Корреспондент: Крила Рад. У що перетворилися радянські авіаносці - архів

Радянські авіаносці, які будувалися виключно у Миколаєві, повинні були стати грізною зброєю, але перетворилися в музеї, плавучі казино або купи металобрухту, пише Дмитро Громов у №36 журналу Корреспондент від 14 вересня 2012 року.

Рано вранці 14 червня 2000 року з бухти Миколаєва востаннє вийшов радянський авіаносець - судно із символічною назвою Варяг. За іронією долі цей гігант вирушив у ті місця, де в 1904 році під час нерівного бою в Жовтому морі з японцями російські моряки затопили його тезку - легендарний крейсер.

Авіаносець наддержави, які розпалися, продали Китаю за $20 млн. Для корабля такого класу сума сміхотворна - в середньому подібне судно на світовому ринку коштує від $2-3 млрд. Однак іншого виходу не було: Варяг був готовий лише на 70%, і ні Україна, ані Росія не знайшли грошей для завершення робіт. Тепер він служить у Піднебесній тренувальним кораблем.

Крейсерами Кремль називав ці кораблі лише потім, щоб вони могли виходити з Чорного моря через протоки Босфор і Дарданелли, які за міжнародною конвенцією є закритою зоною для авіаносців. Крім того, радянські авіаносні судна, на відміну від західних аналогів, крім літаків несли ще й потужне протикорабельне ракетне озброєння, що зближувало їх з крейсерами.

"Варяг не просто гора заліза. Це високі технології, що належать до
розряду унікальних", - Валерій Бабич

"Варяг не просто гора заліза. Це високі технології, що належать до розряду унікальних", - розповідає Валерій Бабич, який з 1979-го по 1990-й був на ЧСЗ начальником конструкторського бюро з авіаносних кораблів.

Усього чотири країни - США, Франція, Великобританія та СРСР - могли будувати кораблі подібного класу. Причому якщо перші три держави розвивали свої морські авіа сили, починаючи з періоду між Першою і Другою світовими війнами, то СРСР кинувся навздогін лише на початку 1970-х.

Під час холодної війни величезні авіаносці (найбільший з них - американський Enterprise - має довжину 342 м) стали морським символом глобального протистояння соціалізму і капіталізму. Однак історія цього типу суден в СРСР виявилася короткою: сьогодні службу продовжує лише авіаносний крейсер Адмірал Кузнєцов, який входить до складу Північного флоту Росії. Решта шість або списали і продали, або не добудували і теж продали.

Авіаносна історія

Уперше ідею будівництва авіаносних крейсерів в СРСР ще у 1939 році озвучив шеф ВМФ адмірал Микола Кузнєцов. На 1940-1950-ті запланували побудувати чотири кораблі, і в Ленінграді почали їх проектувати.

У 1941 році, коли почалася війна, ідею заморозили. А після 1945-го радянське командування вирішило, що флоту потрібні крейсери і лінкори.

З приходом до влади Микити Хрущова, нового керівника СРСР, при якому холодна війна зі США стала дуже гарячою і справа ледь не дійшла до ядерної зброї, ситуація не змінилася. Кремль зробив ставку на балістичні ракети і підводні човни. І в цьому Союз добився значних успіхів. Але, як виявилося, в той момент потрібна була інша зброя.

Москві авіаносці розглядали як засіб агресивної політики імперіалістів, який через свою неповороткість знищать в перші ж години глобального конфлікту

За словами Бабича, в Москві авіаносці розглядали як засіб агресивної політики імперіалістів, який через свою неповороткість знищать в перші ж години глобального конфлікту.

"У нас же була оборонна доктрина. Ми не готувалися до локальних воєн в різних частинах земної кулі, а час показав, що вся друга половина ХХ століття пройшла в безперервних локальних конфліктах", - нагадує експерт. У таких міні-війнах Пентагон завдяки авіаносцям отримав перевагу.

За словами Нормана Полмара, американського історика авіації і флоту, здатність ВМС США швидко доставити в будь-яку точку світу 60-70 літаків, для яких не треба було запитувати дозвіл на проліт над територією інших країн і не були потрібні наземні аеродроми (а значить, і союзники), дали Вашингтону відмінну зброю.

"Ми застосовували її багато разів в підтримку американської зовнішньої політики", - каже історик.

Цінувати авіаносці американців навчила імператорська Японія ще в листопаді 1941 року, коли одним потужним авіаударом японський флот розгромив базу США у Перл-Харборі.

У кільватері ворога

Лише в першій половині 1970-х Радянський Союз вирішив піти шляхом американців. До того часу США мали найсильніший авіаносний флот у світі - 15 найпотужніших ударних авіаносців, з яких три були атомними. Всі разом вони несли в собі більш як 1 тис. літаків.

