Корреспондент: Полум'яний привіт. Українці опинилися серед 8 тисяч найдостойніших землян, які несли олімпійський факел

Олімпійський вогонь до Лондона принесли 8 тис. найдостойніших землян, у тому числі українці, пише Інна Прядко у №29 журналу Корреспондент від 27 липня 2012 року.

Факел Олімпіади-2012 в Лондоні взяв своєрідний рекорд – він найлегший за всю історію літніх Ігор. Його вага – лише 800 г. У дизайні нинішнього головного олімпійського атрибута, зробленого з алюмінію з позолотою, – 8 тис. отворів, що символізують число учасників естафети олімпійського вогню, які за 70 днів несли його через усі регіони Великобританії в столицю Ігор.

Причому 700 факелоносців – різноманітні знаменитості, зірки спорту, кіно і шоу-бізнесу, а решта 7,3 тис. учасників були відібрані в різних країнах світу, виходячи із заслуг цих людей у ​​себе на батьківщині. Серед них чотири факелоносці з України.

Співвітчизників відбирала компанія Samsung Electronics, всесвітній партнер Олімпійських ігор, спільно з оргкомітетом Олімпіади. Кожен українець через інтернет міг запропонувати кандидатуру факелоносця, пояснивши свій вибір у спеціальній анкеті. У підсумку журі обирало серед 3 тис. претендентів.

Корреспондент поспілкувався з українськими факелоносцам відразу після того, як вони запалили головний вогонь Ігор у Лондоні, задавши їм два запитання: "Чим, на ваш погляд, може і повинна пишатися Україна на міжнародному рівні?" і "Що ви вважаєте головним досягненням у своїй роботі?".

Віра Ремажевська, 53 роки, засновник і директор навчально-реабілітаційного центру для дітей з проблемами зору Левеня (Львів)

1. У нас чомусь живе почуття неповноцінності. Ми думаємо, що на Заході люди досягли більшого в тій чи іншій сфері, але насправді це не так. Що я побачила на олімпійській естафеті – британці пишалися і раділи досягненням своєї нації.

У нас чомусь живе почуття неповноцінності. Ми думаємо,що на Заході люди досягли більшого в тій чи іншій сфері, але насправді це не так

Це те, що у нас є [неменші досягнення] і в педагогіці, і в медицині. Я знаю рівень наших офтальмологів, у тому числі дитячих – вони роблять неймовірні речі анітрохи не гірше, а часом навіть краще, ніж на Заході. Але ми чомусь вважаємо, що на Заході вилікують, а тут не можуть, не вміють і не знають.

2. Після народження моєї старшої дочки – вона незряча – в мені жило незадоволення тим, що мама такої дитини, намагаючись зайнятися її розвитком, ніде не може знайти поради і допомоги. Тоді й виникла ідея створити центр, в якому є кілька різних структур – це дошкільне відділення і початкова школа, звідки діти, які мають серйозні проблеми із зором, йдуть далі у звичайні масові школи.

У нас є також служба ранньої допомоги: ми працюємо з дуже маленькими дітьми, навіть скоріше із сім'ями, де ці діти народилися. Тому можу сказати, що свою мрію я певною мірою реалізувала.

Стаціонарно навчаються і лікуються у нас 250 дітей, а ще кожен рік близько 500 проходять консультації. Крім того, зараз ми займаємося з 11 сліпоглухими дітьми.

Лариса Лавренюк, 41 рік, засновник благодійного батьківського фонду допомоги онкохворим дітям Краб при дитячому відділенні Інституту онкології (Київ)

1. Подивіться хоча б, як пройшло Євро-2012! Ми теж з дитиною [старшим сином, 18-річним Максимом] були у фан-зоні – дивилися, спілкувалися.

Наскільки обережне ставлення було до України, наскільки вона [негативно] позиціонувалася в міжнародній пресі – і як гості були здивовані тим, який у нас хороший і прийом, і люди, і наскільки добра країна! Я думаю, що і люди, і спортивні досягнення – всім цим можна пишатися.

