Корреспондент: Точка зору. Тимошенко vs Ходорковський

Юлія Тимошенко програє справу про вбивство Євгена Щербаня. Але чи зможе вона – як і Михайло Ходорковський – стати беззаперечним в'язнем совісті, пише журналіст Мустафа Найєм у колонці, опублікованій у №5 журналу Корреспондент від 8 лютого 2013 року.

Кожен ранок у мене починається з допиту. У будинку, де я живу, якимось дивом зберігся гастроном. Той самий радянський гастроном з лікеро-горілчаним відділом і Сніданком туриста на напівпорожніх полицях. Іноді здається, що і продавщиці, і покупці тут залишилися з тих далеких часів, коли було прийнято один з одним вітатися і обговорювати начальника ЖЕКу і вечірні новини. Питання та критика, які я чую ранками у прилавка, часто змушують напружуватися більше, ніж вечірні ефіри.

- Ну що ти там весь час коло та навколо?! Це ж цирк! Вони ж її і так посадять. Ти краще запитай у цих: замовила вона його чи ні?!

- Думаєте, вони скажуть?

- Думаю, ні. Але це ж цирк! Людину садять на все життя, а ми навіть не знаємо за що ...

Те, що у справі про вбивство депутата Євгена Щербаня екс-прем'єру винесуть обвинувальний вирок, мало в кого викликає сумнів. І справа тут навіть не в горезвісних "продажних судах". До цієї банальності нас привчили ще задовго до судових процесів часів президентства Віктора Януковича. Сама логіка подій останніх років показала, що ні українська прокуратура, ні влада в цілому не звикли відступати від заздалегідь анонсованих перемог.

У цьому сенсі саме словосполучення "програти справу" звучить скоріше смішно, ніж трагічно. Справжньої війни аргументів ніхто і не очікує. Ні продавщиці, ні дипломати. Процес у справі Тимошенко навряд чи перетвориться на справу О. Джей Сімпсона. Бабусі біля під'їзду й офісні працівники не вдивлятимуться в екрани телевізорів і не будуть вичитувати в ранкових газетах чергові подробиці прокурорів і адвокатів, як це було у США в кінці 1990-х. Договірні матчі в принципі малоцікаві. Але чи будуть ті самі бабусі й білі комірці рідше задавати собі й один одному запитання: чи винна Тимошенко? Чи могла Юля замовити вбивство людини? Чи оплачувала вона рахунки виконавців вбивці? Навряд чи. Питання ці кочуватимуть з ефіру в ефір. А відповіддю їм буде тиша.

Оскільки ще два роки тому штаб Тимошенко обрав стратегію політичного захисту лідера Батьківщини. Але якщо у газовій справі 2011 року така стратегія в цілому спрацювала і політичний контекст процесу мало у кого залишив сумніву, то у справі про вбивство ця тактика може виявитися згубною. Директиви, газові контракти і заплутані схеми газових угод "50-річної давності" мало зрозумілі звичайній людині. У цій справі їй було простіше пояснити все в термінах "свій-чужий".

У справі про вбивство все інакше. Описати картину цинічного вбивства в аеропорту куди простіше, ніж пояснити формулу розрахунку ціни на газ. Допитливим покажуть і докладну схему вбивства, і фотографії з місця злочину, і убитого горем сина Щербаня, який несподівано оживить свої дитячі спогади і розповість, яким недобрим поглядом дивилася Тимошенко на його батька 17 років тому. Потім з'являться заплутані, але яскраві схеми банківських транзакцій, які ув’яжуть убивць з підсудною.

І якими б не були очевидними передумови явно несправедливого суду, навіть у найзавзятішого фаната пані Тимошенко рано чи пізно постане запитання: а чи могла вона дійсно замовити вбивство людини? І першими, до кого він звернеться за відповіддю, будуть адвокати і соратники Юлії Тимошенко. Але у відповідь на зовні переконливі доводи слідчих адвокати продовжать говорити гасла про політичні переслідування, камери спостереження у Качанівській колонії і звірства працівників пенітенціарної служби. Замість того щоб обґрунтувати свою версію подій, глядача попросять включитися в боротьбу з "кривавим режимом".

Крім політичного підґрунтя, адвокати Ходорковського демонстрували бездоганне
юридичне обґрунтування своєї правоти. Політика і холодні юридичні доводи йшли паралельно і не змішувалися

Я вже чую аргумент адвокатів, мовляв, немає сенсу висувати аргументи проти абсурдного звинувачення і сперечатися з продажними суддями. У відповідь було б доречно навести приклад судового процесу над Михайлом Ходорковським. Власника ЮКОСу, так само як і Тимошенко, прийнято називати політв'язнем. Проти нього виступала куди більш потужна російська машина державного обвинувачення та не менш ангажовані суди і слідчі. Його так само захищали й продовжують захищати політики і громадські діячі. Але, крім політичного підґрунтя, адвокати Ходорковського демонстрували бездоганне юридичне обґрунтування своєї правоти. Політика і холодні юридичні доводи йшли паралельно і не змішувалися. Юристам було що сказати на кожен епізод обвинувачення. Журналістам і громадянам не треба було додумувати за Ходорковського, в чому він правий, а де його провину прикривають політичними гаслами.

В принципі захист олігарха міг і відмовитися від такої скрупульозної роботи, пославшись на абсурдність звинувачень. Ходорковський міг взагалі відмовитися від участі в цьому процесі, назвавши його фарсом. І його б зрозуміли. Чому він цього не зробив, Ходорковський сам красномовно пояснив у листі до Бориса Акуніна. На запитання письменника, чи не правильніше було б із самого початку оголосити: "Робіть зі мною що хочете, я в об'єктивність вашого суду не вірю і підігравати вам не збираюся", Ходорковський відповів листом в російському Esquire:

Ходорковський: Залишилася громадськість, інвестори, мої колеги, співробітники компанії, і я був зобов'язаний їм пояснити, що вони працювали не в злочинній групі, а в нормальній компанії

"Будете сміятися, я виявився досить наївною людиною. Тобто у мене не було сумнівів, що прокуратура зможе довго тримати мене в тюрмі, але я майже до кінця не вірив, що суд зможе винести обвинувальний вирок без доказів і, головне, всупереч очевидним фактам, та ще на відкритому процесі. <...>. Але на початку 2005 року когось кудись викликали, і тут я зрозумів – з цими говорити нема про що. Але залишилася громадськість, інвестори, мої колеги, співробітники компанії, і я був зобов'язаний їм пояснити, що вони працювали не в злочинній групі, а в нормальній компанії, яка потрапила в жорна не просто з політичних мотивів, а, головне, за звинуваченням у злочинах , яких не було".

Сьогодні Михайло Ходорковський – на відміну від Юлії Тимошенко – визнаний Amnesty International в'язнем сумління. І саме завдяки адвокатам, а не політичним діячам, у прихильників і навіть багатьох опонентів Ходорковського немає сумнівів у тому, чи не прикриває він свої промахи далеких 1990-х гаслами про політичне переслідування.

Зрештою матеріали судового процесу у справі Тимошенко ввійдуть в історію України. Рано чи пізно цю справу має і буде розглядати інший суд та інші слідчі. Викреслити її з пам'яті тільки на тій підставі, що у 2013-му все було неправильно, навряд чи вдасться. Питання біля прилавків на цьому не закінчаться.

***