"Діти підземелля" з українських печер: стрічка про євреїв, які вижили під час Голокосту

Документальна стрічка No Place on Earth (Немає місця на землі) починається зі спуску у печеру. Проте досить швидко стає зрозуміло, що тема фільму – не сталактити і сталагміти, а Голокост.

У 1993 році в печеру Попова Яма (нині відома як Озерна), в одну з важкодоступних ділянок системи підземних лабіринтів в Тернопільській області загальною довжиною 123 кілометри, спустився спелеолог із Нью-Йорка Кристофер Нікола. З цікавості завітавши на батьківщину своїх пращурів та вирішивши заодно дослідити  її підземні гроти, він несподівано буквально "витягнув" на світ зовсім іншу сімейну історію. У печері американець виявив предмети, яким зазвичай не місце під землею. Дослідник знайшов там не доісторичні наскельні малюнки чи кістки древніх тварин, а релікти повсякденного життя людей: ґудзики, взуття, флакончики від ліків. Хто ж були ці люди і чому вони опинилися в печері? Місцеві жителі, до яких звернувся із запитанням заінтригований американець, відповіли просто: напевно, євреї, що переховувалися там під час війни…

Вимушений рекорд

Минуло багато років безрезультатних пошуків, перш ніж Кристофер Нікола розкрив таки таємницю Попової Ями.  Розгадка одного дня надійшла електронною поштою. Відправник листа стверджував, що його родичі були серед жителів печери, яких розшукує спелеолог.  Так стала відома історія виживання людей, які прожили у пітьмі сирого і холодного підземелля 511 днів. Досі цей рекорд безперервного перебування під землею побити не вдалося нікому. Однак загнаним у печеру людям йшлося зовсім не про рекорди… Це було питання життя і смерті.

У жовтні 1942 року, під час фашистської окупації України, Естер Штермер, глава великої єврейської родини із села Королівка зрозуміла, що зволікати далі не можна, що єдиний шлях до порятунку після того, як плани еміграції перекреслила війна, веде у підземелля. Загалом 38 осіб, дорослі й діти, пішли за рішучою Естер Штермер під землю. Суцільний морок підземних гротів був меншим злом у порівнянні з безпросвітним наземним кошмаром. Для євреїв доля була одна - смерть або від кулі, або на шибениці, або в газовій камері.

Утікачі з Королівки заховалися спочатку в печері Вертеба поблизу села Більче-Золоте, а потім, після нічного рейду гестапівців, який коштував життя сестрі Естер та її племіннику, - в печеру Попова Яма поблизу села Стрілковці. У Вертебі залишився весь убогий скарб утікачів. У новому прихистку, менше відомому, а отже, більш надійному, умови для життя були кращі: в печерному лабіринті була питна вода у підземному озері та оптимальна вентиляція, яка дозволяла розводити багаття без ризику задихнутися від чадного газу. Утім, одна річ – спуститися у печеру на добу, і зовсім інша – провести в пітьмі півтора року при незмінній температурі 12 градусів та вологості 95 відсотків. Відлюдники дуже багато спали, заощаджуючи життєві сили. Вилазки в села по харчі здійснювали старші. Молодші ніколи не покидали печери. Піднявшись на поверхню у квітні 1944 року, засліплені сонцем діти попросили: "Як багато світла! Мамо, задуй свічку – очам боляче".

Після звільнення України радянською армією родина Естер Штермер виїхала за океан, де її діти й онуки живуть і сьогодні, в Канаді та США.

Достовірна драма

Через спелеолога Кристофера Нікола усіх їх, колишніх мешканців печер Вертеба та Попова Яма, розшукала режисерка-документалістка зі США Джанет Тобаяс. Через 60 років постарілі, але життєрадісні "діти підземелля" розповідають у фільміпро найбільш авантюрний і водночас трагічний епізод свого життя. Їхня розповідь, емоційна і зворушлива до сліз, звучить за кадром і тоді, коли на екрані актори розігрують у постановочних епізодах реальні події цього безпрецедентного порятунку. 

Ігрові епізоди знімали не в Україні, хоча ідея реконструювати минуле на місці реальних подій була. Зйомки у важкодоступній Поповій Ямі потребували би колосальних витрат сил та часу. Через вузький стрімкий лаз довелося б спускати під землю знімальну групу та апаратуру. Тож, зйомки провели в Угорщині, в печері, схожій на український підземний лабіринт. Естер Штермер, її дітей та онуків у фільмі грають угорські актори. Треба віддати належне режисерці.  Джанет Тобаяс поставила "художні" епізоди без театральної награності, якою подекуди грішать костюмовані реконструкції минулого в документальних фільмах, компенсуючи відсутність архівних кадрів.

У печеру Вертеба герої з підземелля, дев'яносторічний Сол та його молодший брат Сем Штермер, їхні племінниці Соня і Сіма, а також онуки, спустилися ще раз – разом зі знімальною групою. "Вимкніть світло", - попросив один з братів. Через кілька секунд з пітьми прозвучав його радісний голос: "Отак добре. Тепер я почуваюся як вдома".

Не буде великою несподіванкою, якщо цією правдивою історією зацікавиться Голлівуд. Поки ж скарбниця світового документального кінематографу поповнилася ще одним автентичним фільмом про Голокост, рідкісним за силою своєї емоційної дії. У кадрі, коли діти й онуки Естер Штермер знову спускаються в печеру, яка врятувала їм життя, розкривається зміст, напевно, найбільш незабутньої репліки цього фільму: "We are not survivors, we are fighters". Вони не просто вижили, вони боролись і тому перемогли.