2. Основний наш проект, дитяче відділення Національного інституту раку, це не тільки устаткування, медпрепарати – це і психосоціальна, індивідуальна підтримка батьків. Два роки я сама провела у цьому відділенні зі своєю дитиною – звичайно, я знаю зсередини, як це хочеться зробити.

За рік через відділення проходить 350-400 дітей. А кабінет дитячого прийому та маніпуляційна приймають щорічно 3,5 тис. дітей, які приїжджають для підтвердження або спростування діагнозу.

Але, крім цього, хочеться окремо [організувати] і реабілітацію дітей, які благополучно завершили лікування. А тим, кому не судилося перемогти хворобу, – допомогти в момент відходу, це хоспісна підтримка. Тут ще роботи неоране поле, тому хвалитися я не люблю.

Руслан Коваленко, 25 років, засновник Клубу черкаських велобайкерів

1. Як не парадоксально, але в України є величезний потенціал. Наприклад, потенціал молоді – сила, витримка, енергія. Цим вже можна пишатися. Але направити все це в потрібне русло, дати якийсь моральний поштовх – цього поки що не вистачає.

У нас багато спортсменів – але вони невідомі українцям, тому що ЗМІ про них не говорять. Коли ми були в Британії, я включив CNN – блок новин йшов 45 хвилин, з них 15-20 – про спорт. А у нас зазвичай п'ять хвилин, та й то переважно про футбол. Кожен повинен знати і наших борців, і тих самих триатлоністів, і бігунів, і олімпійських чемпіонів.

2. У Черкасах вдалося згуртувати велосипедистів і разом з ними організувати ряд щорічних змагань та акцій, таких як Велодень – проводимо його вже четвертий рік. Цього разу зібралися майже 300 осіб, а в перший – тільки 30.

У 2007 році я і ще чотири людини, яким небайдужа доля велоспорту в Черкасах, створили сайт і форум для місцевих велолюбителів, потім – велоклуб. Сьогодні кожен четвер у Черкасах проходять велозібрання – люди обговорюють враження, діляться інформацією. Є у нас і [безкоштовний] велогурток – я ділюся досвідом з підлітками, щоб зацікавити їх [займатися спортом], щоб у них була якась мета в житті.

Павло Макогончук, 39 років, хірург Центрального госпіталю МВС України

1. Україна повинна пишатися не тим, що в ній відбувається, – не політикою, не економікою, – а людьми, які тут живуть, у яких, на щастя, є ентузіазм і бажання щось робити. І прикладом цього я вважаю тих, з ким мені довелося познайомитися [українські учасники олімпійської естафети]. І Руслан, і Віра, і Лариса – спасибі, що в Україні є такі люди.

А в цілому – медицина, спорт ... Та, [у цих сферах часто] немає технічного забезпечення, немає фінансів, але якщо нашим фахівцям дати працювати так, як вони мають можливість в інших країнах, думаю, що це буде вищий пілотаж.

Найкраще [досягнення] - це коли сидиш в ординаторській,працюєш, приходить людина – ти її не пам'ятаєш, а вона каже: "Ви колись мене лікували – спасибі вам, у мене все нормально"

2. Найкраще [досягнення] - це коли сидиш в ординаторській, працюєш, приходить людина – ти її не пам'ятаєш, а вона каже: "Ви колись мене лікували – спасибі вам, у мене все нормально". Я, природно, не пам'ятаю. Стільки людей, оборот такий, що буває навіть минулого тижня пацієнта виписав – і вже забуваєш про нього, бо є нові, якими потрібно займатися [в госпіталі проводиться близько 1,5 тис. операцій на рік]. І ось минає час – п'ять років, припустимо, – і приходить така людина. Для будь-якого лікаря це приємно.

***

Цей матеріал опубліковано в № 29 журналу Корреспондент від 27 липня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.