Корреспондент: Військово-статеві романи. Протиборчі сторони під час Другої світової зітнулися зі спільною проблемою – венеричними хворобами

Радянське і німецьке командування під час Другої світової війни зіткнулися з однією інтимною проблемою, що загрожувала стати масштабним лихом – хворобами, що передаються статевим шляхом. Червона армія і в цьому випадку перемогла ворога, організувавши більш дієву профілактику і лікування, пише Володимир Гінда у №9 журналу Корреспондент від 7 березня 2013 року.

Хвороби – такі ж незмінні супутники війни, як смерть, голод та інші страждання. Причому під час затяжних конфліктів, як зауважили фахівці, загострюється одна специфічна проблема – хвороби, що виникли, як в анекдоті, не від нервів, а від задоволення. Позбавлені жіночого товариства бійці були ласі на любовні втіхи, забуваючи про запобіжні заходи.

У цьому сенсі Друга світова підкинула командуванню протиборчих сторін схожі завдання: і верхівка вермахту, і генералітет Червоної армії чудово розуміли, що сифіліс з гонореєю – найпопулярніші венеричні болячки того періоду, – могли стати масштабною проблемою. Адже обидва захворювання тоді вимагали тривалого лікування – 35-40 днів для сифілісу і близько 25 днів для гонореї.

Щоб попередити тимчасову втрату частини бійців на сексуальних фронтах, обидві сторони намагалися не тільки лікувати хворих, а й багато уваги приділяли профілактиці. Більшовики виявилися більш ефективними у венерології, ніж нацисти.

Перевірено: хворих немає

У радянський час тема поширення венеричних захворювань серед фронтовиків замовчувалася заради підтримки світлого образу воїна-червоноармійця. І все ж у 1951 році в Москві вийшов черговий том фундаментальної книжкової серії Досвід радянської медицини у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років, повністю присвячений шкірним і венеричним хворобам серед солдатів.

У книзі не наведено даних про те, як часто червоноармійці ставали жертвами "любовних" захворювань. Названі лише загальні дані щодо всіх театрів бойових дій, підраховані американцями, згідно з якими на всіх фронтах Другої світової у 1942 році захворюваність була в межах 32 осіб на 1 тис. солдатів, у 1943-му – 34, а роком пізніше – 42.

Автори зазначали, що ці хвороби хоч і були присутні в радянських військах, але зустрічалися в рази рідше, ніж у німців чи американців.

Сам факт того, що проблемі присвятили цілу книгу, свідчить про те, що червоноармійці страждали від венеричних хвороб не рідше, ніж союзники і німці.

Венерологи проводили медогляди, стежили за лікуванням солдатів, яке проводилося у спеціальних "венеричних" госпіталях, а також повинні були виявляти джерела
зараження військовослужбовців

У роки війни радянському керівництву було не до умовностей, тому тоді тема звучала більш відкрито. Так, на всіх фронтах були введені штатні посади фронтових і армійських венерологів. Вони не тільки контролювали роботу лікарів і підраховували число заражених солдатів, а й розподіляли медикаменти, а також координували профілактичну роботу з цивільними медустановами. Крім того, венерологи проводили медогляди, стежили за лікуванням солдатів, яке проводилося у спеціальних "венеричних" госпіталях, а також повинні були виявляти джерела зараження військовослужбовців.

Їм допомагали так звані венерологічні загони МОЗ. Ці групи медиків рухалися слідом за частинами Червоної армії, які наступали, і намагалися виявити серед цивільного населення можливі осередки інфекції та організувати лікування.

В армії венерологи як правило стикалися з двома недугами – сифілісом і гонореєю. Обидва лікувалися не за один день і деколи вимагали госпіталізації

В армії венерологи як правило стикалися з двома недугами – сифілісом і гонореєю. Обидва лікувалися не за один день і деколи вимагали госпіталізації.

Сифіліс лікували медикаментозно. Гонорею в польових умовах викорінювали таблетками сульфідину, але коли той став дефіцитом, частіше стали використовувати "молочну" методику. Для неї потрібно небагато – коров'яче молоко і рішучий лікар. Молоко кип'ятили 10 хвилин, потім вводили його хворому внутрішньовенно, після чого температура тіла пацієнта піднімалася до 41 градуса. Далі хворого клали на стіл, вчотирьох тримали його, а санінструктор зондом здирав у "мученика" слизову сечівника. Після цього хворий видужував, але кожен похід до вітру ставав для нього мукою.

