У Лондоні переміг фільм про материнську нелюбов

Новий фільм британського режисера Лінн Рамзі «Щось не так з Кевіном» (We Need to Talk about Kevin) визнаний кращою картиною Лондонського кінофестивалю, що завершується у четвер.

Фільм привернув до себе увагу ще у травні - під час галасливої, якщо не сказати скандальної, світової прем’єри на Канському кінофестивалі.

Сенсація і шум супроводжували і однойменний роман, що вийшов у 2005 році, по якому поставлений фільм. Роман був вибудований в епістолярній формі, у вигляді листів жінки своєму чоловікові, в яких вона болісно згадує всю історію важкого, жахливо важкого виховання їхнього сина.

Як ще немовлям він постійно, безупинно плакав у колясці - настільки нестерпно, що якось під час прогулянки вона навіть підійшла до дорожніх робітників з відбійним молотком, аби заглушити плач дитини.

Як він вперто до чотирьох-п’яти років відмовлявся вчитися ходити у туалет, і відразу після того, як вона вимила його, із злою усмішкою знову бруднив собі штани.

Як він уперто відмовлявся йти назустріч матері у її намаганнях погратися з ним. Як не хотів народження сестри - і у відповідь на домовленості матері, що він до неї звикне, відповідав страшною, зовсім недитячою фразою: "Якщо ти звик до чогось, це зовсім не означає, що ти це любиш. Ось ти, наприклад, до мене звикла".

І як, нарешті, отримавши до 16-річчя справжній лук зі стрілами, він розстрілює в шкільному спортзалі кількох дітей і потрапляє за це у в’язницю.

Ключ фільму, проте, не у дитині-монстрові, а у корінні його поведінки, у тому, що він - яким би страшним чудовиськом він не виріс - зростав у благополучній, забезпеченій сім’ї середнього класу, у нього було все, що потрібно - своя кімната, іграшки, увага з боку батьків.

Але - і це не ствердження, а гіпотеза - не було головного: не було повноцінної самовідданої любові з боку матері.

"Мені здається, що матері і не лише матері, а батьки в цілому, у тому числі і майбутні батьки, вдячливі і вдячні за те, що хтось відважився показати процес виховання дітей не крізь звичну призму рожевих окулярів, позбавити його романтичного ідеалістичного лиску", - говорить автор роману "Щось не так з Кевіном" американська письменниця Лайонель Шрайвер.

"Ця книга, - продовжує вона, - говорить нам, що хоч твоя дитина - плоть від плоті і кров від крові, це зовсім не означає, що у тебе з нею з’явиться емоційний зв’язок. Дитина - інша, нова, незнайома для тебе людина, і тобі необхідно її пізнати. Ти можеш її полюбити, а може бути так, що й ні. Вона знімає одне з наших найбільш недоторканних табу, так би мовити дозволяє жінці відчути до своєї дитини негативні емоції, не вважаючи себе при цьому поганою матір’ю і поганою людиною".

Здавалося б, у наш час, коли мистецтво розкуте вже до краю, а багато хто вважає, що і всі межі у цій розкутості давно вже подолані, коли заборонених тем давним-давно не залишилося, Лайонель Шрайвер і автори фільму - британський режисер Лінн Рамзей і виконавець головної ролі, теж британська актриса Тільда Суїнтон зуміли знайти останнє табу - святість материнської любові.

Немає потреби при цьому говорити, що табу або зняття цих самих табу для цих трьох жінок (дуже важливо, що три головні автори картини - усі жінки) зовсім не прагнуть шокувати глядача і вразити його гостротою теми заради гостроти.

Йдеться про глибинні, засадничі речі людського буття. Про табу говорить і актриса Тільда Суїнтон.

"Так, це табу - говорити або навіть думати про те, що інстинкт материнства може не прокинутися. Прийнято вважати, що як тільки жінка дізнається про те, що вона вагітна (я вже навіть не говорю про те, що коли вона вже народила дитину), у неї автоматично з’являється почуття материнської любові".

"Тому те, що відбувається у фільмі - це найгірше, що може статися, це те, чого боїться кожна жінка (та і кожен чоловік), коли вони думають про те, аби стати батьками. Що не виникне емоційного зв’язку. І навіть гірше за це - що виникне анти-зв’язок, неприязнь, яка з часом зростатиме, накопичуватиметься і поглиблюватиметься, - від немовляти, що кричить до 15-річного вбивці".

