Корреспондент: Розвал - сходження. Інтерв'ю з режисером Пітером Грінуеєм

Культовий британський режисер Пітер Грінуей в інтерв'ю Ірині Ілюшиній розповів про смерть традиційного кінематографу та створення нової моделі кіно, за якої карт-бланш отримує Україна. Матеріал розміщено у № 27 журналу Корреспондент від 13 липня 2012 року.

Коли режисер-знаменитість, володар призів найпрестижніших кінофестивалів світу – Канського, Берлінського та Венеціанського, який зняв понад 70 фільмів і продовжує активно працювати, говорить про смерть кінематографу, це сприймається як лукавство.

Але не у випадку з британцем Пітером Грінуеєм. Свій висновок він підкріплює даними про те, що відвідуваність кінотеатрів на Заході знижується, молодь надає перевагу соціальним мережам і YouTube, тим паче, що у кожного є як мінімум камера у мобільному телефоні.

Кінотеатр нової епохи, за версією Грінуея, – це максимально великий домашній екран, а ідеальний глядач сидить перед ним у тапочках і з пультом дистанційного керування. Про це він збирається розповідати на майстер-класі для молодих українських кінематографістів у рамках Одеського міжнародного кінофестивалю, який цього року проходить 13-21 липня.

Крім того, Грінуей їде до України у пошуках актора на головну роль у своєму новому фільмі про режисера Сергія Ейзенштейна. За сюжетом, ікона радянського кіно приїжджає до Мексики, де знаходить не тільки натхнення, але й спекотних сеньйорит, з якими втрачає цноту.

Секс і смерть – улюблені теми Грінуея. Так, у Таємницях Нічної варти він влаштовує детективне розслідування вбивства, нібито зашифрованого у картині Рембрандта Нічна варта. У стрічці Відлік утоплеників три жінки вирішують втопити своїх чоловіків, а закоханий у них слідчий зобов'язується мовчати. В інтимному щоденнику письменниця створює книгу на тілах молодих коханців, і тут також не обійшлося без вбивства.

Для Грінуея, який отримав класичну художню освіту, живопис  – велика любов і другий хліб. Його персональні виставки проходять у всьому світові в таких зменитих залах, як Галерея Хуана Міро (Барселона), Музей Бойманса-ван Бейнінгена (Роттердам) і навіть у паризькому Луврі.

Фільми Грінуея більше схожі на картини: камера статична, актори мало рухаються і говорять теж мало, але зате вбрані у розкішні костюми

Втім, і фільми його більше схожі на картини: камера статична, актори мало рухаються і говорять теж мало, але зате вбрані у розкішні костюми. Не дивно, що героєм його нової стрічки, Гольциус та компанія пеліканів, яку преса поспішила назвати “найеротичнішою з усіх фільмів Грінуея”, став голландський ілюстратор XVI століття.

Зараз 70-річний режисер живе в Амстердамі, де зі своєю другою дружиною, театральним режисером Саскією Боддеке, піклується про маленьку доньку. Напередодні від'їзду до України він дав інтерв'ю Корреспонденту по телефону, під час якого міркував про кінематографічний потенціал України, а також про те, як довго повинна жити людина.

– Про що ви збираєтеся розповідати українським кінематографістам на майстер-класі?

– Що кінематограф мертвий, і треба переходити до інших речей. Ми вже достатньо надивилися кіно, воно існує 117 років, і зараз у нас вистачає нових, більш цікавих медіа, які перетворюють кіно в музейний експонат.

Можливо, через увагу, яка приділяється кіно, воно ще буде переслідувати старше покоління. Але молоді люди, покоління лептопів, вже не відвідують кінотеатри і навряд чи взагалі дивляться фільми. Їх цікавлять інші речі – особисте спілкування, наприклад. Я думаю, нинішня аудіовізуальна концепція [фільмів у кінотеатрі] буде переглянута. Власне, вона вже переглядається – відвідуваність кінотеатрів стрімко зменшується. Століття кіно закінчено.

– В Україні, навпаки, відвідуваність кінотеатрів зростає.

– Ну, це просто свідчення старомодності. Кінематографія целулоїдної плівки, на якій представлена ​​певна історія, завершена. І – в ім'я отця і сина, і святого духа – ми живемо у глобалізованому світі цифрових камер, мобільних телефонів та інтернету, де кожен – потенційний режисер. І ми більше не зобов'язані схилятися перед Голівудом, Болівудом і всіма тими кінематографічними шишками, які тримають руку на грошах [індустрії кіно].

Я думаю, найважливіше, що з'явилося за останні десять років, це [відеосервіс] YouTube. Він дозволяє прибрати посередників, тих людей у середині кіноланцюжка, які вирішують, що нам дивитися, і не дозволяють звичайним людям, як ви чи я, вибирати те, що вони хочуть бачити.

– Але камера або мобільний не можуть зробити його власника хорошим режисером.

– Можуть!

– А як щодо професійних акторів?

– (Гарячково) Ось послухайте мене, перш ніж ставити такі питання! Ви обмежені цією системою [індустрії кіно], яка заганяє людей у "пляшки" [певні рамки] і диктує свої правила.

Бути по-справжньому сучасним – це означає повернутися обличчям до нових, постаудіо і поствідео експериментів, забути стару мову [кіно] і відкрити якісь нові сторінки

Але в цей час розвиваються зовсім нові технології комунікацій і творчості, які роблять традиційне кіно атрибутом минулого століття. Бути по-справжньому сучасним – це означає повернутися обличчям до нових, постаудіо і поствідео експериментів, забути стару мову [кіно] і відкрити якісь нові сторінки.