Концепція кораблів під зірково-смугастим прапором була класичною: на них розгорталися спеціальні палубні винищувачі, розвідувальні, протичовнові та інші крилаті машини. Але, по суті, це були майже звичайні літаки, які злітали з розгону. Скоротити розбіг їм допомагали спеціальні парові катапульти, які захоплювали переднє шасі. При посадці ж їх додатково гальмували фали, натягнуті поперек палуби, за які літаки чіплялися гаками-аерофінішерами.

Радянський флот спочатку пішов іншим шляхом: роль палубної авіації відвели літакам вертикального зльоту Як-38, що з'явилися в СРСР на початку 1970-х. Для них не потрібна була довга злітно-посадкова смуга, відповідно, і саме судно-носій можна було зробити відносно компактним. Тодішній радянський генсек Леонід Брежнєв вважав Як-38 гордістю збройних сил.

І ось в 1970-1980-ті роки під Яки побудували чотири кораблі - Київ, Мінськ, Новоросійськ і Адмірал Горшков. Вже після їх спуску на воду з'ясувалося, що Як-38 не може бути гідним суперником американської палубної авіації. Радянська машина була менш маневреною, на її вертикальний зліт і посадку йшло дуже багато палива, що обмежувало радіус дії і скорочувало бойове навантаження.

"Появу кораблів типу Києва американці зустріли зарозуміло, вважаючи, що це не корабель, а невідомо що", - розповідає Аркадій Морін, російський історик суднобудування і флоту. За його словами, під час тренувальних польотів американські Фантоми - палубні винищувачі McDonnell FH-1 Phantom, - навіть імітуючи атаку на радянські кораблі, намагалися не літати поблизу неповоротких і складних в управлінні Яків, побоюючись випадкових зіткнень. І страхи пілотів дядечка Сема були немарними: 15% всіх побудованих Як-38, розповідає Морін, розбилися за час несення служби.

І все ж авіаносці під червоними прапорами, виходячи в Середземне море, тримали марку

І все ж авіаносці під червоними прапорами, виходячи в Середземне море, тримали марку.

"Ми намагалися не бути хлопчиками для биття, - розповідає Віктор Блитов, командир бойових частин декількох авіаносців. - І вдень, і вночі йшли польоти вертольотів, виставлялися буї, шукалися підводні човни супостата, що перебували в стартових позиціях [для ядерного удару] по території СРСР ". Як згадує морський офіцер, кожна виявлена ​​субмарина супротивника викликала в радянського екіпажу захоплення.

Подібні походи, за словами очевидців, завжди були грою на нервах. У середземноморських водах кораблі із Союзу зустрічав потужний Шостий флот США і кораблі країн - учасниць НАТО. Потенційний противник супроводжував "руських". При цьому радянська, американська і французька палубна авіація підлітала до кораблів один одного. Пілоти і моряки махали руками, писали привітальні написи. Льотчики не забували активно фотографувати судна противника. Траплялося навіть, що літаки різних держав відпрацьовували атаки на ворожі авіаносці - ніхто цьому не перешкоджав.

"Над кораблями стоїть суцільний рев турбін американських винищувачів, які пікірують на нас, упереміш з нашими Як-38, - згадує про це Бабич у своїй книзі Місто Святого Миколая та його авіаносці. - Складалося враження, що в повітрі розгортається справжня битва. Досить було натиснути кнопку Пуск зенітного ракетного комплексу Кинджал, і від атакуючих літаків не залишилося б сліду. Крихка рівновага трималася на нервах і витримці. Дуже небезпечна ситуація".

А Блитов згадує дотепний спосіб дезінформації противника, який вони придумали з товаришами по службі в середземноморському поході. "Відразу після посадки літаки опускали в ангар, де спеціальна бригада тут же їм маркувала нові бортові номери, і вони піднімалися й злітали знов, - розповідає він. - В американському журналі The Providence Journal пізніше я прочитав, що наш Київ озброєний 60 літаками [фактично їх було 18]".

Потужна відповідь

Бачачи недоліки своїх кораблів, командування радянського флоту задумалося про альтернативу "яконосцям". Нею міг стати лише класичний винищувач на класичному авіаносці. При цьому у нових суден вирішили зберегти потужні протикорабельні ракетні комплекси, які були сильною стороною перших чотирьох авіаносців ВМФ СРСР. Їх ракети мали радіус дії до 500 км і могли, за словами Бабича, нести навіть ядерні заряди.

Первістком серед нових суден став авіаносний крейсер Адмірал Кузнєцов. Його спустили на воду у 1985 році, а до складу флоту він увійшов через шість років.

Спочатку корабель задумували як аналог американського атомного авіаносця Enterprise, але з часом фінансування будівництва скоротили. Тому на Адміралі поставили звичайні (а не атомні) двигуни, а водотоннажність зменшили вдвічі, до 50-60 тис. т.

Замість парових катапульт, які використовував заокеанський зразок, Кузнєцов отримав "трамплін" - носовий край палуби підняли вгору. Цього вистачило для того, щоб з корабля самостійно злітали палубні винищувачі класу МіГ-29к і Су-33, що перевершували американські аналоги.

