівка в кінці теж перетворюється на рутину. Треба повернутися додому. Попрацювати, пожити культурним життям, яке тут відсутнє. Поїсти сиру, попити молока і поспілкуватися з людьми на інтелектуальні теми. І більше ніколи не їсти рис. І ніяких автобусів. І головне не забувати: десь попереду нас чекає Південна Америка.

Антон Гураков - головний дизайнер журналу Корреспондент, який п'ять місяців тому вирушив у тривалу подорож Південно-Східною Азією. Його маршрут проходить через М'янму, Таїланд, Лаос, Камбоджу, В'єтнам, Малайзію, Індонезію, Сінгапур, Філіппіни, Китай, Індію і Непал.

***

Ця колонка опублікована в № 31 журналу Корреспондент від 12 серпня 2011 року. Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.
Відгуки й коментарі надсилайте за адресою korr-opinion@kpmedia.ua