Корреспондент. Точка зору. Початок кінця. Українці мають узяти відповідальність за свою країну

Власне політичне фіаско помаранчева влада запрограмувала ще у 2004-му, коли на сцену столичного Майдану в помаранчевому шарфі піднявся Микола Азаров, а харківського – Геннадій Кернес та Інна Богословська, пише Вахтанг Кіпіані, головний редактор сайту Історична правда, у колонці, опублікованій у №46 журналу Корреспондент від 25 листопада 2011 року.

Сьома річниця помаранчевої революції викликала дух не тільки втраченої свободи, а й повернула відчуття драйву тих днів. Такого не було ні рік тому, ні два. Віктору Януковичу з Дмитром Табачником, Анатолієм Могильовим і Валерієм Хорошковським вдалося неможливе – мобілізувати прихильників розпочатої, але не завершеної революції 2004-го.

Обмовлюся, мобілізувати не для голосування за єдину політичну програму і об'єднувальну фігуру мови, ні, – мобілізувати для чіткого усвідомлення і майже тактильного відчуття ненормальності тієї влади, яка є.Досить згадати потворність, в яку вона перетворила 20-річчя української незалежності. Цим, ще одним шансом показати себе людьми ми не скористалися.

Не варто винаходити велосипед і перепридумувати проект країни – він у нас є, і у кожного свій. Але спільним знаменником було і залишається слово "свобода" – вибору, думки, віри, слова, зборів, бізнесу і так далі.

Нинішні Президент, прем'єр і спікер у ті помаранчеві дні були по інший бік барикад. Їхній прихід, воцаріння, як їм здається, всерйоз і надовго не помилка системи, а логічний її результат. П'ятирічка розчарувань не могла минути просто так – суспільство має пройти через біль і сльози, як будь-який організм, що видужує.

Не буду про причини провалу політики Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко. Не час і не місце. Цікаво інше – коли саме почався кінець Майдану, в яку хвилину очікування мільйонів людей стали спускати в трубу тактичних компромісів, комерційних інтересів і елементарного небажання щось робити.

Три факти, з яких, як мені здається, можна відлічувати початок кінця проекту тієї України, про яку ми тоді говорили вголос, але ще більше – марили в найсвітліших своїх мріях. Кажучи "кінця", я не відчуваю зловтіхи: це просто урок, який ми повинні були вивчити.

На початку грудня 2004-го був створений Комітет національного порятунку, який узяв на себе відповідальність представляти"помаранчевих" людей перед українською владою і світом. По суті, це був прообраз майбутнього уряду, але одночасно і декларація про наміри. 32 людини,включаючи самого Ющенка. Пішов з життя тільки Олександр Зінченко, мир його праху. Хто тоді був найближче всіх до фаворита виборчої гонки, ті й увійшли –Петро Порошенко, Олександр Третьяков, Микола Мартиненко, Іван Плющ, Іван Безсмертний.

Але був серед "національних рятувальників" й Андрій Деркач, випускник Вищої школи ФСБ, син фігуранта "плівок Мельниченка", один із найзатятіших адептів Русского мира за версією патріарха Кирила. Що він там робив, чому взагалі з'явився? Очевидно, що радіо Ера, яке належить йому, в умовах інформаційної блокади і кілерства – це ресурс, від якого помаранчевим нерозумно було відмовлятися. Але коштував він того?

Що ми знаємо про справжні домовленості Ющенка і його штабістів з людьми на зразок пана Деркача? Досвід свідчить, що всі такі непублічні і засновані на неочевидних інтересах контакти закінчуються погано.

Як би там не було, у 2004-му на київській сцені Майдану з'явився Деркач, на харківській – Інна Богословська і Геннадій Кернес, а вінцем маразму став вихід у люди в новорічну ніч відомого "прихильника" ринкової і політичної свободи Миколи Азарова з помаранчевим шарфиком на шиї.

Тепер увесь світ рятує їх самих (Тимошенко і Луценка) – на жаль, не соратники по Майдану, не мільйони українців і сотні тисяч членів очолюваних ними партій, а
західні уряди і акредитовані в Україні дипломати

Звичайно, не один Ющенко приймав тоді рішення, і тим більше не він один відповідає тепер за них. Можна тільки уявити, як гірко сьогодні згадувати про ті світлі дні Тимошенко і Юрію Луценку, які також входили у керівне ядро ​​Комітету національного порятунку. А тепер увесь світ рятує їх самих – на жаль, не соратники по Майдану, не мільйони українців і сотні тисяч членів очолюваних ними партій, а західні уряди і акредитовані в Україні дипломати.

Зверніть увагу, що майже ніхто з фронтменів Майдану не став захищати тих, з ким лікоть до ліктя стояв на сцені в помаранчевому обмундируванні. Чи не це урок суспільству? Зграя товаришів здатна рвати на частини загальнонародну власність, але не здатна віддатися суспільству, в інтересах якого йде у владу.

Якщо не захист честі і гідності людини були основоположними принципами Майдану, то чому нічого не скажуть на захист своїх недавніх попутників нинішній глава департаменту авіації МНС Євген Червоненко,заступник голови фракції Партії регіонів у парламенті Анатолій Кінах або урядовий уповноважений з дерегуляції в Мінекономрозвитку Михайло Бродський?Адже вони теж були в комітеті. Чи вони були там, оскільки це могло дати політичні дивіденди в короткостроковій перспективі? Коли ці люди були щирі у політиці? Тоді, на сцені, на яку дивилися мільйони очей, або зараз – як васали нинішньої влади?

Українцям потрібно самим брати цю саму відповідальність. Більше нема кому

Ці питання не стільки до них самих – тут все зрозуміло. А до лідерів, які брали на себе відповідальність за порятунок країни, за формування нового порядку денного, за менеджмент нової України, а в підсумку виявилися поховані під її руїнами. Відповіді нема і не буде. Отже, українцям потрібно самим брати цю саму відповідальність. Більше нема кому.

***

Ця колонка опублікована в № 46 журналу Корреспондент від 25 листопада 2011 року.

Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.

Відгуки й коментарі надсилайте за адресою korr-opinion@kpmedia.ua