Корреспондент: Війна у ліжках. На окупованих землях нацисти створили мережу будинків терпимості

На окупованих радянських землях, у тому числі і в Україні, фашисти створювали для своїх військових спеціальні борделі. У них «працювали» лише німкені і голландки, а пізніше, через дефіцит жінок арійської крові, контингент поповнився слов'янками, пише Володимир Гінда у № 24 журналу Корреспондент від 22 червня 2012 року.

Мандрівні прифронтові борделі, стаціонарні будинки терпимості та повії-індивідуалки – це незмінний атрибут воєн. У цьому сенсі Друга світова не стала винятком.

Педантичні німці створили на окупованих територіях мережу публічних будинків. У них передбачили все – від ідеології і расової відповідності клієнтів і "живого товару" до розпорядку дня жриць кохання та регулярних медоглядів. Початок цьому сексуальному конвеєру нацистське керівництво поклало вже на дев'ятий день Другої світової війни. 9 вересня 1939 року Вільгельм Фрік, міністр внутрішніх справ Німеччини, рятуючи війська від епідемії згвалтувань, гомосексуалізму та венеричних захворювань, наказав створити борделі на окупованих територіях. У роки війни німці організували більше п'яти сотень будинків терпимості, розділених порівну між західним і східним фронтом.

З другої половини 1941 року і Україна на три роки стала місцем дислокації частини цих німецьких фронтових борделів.

Постільний конвеєр

Військово-польові борделі не були вигадкою Адольфа Гітлера та його генералів. Ще на початку ХХ століття, під час розпалу Першої світової, у сторін, що воювали, були пересувні будинки розпусти, які діяли в тилу бойових частин, а також стаціонарні "частини сексуального розвантаження", що базувалися у великих прифронтових містах. Австрійці, союзники німців, навіть спеціально організували цивільно-додатковий корпус, де проходили нелегку сексуальну службу приблизно 100 тис. жінок. Схожу функцію у російській армії виконували медичні сестри.

З початком Другої світової німецькі генерали пригадали минулий досвід. Рятуючи солдатів від нетрадиційних зв'язків, венеричних захворювань, а також дотримуючись чистоти арійської крові, нацисти, за підрахунками істориків, організували в окупованій Європі більше 500 борделів, рівномірно розподіливши їх між Східним фронтом і військами на заході континенту.

На сході ідеологічна складова "бордельної справи" тривожила нацистів чи не більше, ніж хвороби, що передаються статевим шляхом

Причому на сході ідеологічна складова "бордельної справи" тривожила нацистів чи не більше, ніж хвороби, що передаються статевим шляхом. Так, у серпні 1942-го Еріх Кох, шеф рейхскомісаріату Україна, на нараді у Рівному досить чітко окреслив межі дозволеного для німецьких солдатів і слов'янського населення.

"Поведінка німців на території рейхскомісаріату має визначатися розумінням того, що ми маємо справу з народом, неповноцінним у всіх відносинах. Тому про спілкування з українцями не може бути й мови. Світське спілкування заборонено. За статеві зносини – найсуворіше покарання. Ніхто не сміє розпускатися. Не може бути й мови, щоб дівчата на вулицях Рівного ходили у шортах, використовували косметику і курили", – заявив Кох.

Ці слова показують, що Гітлер і його наближені були проти будь-яких контактів своїх військових з жителями окупованих територій. А контакти ці могли набувати найгірших форм.

Так, у 1941 році, увірвавшись до гуртожитку Львівської швейної фабрики, німецькі солдати зґвалтували і вбили 32 молоді жінки. Крім того, п'яні німецькі військові часто ловили львівських дівчат, затягували їх до парку Костюшка і ґвалтували.

У 1941 році, увірвавшись до гуртожитку Львівської швейної фабрики, німецькі солдати згвалтували і вбили 32 молоді жінки. Крім того, п'яні німецькі військові часто ловили львівських дівчат, затягували їх до парку Костюшка і гвалтували

Щоб припинити хвилю насильства, спочатку німці "імпортували" до захопленої України публічні будинки з Європи. В них працювали, як правило, німкені або дівчата, що походять з близьких до арійської раси народів, – голландки і данки. Наприклад, "голландський" бордель нацисти відкрили у Житомирі після того, як серед розквартированих у місті військ почастішали випадки венеричних захворювань.

У подібних "європейських" борделях працювали, як правило, від 5 до 20 жінок, причому вони вважалися службовцями міністерства оборони.

Всі прифронтові жриці кохання проходили суворий відбір на предмет расової чистоти. Серед них частенько траплялися німкені-нацистки, що працювали навіть не за гроші, а з патріотичних міркувань.