На Тільду Суїнтон падає, мабуть, головне навантаження у фільмі - їй довелося грати головну героїню Єву. Ось що вона розповідає про свою роль:

"Мені потрібно було дуже тонко балансувати, потрібно було створити образ, який не був би однозначним, так щоб глядач не міг з полегшенням зітхнути: ну я не такий, зі мною такого статися не може".

"Так я могла б зіграти її як людину погану, і тоді все було б простіше, але і жаху і кошмару було б менше. Тоді кожен міг би сказати - вона отримала по заслугах, а я не така", - каже актриса.

Кіно дає можливість перетворити епістолярний роман, написаний від імені головної героїні, в об’ємну, складну картину, побачити цю страшну історію очима і інших героїв - у першу чергу самого Кевіна.

"Кевін - один з тих дітей, крик і агресія в яких закладені з народження, - каже виконавець ролі Кевіна Езра Міллер. - Йому потрібна повна беззастережна увага і самовіддана материнська любов. Як би це не могло комусь здатися важким, але це і є материнство - потрібно повністю віддавати себе дитині, аби дати їй сили і вміння впоратися з життям".

"Кевін цього не отримує. Він бачить, що вона прикидається хорошою матір’ю, що слова і справи її - лише прикриття відсутності справжнього почуття, і це його дратує. Він бачить її фальш, і насильство, яке він чинить, - не що інше, як спроба зупинити цю фальш. Він не хоче фальші, він хоче, аби вона нарешті усвідомила, що власне зробило її поганою матір’ю".

Не можна сказати, що Єва цього не усвідомлює - особливо після страшного злочину, який здійснює її син.

"Чи знаєте ви, що буде з вами після смерті?" - запитують проповідники, які постукали в двері її будинку. "Так, я йду прямою дорогою у пекло" - відповідає вона миттєво, не задумавшись ні на секунду.

Вона покірливо приймає презирство, ненависть і удари - у тому числі і прямі фізичні удари з боку сусідів і батьків убитих її сином дітей.

Проте Кевін - зовсім не безневинна жертва. Єзуїтська обачність, холодна, майже надприродна жорстокість - все це змушує згадати цілу череду екранних образів одержимих дияволом дітей - від "Дитини Розмарі" до "Омена" і "Керрі".

"Для нас було дуже важливо, аби Кевін вийшов достовірно багатозначним, - говорить Езра Міллер. – У глибині - і це найстрашніше у моєму герої - він зовсім не очевидний лиходій".

"Він не соціопат, не психопат, він навіть не божевільний. Він нормальний підліток при повному розумі, але з неймовірною ненавистю до життя і з по-справжньому небезпечним розумінням того, що насправді відбувається у нього в сім’ї. Це не Омен і не Керрі, це не ще одна страшилка про диявольське дитя".

"Так, звичайно ж, я усвідомлювала те, що порівняння подібного роду можуть з’являтися, - говорить Режисер Лінн Рамзей. - Не дивлячись на деякі елементи жанрового кіно, для мене цей фільм - не горрор, і навіть не психологічний трилер".

"Це дослідження людей, дослідження характерів, дослідження ситуації. І насправді це робить його ще страшнішим. У "Дитині Розмарі" або в "Омені" діють надприродні сили, і відноситися до них тому легко. Тут же реальні живі люди, і в цьому - справжній жах".

Книга порушує стару одвічну проблему: що ж все-таки є визначальним: гени, природа людини чи виховання? Кого звинувачувати у тому, що сталося? Хто перед нами?

Бідний маленький хлопчик, який виріс з нелюблячою матір’ю і тому перетворився на монстра? Або з цією дитиною щось було не так вже від народження, і провини матері у цьому немає?

Ліонель Шрайвер вважає, що ці суперечки - кращий доказ того, що поставлена нею у книзі проблема влучила в ціль.

"Коли мене запитують: хто все ж таки винний, Кевін чи його мати, я завжди відповідаю: якщо я не дала вам відповідь на чотирьохстах сторінках роману, невже ви думаєте, що я скажу вам про це зараз?"