– Знаєте, в Україні ваші слова про смерть кіно звучать дуже органічно: наше кіно померло у прямому розумінні цього слова, воно майже не створюється.

– І це означає, що ви можете почати з чистого листа! (Надихається.) Просто викиньте старі моделі, і ви побачите безліч нових можливостей для того, щоб рухатися вперед і навіть очолити цей рух у світовому контексті.

– А як стосовно грошей? Де взяти їх молодим творцям для цих експериментів?

Що важливо, так це цікавість та енергія. І якщо є в запасі ці дві речі, і знаєш, чого хочеш, то цілком зможеш зробити фільм своєї мрії

– Гроші – не головне. Багато дурних людей стурбовані грошима, але вони насправді не важливі. Що важливо, так це цікавість та енергія. І якщо є в запасі ці дві речі, і знаєш, чого хочеш, то цілком зможеш зробити фільм своєї мрії.

– Тобто великий бюджет – це ще не запорука хорошого фільму?

– Безперечно ні! Я можу посперечатися, що якщо ми зараз сядемо і складемо список найкращих фільмів, зроблених за століття з гаком існування кіно, то виявиться, що близько сотні з них коштують лише півмільйона доларів.

– Наприклад?

– Фільми [патріарха французького кінематографа] Алена Рене, На останньому подиху [Жака-Люка] Годара, Ніч [Мікеланджело] Антоніоні – це найбільші фільми світового кінематографу, і всі вони коштували дуже дешево.

– Скільки у середньому коштують ваші фільми?

– Близько 4,5 млн євро. Це, скажімо так, бюджет тієї свободи, яку я хочу мати. До речі, чим більше ви залучаєте людей у ​​виробництво і роздмухуєте бюджет, тим менше залишається місця для вашого особистого творчого бачення, для суб'єктивності, яка є запорукою гарного фільму.

– Наскільки я знаю, ви зараз живете у Нідерландах. Що такого особливого в цій країні, чим вона вас зачарувала?

– Я живу в Амстердамі, і це не обов'язково те саме, що і решта країни, як Париж – це не вся Франція, а Нью-Йорк, власне, не США.

Я вважаю, що Амстердам – ​​найцивілізованіша столиця у світі. У нього 500-річна демократична традиція, тут приголомшлива толерантність у сфері релігій, наркотиків, сексу, поліції. Тобто поліції у місті насправді дуже багато, але вона абсолютно невидима, і її діяльність повністю підпорядкована потребам спільноти. Так що я живу в найрозвинутішому і найкультурнішому місті у світі.

Голландія, думаю, найменш корумпована в політичному сенсі країна Європи. Жити тут набагато безпечніше, як і ростити дітей – тут чудова медицина й освіта.

– Україна – одна з найбільш корумпованих країн світу. У вас є якийсь рецепт від цього?

– Демократія та освіта. Ці дві речі йдуть зовсім поруч, і я думаю, ви [українці] про це знаєте. Що потрібно робити – йти цим напрямком і підштовхувати інших. Є така англійська приказка: "Зло перемагає там, де хороші люди нічого не роблять".

– Як ви проводите вільний час? Якщо, звичайно, він у вас є з усіма цими проектами?

– Ну, я насправді не дуже-то й розрізняю [роботу і вільний час]. Я насолоджуюся тим, що я роблю – пишу, малюю або створюю фільми. Так що моя робота – це задоволення, а моє задоволення – це моя робота. (Посміхається)

– Ви міркуєте як щаслива людина. Тим більше дивно було дізнатися, що ви запланували померти у 80 років за допомогою евтаназії.

– А ви як думаєте, людина після 80 років – це корисний член суспільства? Після 80 ваші творчі здібності згасають. За винятком декількох прикладів, на зразок Пабло Пікассо, який помер у 91 рік. Але це ж виняток.

Так ось, що можна привнести у цивілізацію після 80? До того ж у світі 7 млрд людей! Чи не здається вам, що людям похилого віку варто поступитися місцем молодим – активним, креативним, енергійним? За чисельністю 7 млрд населення ви вважаєте, у нас є місце для тих, кому за 80?

– Це досить-таки диявольське запитання.

– Так, я з вами згоден. Це вкрай непопулярна ідея – евтаназія. Але про неї доведеться говорити, якщо ми хочемо регулювати світову економіку.

До речі, про раціональність: це одна з найпрекрасніших рис країни, у якій я живу, що всі ці тонкі матерії можуть обговорюватися публічно і збалансовані раціональними міркуваннями.

Ми відкрито говоримо про гомосексуалізм, аборти, евтаназію, навіть про педофілію. Зауважте, це можливо не у всіх країнах. Навіть у розвинених демократіях як-от Канада, публічне обговорення таких питань спричинює скандал. Але я впевнений, наше суспільство буде більш стійким, чесним, відкритим і справедливим, якщо ми позбудемося цих табу.

– Я повністю згодна з тим, що в суспільстві не повинно бути табуйованих тем. Але дозвольте і вам задати диявольське запитання: а що якщо ви помрете до 80?

– О, дуже погано. Тоді я не зможу зробити все, що запланував.

***

Цей матеріал опубліковано в № 27 журналу Корреспондент від 13 липня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.