Майже так само часто хворих солдатів лікували скипидаром, який очищали, розчиняли в маслі і вколювали куб-півтора у хворе "місце". У першу добу після ін'єкції хвороба загострювалася, але пізніше відходила на другий план. Хворий більше страждав від високої температури – до 39,5 градусів – і дуже сильного болю в місці ін'єкції, який приковував пацієнта до ліжка на тиждень.

Всіма цими стражданнями для червоноармійців справа й обмежувалася – інших санкцій, крім примусового лікування, до солдатів, які підхопили заразу, не застосовували

Але всіма цими стражданнями для червоноармійців справа й обмежувалася – інших санкцій, крім примусового лікування, до солдатів, які підхопили заразу, не застосовували. Навіть до жінок, які стали джерелом хвороб, ставилися схожим чином. Як згадував ветеран Другої світової Сергій Соловйов, у них в дивізії служила жінка, яка часто змінювала партнерів, і в підсумку підхопила гонорею. Дізнавшись про це, начальство відправило даму на лікування в армійський госпіталь. Розпусниця одужала, повернулася й продовжила гуляти, доки не отримала сифіліс. Після цього її знову госпіталізували і лише потім списали в тил.

Інша справа – партизани: у лісі за гонорею могли і розстріляти. Так, радянський командир лісових месників Антон Бринський, що командував загоном особливого призначення в лісах України, в кінці жовтня 1943 року написав в Український штаб партизанського руху про те, що серед його бійців поширилися венеричні захворювання. "Джерелом" стала така собі заміжня дама Євдокія Кузнєцова, яка "підкинула" проблеми чотирьом командирам і двом рядовим партизанам. За словами Бринського, її розстріляли з формулюванням "за зраду Батьківщині".

Лицарські замки

Військове керівництво Німеччини проблему статевих інфекцій запустило, хоч і намагалося вирішувати всіма методами. У підсумку розмах хвороб досяг в армії загрозливих масштабів. Німецький історик Франц Зейдлер у своєму дослідженні Проституція, гомосексуалізм, членопошкодження, проблеми ведення німецької санітарії в 1939-1945 роках пише, що в цілому за час війни приблизно 706 тис. солдатів Третього рейху перехворіли "соромними" хворобами. Автор визнає, що реальна цифра повинна бути більшою, але для цього потрібно врахувати тих, хто приховував інфекцію і намагався лікуватися самостійно.

Але ж німці мали сумний досвід Першої світової, коли через недостатню увагу до питання лікування та профілактики венеричних захворювань в їхній армії нарахували 2 млн хворих солдатів. Тому ще з 1938 року командування вермахту почало створювати спеціальні санстанції для рядових і офіцерів в містах дислокації. Кожного солдата після кожного статевого акту зобов'язали відвідувати ці заклади для дезінфекції за допомогою води і мила.

Однак ідея себе не виправдала: військові всіма правдами і неправдами ігнорували відвідування станцій – хто через лінощі, хто з інших причин.

Серед військовослужбовців проводили профілактичні бесіди, поширювали брошури та листівки. В одному з таких документів під назвою Німецький солдат автори радили обережно ставитися до жінок легкої поведінки, адже вони зазвичай є носіями небезпечних хвороб. Крім того, звучала рекомендація вступати в статеві стосунки тільки за наявності презерватива, після сексу проводити дезінфекцію і відразу після зараження звернутися до військового лікаря.

Найкращим захистом у брошурі називали тимчасове утримання, про яке писалося, що воно "не є небезпечним для здоров'я". Настійно рекомендувалося пам'ятати, що гонорея і сифіліс виліковні, якщо почати боротьбу з ними відразу після виявлення перших симптомів. Далі вказувалися ці самі симптоми, і йшло резюме: поширення венеричних хвороб можна розглядати як халатність або умисне тілесне ушкодження.

Все одно німецькі вояки регулярно "залітали". Лікували таких хворих в
спецгоспіталях, які жартома називали "лицарськими замками". Ще хворі автоматично позбавлялися можливості виїхати у відпустку до Німеччини

І все одно німецькі вояки регулярно "залітали". Лікували таких хворих в спецгоспіталях, які жартома називали "лицарськими замками". Ще хворі автоматично позбавлялися можливості виїхати у відпустку до Німеччини: у разі гонореї – протягом трьох місяців, у разі сифілісу – поки не завершиться лікування. А той, хто потрапляв у спецгоспіталь повторно, міг отримати кримінальний термін, оскільки своєю хворобою він, на думку командування, підривав бойовий дух.