Солдатам для відвідування таких закладів продавали спеціальні талони, у звичайному випадку – до п'яти штук на місяць. Кожен такий "мандат", що дає право на 15-хвилинний секс, коштував три рейхсмарки. Крім того, талони видавали і безкоштовно, як дисциплінарне заохочення. В такому випадку ліміт "п'ять на місяць" не діяв – секс міг бути і більш частим.

Жінок у будинках терпимості регулярно перевіряв лікар, а воякам перед кожним відвідуванням закладів видавали шматок мила, маленький рушник і три презервативи

Жінок у будинках терпимості регулярно перевіряв лікар, а воякам перед кожним відвідуванням закладів видавали шматок мила, маленький рушник і три презервативи.

Незабаром німці зрозуміли, що обійтися силами арійських повій їм не вдасться. І тоді окупаційні власті почали комплектувати борделі місцевими жінками.

Для слов'янських кадрів розписали ряд суворих конкурсних вимог. Претендентки обов'язково мали володіти німецькою мовою, а їхній зріст, колір волосся і очей повинні були максимально наближатися до біляво-блакитноокого арійського "стандарту".

Жінок з окупованих народів брали на роботу до будинків терпимості далеко не завжди за обопільною згодою. Комусь пропонували відпрацювання тілом через біржі праці, які функціонували в окупованих містах, когось забирали силою. А хтось йшов на подібні крайнощі, рятуючись від голоду.

Часом німецька влада просто обманювала слов'янок. Наприклад, у Києві міська біржа праці один час пропонувала українкам роботу офіціантками. Але після двох-трьох днів в офіцерських їдальнях їх насильно відправляли до офіцерських борделів. У столиці України тоді функціонувало два подібні заклади: у Палаці піонерів – Дойче-хауз, і на Саксаганського, 72.

У Сталіно, як раніше називався Донецьк, борделів теж було два. Один з них спеціалізувався на наданні послуг італійським солдатам та офіцерам і називався Італійське казино. У ньому догоджали клієнтам 18 дівчат. Другий донецький будинок терпимості, що розташовувався у найстаршому готелі міста – Великобританія, був для німців. Його створенням німці були стурбовані ще на початку 1942-го: у березні у міській газеті Донецький вісник влада помістила оголошення про набір персоналу і врешті-решт вибрала 26 трудівниць ліжка, переважно з числа місцевих мешканок.

Ким би не були укомплектовані будинки терпимості – арійками чи місцевими, – німці педантично регламентували порядок надання тілесних утіх і розпорядок дня.
Жриці кохання у прямому сенсі цього слова жили по годинах

Ким би не були укомплектовані будинки терпимості – арійками чи місцевими, – німці педантично регламентували порядок надання тілесних утіх і розпорядок дня. Жриці кохання у прямому сенсі цього слова жили по годинах: о шостій ранку – медогляд, о дев'ятій – сніданок, 9:30-11:00 – вихід до міста, 11:00-13:00 – перебування у готелі, підготовка до роботи; 13:00-13:30 – обід; 14:00-20:30 – обслуговування солдатів і офіцерів. О дев'ятій вечора обов’язково вечеря, а після наставав час відбою.

Індивідуальний підхід

Крім борделів, на окупованій території з'явилася вулична проституція. Для деяких жінок вона стала єдиним способом уникнути голоду, прогодувати своїх маленьких дітей або хворих батьків.

Крім борделів, на окупованій території з'явилася вулична проституція. Для деяких жінок вона стала єдиним способом уникнути голоду, прогодувати своїх маленьких дітей або хворих батьків

В одному зі звітів київського СД – німецької служби безпеки – за 1942 рік з цього приводу йшлося: "Часто місцеві жінки намагаються зав'язати тісні стосунки з німцями або ж союзниками, щоб отримати від них якусь їжу".

Не завжди справа була лише в їжі. Деякі німці прямо змушували жінок до співжиття, залякуючи їх можливістю розстрілу або шантажуючи дітьми і родичами.

Свою роль в тому, що німці охоче йшли на контакти зі слов'янками, зіграла привабливість українських дівчат. Александр Верт, військовий кореспондент британської газети The Sunday Times у своїй книзі Росія у війні 1941-1945 років наводить слова однієї харківської перукарки, з якою британець розмовляв після звільнення Харкова. "Деякі офіцери прямо з розуму сходили по наших жінках, зовсім голову втрачали. Але наші жінки і правда набагато цікавіші за німкень. Німкені ці були справжні суки", – розповідала Верту харків'янка.

Українки, які з тієї чи іншої причини погоджувалися на співжиття з німцями, ризикували опинитися в ізоляції серед своїх співвітчизників: навіть якщо вони при цьому не займалися проституцією, суспільство все одно їх засуджувало.