Кузя, як ласкаво називали Кузнєцова моряки, навіть у зменшеному в порівнянні з початковим проектом вигляді - його довжина становила "всього" 306 м - вражав уяву. Він був заввишки з 22-поверховий будинок, а екіпаж гіганта налічував майже 2 тис. осіб. Коридори усередині корабля простяглися на 20 км. Через циклопічні розміри деякі з рядових членів екіпажу могли жодного разу не зустрітися один з одним за час своєї строкової служби.

Простору і людей було так багато, що найперше шикування екіпажу, згадує Віктор Яригін, який командував крейсером на початку його життєвого шляху, розтягнулося на 2 години: кілька матросів заблукали в надрах Кузі.

Тоді, в січні 1991 року, мало хто міг припустити, що вже через кілька місяців доля корабля різко зміниться.

Розгром флоту

31 листопада 1991-го, рівно опівночі, напередодні референдуму про незалежність України Адмірал Кузнєцов знявся з якоря в Севастополі і залишив українські води, прямуючи в район базування Північного флоту.

Не чекаючи, поки УРСР стане окремою державою, командування корабля вирішило присягнути Росії. "І коли президент України [Леонід Кравчук] оголосив, що все, що перебуває на території України - його [належить Україні], ми вже були не його, а російські", - розповідає Яригін. На сьогодні Кузнєцов - єдиний авіаносець РФ.

На момент розпаду СРСР на стапелях Миколаївського заводу стояли ще два недобудованих кораблі: авіаносний крейсер Варяг і перший радянський атомний авіаносецьУльяновськ

На момент розпаду СРСР на стапелях Миколаївського заводу стояли ще два недобудованих кораблі: авіаносний крейсер Варяг і перший радянський атомний авіаносець Ульяновськ. Обидва дісталися Україні, але увійти до складу її ВМС так і не змогли.

"Фінансування Варяга і Ульяновська на момент розпаду Союзу дорівнювало нулю", - згадує Бабич. Щоб добудувати кораблі, потрібно було зробити неможливе - запустити всю промисловість, що зупинилася в ті роки. Офіційний Київ вирішив продати недоробки Москві.

Як розповів адмірал Валентин Селіванов, начальник генштабу ВМФ РФ, в 1992 році на саміті українського і російського прем'єр-міністрів обговорювалася доля кораблів. Тоді глава українського уряду Леонід Кучма запропонував своєму російському колезі Віктору Черномирдіну викупити авіаносці.

"Черномирдін мене запитав, чи потрібний нам Варяг, - розповідає Селіванов. - Я кажу, звичайно ж, потрібен. А він мені відповідає: "Так вас що не спитай, все вам потрібно. Грошей немає. Обійдетеся!".

Грошей не було і у київської влади, яка не могла оплатити не те що добудову, але навіть розпилювання кораблів на брухт. Авіаносці іржавіли, а їх унікальне обладнання розтягували. "Варяг за короткий час варварськи розпотрошили і перетворили на купу металобрухту масою близько 40 тис. т", - розповідає Бабич.

У підсумку в 1999 році Фонд держмайна України продав корабель Китаю. Через рік він залишив Миколаїв і до 2002 року був доставлений буксиром до берегів Піднебесної. Сьогодні колишня гордість флоту служить навчальним судном і прототипом для будівництва китайських авіаносців.

Найсумніша доля спіткала останнього із могікан - не добудований на 30% Ульяновськ. Корабель з рекордним для радянського військового флоту
водотоннажністю 73,4 тис. т повинен був стати першим в СРСР атомним авіаносцем з усіма класичними атрибутами класу

Схожа доля спіткала більшість інших авіанесучих дітищ миколаївських суднобудівників. Росія не змогла утримувати чотири крейсери Київ, Мінськ, Новоросійськ і Адмірал Горшков, які перейшли їй після розпаду Союзу. Тому перші два судна Москва продала Китаю, а Новоросійськ - Південній Кореї. Київ і Мінськ переобладнали в готельно-розважальні центри та музеї, що розповідають про історію радянських авіаносців. Їх побратим Адмірал Горшков прослужив РФ до 2004 року, після чого його списали і продали Індії.

Найсумніша доля спіткала останнього із могікан - не добудований на 30% Ульяновськ. Корабель з рекордним для радянського військового флоту водотоннажністю 73,4 тис. т повинен був стати першим в СРСР атомним авіаносцем з усіма класичними атрибутами класу. Але виявився не потрібен ні Росії, ані Україні.

Його намагалися продати іноземним компаніям хоча б за $170 за 1 т металу - трохи дорожче, ніж ціна брухту. Але покупців не знайшлося. У підсумку Ульяновськ розпиляли на частини, які довго зберігали на ЧСЗ. Поступово всі ці шматки розтягнули.

"Так гігантський корпус нашого атомного первістка, який височів на стапелі як уособлення технологічних досягнень великої держави і Чорноморського заводу, перетворився на ніщо", - підсумовує Бабич.

***

Цей матеріал опубліковано в № 36 журналу Корреспондент від 14 вересня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.