Корреспондент поспілкувався із найбільш затребуваним на Заході українським диригентом

Українець Кирило Карабиць, 36-річна диригент-зірка одного з найстаріших британських оркестрів, в інтерв'ю Корреспонденту розповів про головні відмінності українських та зарубіжних музикантів, конкуренцію у світі музики і якості, які допомагають перемогти.

Корреспондент пише, що протягом кількох років західна преса писала про Карабиця як про молодого диригента, на якого варто звернути увагу, а останнім часом перевела у ранг зірки. У зв'язку з цим видання запитало, чи відчув він зміну статусу.

"Ні, я цього не відчуваю. Моє життя йде в якомусь своєму ритмі. З кожним роком змінюються відчуття від диригування, від роботи з різними оркестрами. Щось стає робити простіше, але завдання, які ставиш перед собою, стають помітно глибшими. Якщо раніше я міг вивчити симфонію за три дні, міг відкрити її, прочитати і був готовий йти до оркестру, або, як мені здавалося, був готовий, то зараз цього вже недостатньо. Недарма є теорія, що якщо диригент почав з 20 років, то справжнє диригування до нього прийде тільки в 60", - заявив Карабиць.

Відповідаючи на питання про те, що найскладніше у цій роботі, диригент відповів, що це організація побутового, повсякденного життя. "Тому що його практично немає, одні переїзди. Все, що стосується елементарних речей, сну, їжі, дуже важко поєднувати з роботою. А диригувати дуже приємно, це задоволення, за яке ще й гроші платять, а не робота", - зазначив диригент.

Крім того, Корреспондент запитав, чи важко шукати підхід до кожного нового колективу, адже крім основної роботи в Борнмутському оркестрі, він виступає з десятками оркестрів по всьому світу: "Все залежить від обставин, пов'язаних, наприклад, з кількістю днів репетицій. Якщо є три дні , то за цей час можна увійти у досить близький контакт. А буває й таке, коли дуже мало репетицій".

"Цього літа у мене буде два дуже важливих у моєму житті дебюти з двома найвищого рівня оркестрами в Америці - Клівлендським оркестром і Філадельфійським. І там репетицій дуже мало. Це інший трішки стиль, коли просто немає часу на роздуми про взаємини з колективом. Потрібно, як танк, йти вперед, щоб встигнути до кінця репетицій пройти всю програму. Така спонтанність, коли немає часу розмовляти, теж інколи важлива", - додав він.

Диригент також відповів на запитання, чому київська школа відрізняється від західної. "Все відрізняється, схожого в цих системах немає майже нічого. Але для мене перебування у Відні було практичним вивченням диригування, слухацькою практикою. А основну освіту, диригентські навички я отримав від своїх професорів Романа Кофмана і Льва Венедиктова у Києві", - зазначив Карабиць.

Корреспондент звернув увагу на те, що багато поп-музикантів роблять спільні програми із симфонічними оркестрами. Відповідаючи на питання, чи хотів би він зробити щось подібне і з ким, Карабиць заявив, що давно думає про такий концерт, який був би пов'язаний з переосмисленням нашої української естрадної музики другої половини ХХ століття. "Є багато композиторів, в тому числі і мій тато, що працював у цьому жанрі. Є [пісні українських композиторів Ігоря] Шамо, [Платона] Майбороди. Це музика, яку зараз неможливо почути у живому виконанні", - заявив він.

Видання також запитало у Карабиця про те, де його дім. "У Парижі у мене своя квартира, сім'я, маленький син, якому два з половиною роки. Не знаю, як буде через два-три роки, можливо, це місце зміниться, але на сьогодні, коли мене запитують, де я живу, я відповідаю: в Парижі і Києві", - відповів диригент.

Він також зізнався, що для нього приїзди в Україну - більше задоволення, тому він не намагається порівнювати якісь речі з іншими місцями. "Для мене це просто приїзд додому. Тут насолоджуєшся будь-якими, навіть найпростішими речами. Я не порівнюю Україну з Англією або Францією, це батьківщина, вона ніби поза законом", - зазначив він.