Наприклад, Лев Ніколаєв, антрополог і анатом, який пережив окупацію Харкова, у своєму щоденнику написав про те, як одна медична сестра розповіла його дружині, що зійшлася з німцем. Германець забезпечував її продуктами, допомагав утримувати ще й мати. Медсестра не бачила в співжитті нічого поганого, але сам Ніколаєв вважав, що її поведінка – проституція, нехай не за гроші, а за пайок.

"Про те, що німець – ворог, про те, що він вбивав або буде вбивати червоноармійців, про те, що це – зрада Батьківщині, ця особа, звичайно, не думає. Так, поряд з нашими партизанками, поряд з жінками-героїнями, які рятували поранених червоноармійців, є чимало таких шльондр, які продали себе німцям за німецькі подачки", – розмірковує в щоденнику антрополог.

В Україні були й повії "в чистому" вигляді. У спогадах краєзнавця Дмитра Малакова про життя в окупованому Києві можна знайти згадку про те, що в місті траплялися слов'янські жриці кохання. Вони частенько в супроводі клієнтів-німців ходили на базар і відбирали у своїх співгромадян продукти харчування. Улюбленим місцем "перебування" таких дівчат у столиці в роки окупації був Поділ.

Німці не були б німцями, якби не впорядкували і працю таких індівідуалок. Для них окупаційна влада видавала дозволи на надомну роботу, але тільки після того,
як повії реєструвалися у відповідних списках

Німці не були б німцями, якби не впорядкували і працю таких індівідуалок. Для них окупаційна влада видавала дозволи на надомну роботу, але тільки після того, як повії реєструвалися у відповідних списках у Відділі служби порядку й отримували контрольну картку.

Робота не прикріплених до борделів нічних метеликів теж підпорядковувалася суворому регламенту. Російський історик Борис Соколов у своїй книзі Окупація. Правда і міфи наводить цікавий документ, виданий 19 вересня 1942 року комендантом Курська. Папірець, озаглавлений ​​по-канцелярськи прямо – Припис для впорядкування проституції в м. Курську – містить такі правила: "Проституцією можуть займатися тільки жінки, що перебувають у списках повій, які мають контрольну картку і регулярно проходять огляд у спеціального лікаря на венеричні хвороби. Повія повинна під час виконання свого промислу дотримуватися наступних приписів: а) займатися своїм промислом тільки в своїй квартирі, яка повинна бути зареєстрована нею у житловій конторі і у Відділі служби порядку; б) прибити вивіску до своєї квартири за вказівкою відповідного лікаря на видному місці; в ) не має права залишати свій район міста; г) всяке приваблення та вербування на вулицях і в громадських місцях заборонено; д) повія повинна неухильно виконувати вказівки відповідного лікаря, особливо регулярно і точно бути в зазначені терміни на обстеженні; е) статеві зносини без гумових запобіжників заборонені".

У розпорядженні також передбачалися покарання для винних жриць кохання. Смертю каралися жінки, що заражають німців або осіб союзних націй венеричною хворобою, якщо вони перед статевими зносинами знали про хворобу. Такого самого покарання зазнавала повія, що мала зносини з німцем або особою союзної нації без, як писалося в документі, "гумового запобіжника" і заразила його. Півроку робіт могли отримати ті дівчата, які займалися найдавнішим ремеслом, не подавши документи на внесення в список повій.

Аналогічним чином регламентувалася індивідуальна проституція і на інших окупованих територіях.

Суворі покарання за зараження венеричними хворобами приводили до того, що повії воліли не реєструватися, займаючись промислом нелегально

Однак суворі покарання за зараження венеричними хворобами приводили до того, що повії воліли не реєструватися, займаючись промислом нелегально. Референт СД в Білорусії в квітні 1943-го непокоївся: "Спочатку ми усунули всіх повій з венеричними хворобами, яких тільки змогли затримати. Але з'ясувалося, що жінки, які були раніше хворі й самі повідомляли про це, пізніше зникли, почувши, що ми будемо погано з ними поводитися. Ця помилка усунена, і жінки, хворі на венеричні хвороби, лікуються й ізолюються".

Цікаво, що від подібних методів боротьби з хворобами страждали і німці. Соколов небезпідставно зауважує у своєму дослідженні, що "багато солдатів вермахту нічого не мали проти того, щоб підчепити гонорею або трипер і кілька місяців перекантуватися в тилу, – все ж краще, ніж іти під кулі червоноармійців і партизанів". "Виходило справжнє поєднання приємного з не дуже приємним, зате корисним", – пише історик.

Історія військових публічних будинків в Україні закінчилася в 1943-1944 роках, коли Червона армія вигнала з цієї землі окупантів. Зі жрицями кохання не церемонилися – якщо вони не примудрялися сховатися і змінити місце проживання, їх могли відправити до таборів або навіть розстріляти.

***

Цей матеріал опубліковано в № 24 журналу Корреспондент від 22 червня 2012 року.Передрук публікацій журналу Кореспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.