Корреспондент: Старі казки. Лист з Німеччини

Одна з головних відмінностей Західної Європи від пострадянського простору полягає в тому, що там пам'ятають усі без винятку сторінки своєї історії, як би їх не модифікувала політична кон'юнктура, пише фотограф Олександра Гнатуш у рубриці «Лист з …» у №43 журналу Корреспондент від 4 листопада 2011 року.

Життя в Дрездені тече неспішно і за розкладом: якщо на табло написано, що трамвай приходить о 8:13, отже саме в цей час він і прийде. Якщо булочна працює до шостої вечора, отже без однієї хвилини шість ще можна купити свіжого хліба. Якщо потрібно оформити якийсь папір – будь ласка, ось конкретний час, конкретне віконце, тільки, будьте такі ласкаві, прочитайте на сайті перелік необхідних документів і принесіть їх усі.

До Дрездена я певний час жила в Іспанії, так от: після іспанського почуття гумору і дуже розслабленого дотримання всіляких правил Дрезден часто дивував – начебто, та сама Європа, але водночас абсолютно чужа і незрозуміла у своїй очевидності.

Якщо жити у Дрездені довго, не будучи німцем, швейцарцем або представником будь-якої іншої національності, для якої закон і порядок – найголовніше в житті,
то в певний момент настає відчуття замкнутого простору

При цьому красень Дрезден чудово пристосований для німецького життя і туризму. Але якщо жити там довго, не будучи німцем, швейцарцем або представником будь-якої іншої національності, для якої закон і порядок – найголовніше в житті, то в певний момент настає відчуття замкнутого простору.

Місяців через три після переїзду в Дрезден ми вже знали історію міста якщо не досконало, то досить докладно; встигли неодноразово відвідати Дрезденську картинну галерею і потрапили на екскурсію в компанію Volkswagen. Нас не перестав приваблювати комплекс дизайнерських дворів у Нойштадті і все ще тішив кінотеатр, у якому під час сеансів дозволено курити, не набридали літні кінопокази на Ельбі під відкритим небом і зимові ярмарки на головній площі. Ні – просто захотілося не просто знати більше, а спробувати зрозуміти: чому тут все саме так?

І ось тут виявилося, що в маленькій землі Саксонії величезна кількість всіляких різних замків і палаців – як знаменитих на весь світ, так і локальних "дрібних перлин". І ось вона, історія з відповідями на запитання, зовсім поруч, потрібно тільки виділити трохи часу.

Одного чудового дня ми зібралися з думками і придумали такий собі тур вихідного дня: збиралися з друзями вранці на вокзалі і їхали в якийсь замок, без очікувань і без особливої ​​мети.

Проте дійсність вперто не хотіла змінюватися: куди б ми не поїхали, всюди все було чітко, структуровано і за розкладом. У кожному замку – матеріали з його історією, в кожному кафе – смачна випічка. При цьому самі замки відрізнялися настільки разюче, що час від часу виникало запитання, як таке можливо в межах однієї невеликої землі.

Морицбур – той самий королівський замок, який покоління 1970-1980-х знає завдяки чехословацькому фільму Три горішки для Попелюшки, – виявився химерним і пишним, в найкращих традиціях Фрідріха Августа, який не скупився, коли мова йшла про його резиденції і дітей. Саме заради свого сина Фрідріх влаштував в околицях замку штучне море.

Ще один, Мейссенський замок, – з кафедральним собором всередині, монументальним і вивіреним до міліметра в найкращих традиціях легендарного майстра Арнольда фон Вестфалена. А також Крибштайн – класичний готичний лицарський замок на скелі, як з картинок в дитячій книзі казок. І, нарешті, Вільдек. Він взагалі не схожий на замок, швидше на якусь муніципальну споруду, побудовану з відомою часткою стилю і здорового глузду. А також Кенігштайн, який за весь період його існування жодного разу не був узятий штурмом. Щоправда, в XV столітті після чотирьох років облоги фортецю все-таки взяли змором, але, мабуть, це був єдиний випадок за всю її історію.

Під час своїх вилазок ми задавали питання доглядачам, які із задоволенням на них відповідали. Порівнювали, захоплювалися і запам'ятовували. Дивно, але навіть зараз згадати історію кожного з цих замків нескладно. Навіть з датами. Але ж ми не витрачали спеціально час на її вивчення.

Ми не отримали відповіді на запитання чому, але до кінця життя в Дрездені і після відвідин чергового палацу виявилося, що відповідь нам більше не потрібна: у нас вийшло просто прийняти те, що є, не намагаючись розбиратися і ускладнювати.

Ось тут і виявилося, що у таких різних німців та іспанців є одна спільна риса – гордість за своє минуле. Не та гордість, яку так люблять виявляти в пострадянських країнах, де на догоду пафосу і гіпотетичному "розвитку" відмовляються від спадщини на користь усіляких новомодних течій і наслідувань, а правильна, толерантна гордість. Коли з повагою ставляться не тільки до чужої історії, але й свою рідну не забувають і популяризують.

Нехай у минулому були помилки, хай щось колись не склалося чи склалося не так, як у інших. Це не привід забувати і не розповідати. Це не привід не приймати його таким, яке воно є.

Адже можна вирубати ліс, зруйнувати замок і побудувати на їхньому місці, наприклад, готельний комплекс. Але коли люди відчують готовність прийняти свою історію, приймати буде нічого.

***

Цей матеріал опубліковано в № 43 журналу Корреспондент від 4 листопада 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.