У кінці війни, коли кожен солдат був на вагу золота, німці навіть хотіли створити "сифіліс-загони". Мова йде про частини, що складалися б з хворих солдатів, яких планували лікувати без відриву від військових дій. Проте від ідеї відмовилися, злякавшись, що супротивник використає цей факт у пропагандистських цілях.

Місцеві проблеми

Щоб уберегти солдатів від неприємностей, німці займалися і профілактикою статевих хвороб серед населення окупованих ними територій.

Так, у Львові вони організували додаткову лікарню по вул. Дверницькій, 4 для хворих жінок. У Києві активно працювала дерматовенерологічна лікарня.

Перед тим, як перейти до практики лікування місцевих жінок, нацисти намагалися піти простим і жорстоким шляхом – проводили арешти і розстріли носіїв хвороб,
звинувачуючи їх у навмисному виведенні з ладу солдатів вермахту

Перед тим, як перейти до практики лікування місцевих жінок, нацисти намагалися піти простим і жорстоким шляхом – проводили арешти і розстріли носіїв хвороб, звинувачуючи їх у навмисному виведенні з ладу солдатів вермахту. Застосовували заходи і більш м'які – за зараження німців жінкам давали трирічний тюремний термін.

Однак терор призвів до того, що пані стали приховувати свої проблеми, а число вояків, що заразилися, зросло. Тоді окупанти змінили батіг на слабку подобу пряника.

Начальник поліції безпеки і СД Києва у своєму звіті керівництву від 1 листопада 1942 року присвятив цій проблемі окремий розділ – Поширення венеричних хвороб в Києві і боротьба з ними. Зокрема, він зазначав, що в столиці постійно зростало число венеричних захворювань. Причинами назвав зубожіння населення, майнове розшарування суспільства і масову торгівлю спиртним.

З легкої руки керівника київського СД у місті ввели безкоштовне обов'язкове примусове лікування, причому венеричні відділи в лікарнях Києва влаштували на манер в'язниць – з ґратами на вікнах. Крім того, при відділі здоров'я міської управи створили посаду інспектора з профілактичної боротьби з венеричними хворобами, який повинен був виявляти, реєструвати і відправляти на лікування місцевих жителів, що страждали від інфекції.

Німці практикували і рейди, які проводили по злачних місцях окупованих міст службовці відділів здоров'я. Цей метод довів свою ефективність

Німці практикували і рейди, які проводили по злачних місцях окупованих міст службовці відділів здоров'я. Цей метод довів свою ефективність. Так, у Тернополі в 1941 році на примусовий огляд були доставлені 38 "підозрілих" жінок, з яких, як виявилося, 24 були інфіковані. Головний санлікар Львова в березні 1942-го у своєму звіті писав, що в місті виявили і взяли на облік 180 повій, яких змусили проходити медогляд двічі на тиждень.

"Трудівниці" ліжка завжди були в центрі уваги окупаційної влади. В оперативному звіті керівника генерального округу Миколаїв за травень 1942-го сказано, що в містах Миколаїв та Кіровоград збільшилася чисельність венеричних захворювань серед мирного населення та солдатів. Влада відразу закрила місцеві публічні будинки, але вже в наступному місяці зрозуміла, що погарячкувала. У звіті за липень того ж року зазначалося, що після закриття "будинків розпусти" стало важко контролювати повій, а це, у свою чергу, призводило до нових захворювань.

Окупантам довелося вирішувати й іншу проблему – доступність медикаментів для жителів, заражених венеричними хворобами. Медицина на захоплених територіях стала платною і тому недоступною для багатьох цивільних осіб. Окупаційна адміністрація вимушено стала вводити безплатне забезпечення ліками для окремих категорій осіб, головним чином – хворих на венеричні та інфекційні шкірні захворювання.

Але радикально знизити рівень захворюваності як серед місцевих, так і серед солдатів вермахту всі ці заходи не допомогли.

***

Цей матеріал опубліковано в №9 журналу Корреспондент від 7 березня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.