Корреспондент: Точка зору. Ви не дочекаєтеся Вашингтона

Поки українці ставлять халяву і подачки вище за правила цивілізованого життя, до них не прийде месія. До них прийде Янукович. І кожного разу буде знову і знову приходити, пише журналіст, головний редактор телеканалу ТВі Віталій Портніков у колонці, опублікованій у №41 журналу Корреспондент від 19 жовтня 2012 року.

Звичайно, майбутні парламентські вибори значно відрізняються з точки зору логіки моменту від усього того, в чому доводилося брати участь українському виборцеві. Ще недавно протистояння було між різними групами шахраїв, що використовують привабливі гасла для особистого збагачення. Шахраї і наперсточники, очевидно, нікуди не поділися. Тільки сьогодні громадянину доведеться вибирати між тими, хто хотів би, щоб крихкі завоювання української демократії були все ж збережені – нехай і в нашій дегенеративній формі, – і тими, хто послідовно працює на демонтаж української демократії. Питання тільки в тому, чи розуміє це виборець.

У нас, як і раніше, голосують за особистостей, а не за програми, ідеї, принципи, стратегію розвитку

У нас, як і раніше, голосують за особистостей, а не за програми, ідеї, принципи, стратегію розвитку. Спостерігачі звично відзначають, що рейтинг опозиції міг би бути куди вищим, якби на чолі об'єднаного списку стояла запроторена владою у в'язницю екс-прем'єр Юлія Тимошенко, а не Арсеній Яценюк. Багато хто із захопленням готовий голосувати за Віталія Кличка: популярний боксер перетворюється на нову надію електорату, що б’ється у  пошуках поводиря. А ось Наталія Королевська виявилася аж ніяк не такою харизматичною, як все той самий зразок для наслідування, Тимошенко, і в результаті її партія балансує на межі проходження в парламент, ображаючись на соціологів.

Я хочу раз і назавжди заспокоїти тих, хто живе в нашій країні в очікуванні месії: ви його не дочекаєтеся. Не дочекаєтеся Вашингтона з новим і праведним законом, поки вам не потрібен буде сам закон. Лідери, здатні по-справжньому змінити країну і стати провідниками реформ, з'являються саме тоді, коли до цих реформ прагне суспільство.

Мені доводилося спілкуватися з трьома найбільшими політичними діячами часу змін – академіком Андрієм Сахаровим, польським і чехословацьким лідерами Лехом Валенсою та Вацлавом Гавелом. Буду чесним: Валенса і Гавел – видатні реформатори своїх країн – до рівня політичної проникливості та особистісної значущості Сахарова ніколи не дотягували. Якби польське суспільство не виявилося спроможним згуртуватися в лавах Солідарності, а чехословацьке не дозріло до оксамитової революції, Валенса так назавжди і залишився б електриком, а Гавел – драматургом з дисидентського середовища. Причому потрібно усвідомлювати, що і Валенса, і Гавел, по суті, не були прихильниками ліберальних реформ, але розуміли, наскільки важливі вони для суспільних настроїв. Кожен зіграв свою роль – Валенса "прикривав" реформи своїм авторитетом, Гавел виявився їх моральною противагою.

Сахаров був сучасником цих людей, але більшістю своїх співвітчизників сприймався як блаженний. Коли російське суспільство дозріло до змін, виявилося, що воно і хоче, і не може порвати з минулим, – в результаті вождем розставання з комунізмом став колишній кандидат у члени політбюро ЦК КПРС Борис Єльцин, а реформи виявилися настільки половинчастими, що реставрація авторизму була легкою справою.

Ми продовжуємо жити за принципом "крок вперед, два кроки назад", а наші зміни кожного разу виявляються настільки умовними, що скрутити країну в баранячий ріг,
як це блискуче довів Президент Віктор Янукович, можна лише за кілька місяців

Втім, чи українцям про це розповідати! Адже і в нас надали перевагу колишньому члену політбюро ЦК КПУ Леоніду Кравчуку замість В'ячеслава Чорновола як символу змін у 1991 році, і з того часу ми продовжуємо жити за принципом "крок вперед, два кроки назад", а наші зміни кожного разу виявляються настільки умовними, що скрутити країну в баранячий ріг, як це блискуче довів Президент Віктор Янукович, можна лише за кілька місяців. Тим, хто дійсно хотів би справжніх змін, буквально немає на кого спертися. У країні відсутній не просто запит на реформи – немає навіть запиту на політичні переконання і навіть ватажки так званих ідеологічних партій просто використовують потяг своїх виборців до пошуку простих відповідей на складні запитання для особистого збагачення.

У світовій історії ще не було держави, в якій комуністи, які обіцяли швидкий кінець буржуям, контролювали б митницю в уряді мільярдерів – і тільки збільшували свій електорат. У світовій історії ще не було випадку, коли радикальні етнічні націоналісти поділяли б бізнес на "свій" і "чужий" в освоюваних регіонах не за принципом етнічної приналежності, а за принципом особистої відданості. При чому тут погляди? Я не відношу себе до прихильників екс-президента Віктора Ющенка, але змушений визнати: навіть якби йому спало на думку порвати з олігархічною "вольницею" і змінити країну, він зіткнувся б із суспільством, яке все ще очікує допомоги від державної машини і готове відмовитися від будь-якого політика і будь-якої партії, яка цю допомогу не обіцяє. А якщо не потрібен новий праведний закон, а потрібна халява, то й прийде не Вашингтон. Прийде Янукович.

Любителі розповідати про богів і героїв, звичайно ж, оперують ефектними історичними прикладами цезарів та імператорів, перевертають землю, не те що окремі країни. Ці приклади не враховують, проте, простого факту: обдурити або прискорити історію не вдавалося ще нікому. Цивільний кодекс Наполеона пережив його правління і військові перемоги саме тому, що відповідав вимогам нової Франції. З цього кодексу то прибирали імператорське ім'я, то повертали його на обкладинку, але незмінним залишався зміст – рівність усіх громадян перед законом, свобода віросповідання, право на приватну власність. На норми цього кодексу не стали робити замах ні Бурбони, що повернулися до влади, ні творці нової республіки, ні реставратори імперії – ніхто. І справа, звичайно ж, не в магії імператорського імені, а в точній відповідності гарантій сподіванням французького суспільства. І це найголовніше.

Якщо українцям дійсно потрібен буде свій "кодекс Наполеона", свої гарантії рівноправності і реформ – той, хто здійснить їхні сподівання, обов'язково знайдеться

Якщо українцям дійсно потрібен буде свій "кодекс Наполеона", свої гарантії рівноправності і реформ – той, хто здійснить їхні сподівання, обов'язково знайдеться. Якщо ж нашому виборцю, як і раніше, буде хотітися проголосувати за того, хто вирішить його матеріальні проблеми, дасть 1.000 грн., пообіцяє стабільність сьогодні і добробут завтра, – тоді треба змиритися з убогістю і животінням на десятиліття. Ніяких Наполеонів. Ніяких Вашингтонів. Ніяких Гавелів і Валенс. Тільки Янукович і Азаров – у різних видах, під різними соусами, до нескінченності.

***

Ця колонка опублікована в № 41 журналу Корреспондент від 19 жовтня 2012 року.

Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.

Відгуки й коментарі надсилайте за адресою korr-opinion@kpmedia.ua