Корреспондент: Втекла з пекла. Інтерв’ю з північнокорейською біженкою

У розпал напруженості на корейському півострові Корреспондент вирушив до Сеула, де взяв півночнокорейського язика – 38-річну Лі Ен-хі, якій вдалося втекти з КНДР до Південної Кореї. Вона розповіла про життя за залізною завісою і можливості своєї колишньої батьківщини розв'язати Третю світову війну, пише Олена Трибушна у №19 видання від 17 травня 2013 року.

Дві половинки Корейського півострова називають єдиною у світі розділеною надвоє державою. З середини минулого століття оперезана колючим дротом і замінована демаркаційна лінія шириною 4 км відокремлює одну з найрозвиненіших країн, Південну Корею, від однієї з найвідсталіших – Північної. Тікати з однієї в іншу через цей кордон, який охороняється найпильніше в світі і по два боки якого розосереджено більше мільйона військових, майже нереально. Здійснити це вдалося одиницям.

Проте щороку з того світу в цей, з Півночі на Південь, переважно через Китай, дістаються близько 2 тис. північнокорейців, свідчать офіційні дані південнокорейського Міністерства об'єднання, створеного з метою потенційного возз'єднання двох країн у майбутньому і вирішення проблеми північнокорейських перебіжчиків. Вони тікають від голоду, злиднів, політичних переслідувань і комуністичної ідеології.

Більшість залишають КНДР через кордон з Китаєм. Загалом рахунок втікачів із КНДР після Корейської війни, що розділила півострів у 1953 році, йде, за різними оцінками, на десятки і навіть сотні тисяч людей. Тих, кого ловлять на кордоні, б'ють, піддають допитам і відправляють у табори.

Пік здійснених громадянами Північної Кореї спроб втечі припав на 1990-ті, коли цю країну, одну з найбільш залежних від міжнародної допомоги, охопив масовий голод

Пік здійснених громадянами Північної Кореї спроб втечі припав на 1990-ті, коли цю країну, одну з найбільш залежних від міжнародної допомоги, охопив масовий голод. Тоді ж вдалося втекти 23-річній Лі Ен-хі. Її шлях з Північної Кореї до Південної зайняв вісім років. Ен-хі довелося покинути дитину, розпрощатися з можливістю коли-небудь знову побачити рідних, що залишилися в КНДР, – двох братів і сестру, – і з нуля навчитися безлічі речей, звичайних для людини, яка народилася в демократичному суспільстві, і незбагненних – для народженої в тоталітарному.

Навіть через півтора десятиліття після втечі з батьківщини кореянка неохоче погоджується на інтерв'ю і просить фотографа знімати її так, щоб не було видно обличчя: побоюється бути впізнаною як колишніми, так і новими співвітчизниками.

- Розкажіть про своє життя в Північній Кореї? Що змусило вас втекти?

- Мій дід належав до найбільш привілейованого прошарку суспільства, батько займав пост у [Комуністичній Трудовій] партії, ми добре жили.

Решта рідні жила в Китаї. У 1990-х батько поїхав у Китай провідати бабусю. Завдяки випадку саме в той момент в КНР перебував з офіційним візитом південнокорейський президент Кім Йон Сам. Коли про це дізналися в КНДР, батька звільнили з роботи.

Добробуту прийшов кінець. Сім'я стала голодувати. Їжу отримували, як усі, – від держави. Дядько передавав продукти з Китаю і пропонував їхати до нього працювати. У нього була власна фабрика. Але мої брати служили в армії, вирішила їхати я. Я вчилася в медичному університеті в Хамхині [другому за розміром місті КНДР]. Не думала, що їду назавжди.

- Тобто виїхати вас змусили матеріальні причини?

- У першу чергу матеріальні.

- Але в принципі північні корейці розуміють, що в інших країнах живуть інакше?

- Вони знають. Але ці люди голодують. Їхнє життя – це постійний голод. Роками. День у день вони думають про одне – що поїсти. Їм не до того, щоб думати про те, що режим помиляється. Їм кажуть, що їхній лідер – великий, і вони просто повторюють це, не замислюючись. Ці люди не готові до протестів. Люди, які голодують, хочуть одного – просто вижити.

Навіть мої брати, коли я дзвоню їм, кажуть: Хай живе лідер! Вони виросли з упевненістю, що він найкращий. Їм вклали це в голову. Їх неможливо переконати. Держава тримає їх в узді їжею. Люди голодують, а у свята – дні народження Кім Чен Іра і Кім Ір Сена – кожному видають невелику порцію свинини, печиво, кілограм рису, новий одяг. Система побудована так, що ці дні автоматично асоціюються з відчуттям щастя. Люди отримують ці подарунки, махають квітами, танцюють. Вони автоматично сприймають усе так, ніби вони щасливі завдяки лідерам. Я сама в дитинстві завжди чекала цих свят – не Нового року. У році їх було лише два.

Із самого моменту народження ти – частина системи. Дитсадок – це частина партії. Школа – теж. Підростаючи, частина людей стають партійними лідерами, решта – рядовими членами. Ти не вибираєш, хочеш ти бути членом партії чи ні.

- Ви пам'ятаєте смерть Кім Ір Сена?

- Звичайно. У 1994 році. Я тоді ще служила в армії. О сьомій ранку нас усіх підняли, і в країні був оголошений десятиденний траур. Всі повинні були сидіти біля портретів Кім Ір Сена і сумувати. Не дозволяли нічого робити. Їжі не давали. Багато хто помер з голоду. Нас [солдат] хоч годували, а інших ні.

Але люди ж не можуть десять днів плакати. Багато хто сидів і прикидався. У ті дні за усіма просто спостерігали. А потім тих, хто не сумував або посміхнувся, викликали і карали.

- На що живуть корейці?

- У КНДР майже не отримують зарплати. Майже все, що заробляють навіть у невеликому бізнесі на зразок дрібної торгівлі, віддають державі. Я зараз надсилаю гроші дядькові в Китай, а він пересилає моїм братам та сестрі. Але держава забирає собі дві третини цих переказів. Грошей їм завжди не вистачає. Через те що я, а потім батько, втекли до Південної Кореї, на них тиснуть. За ними стежать, з'ясовують, звідки вони беруть їжу, їм заборонено займатися бізнесом. Якщо вони з кимось розмовляють на вулиці, їхнього співрозмовника допитують, про що була розмова. Майже все зароблене вони віддають державі.

- Як вам вдалося вибратися з КНДР?

- У грудні 1997-го ми з матір'ю перейшли кордон з Китаєм пішки. До того часу це було нескладно, мати часто вирушала туди за продуктами. Але саме в той момент КНДР вирішила закрити кордон і домовилася з КНР, що за впіймання її громадян, що втекли, китайцям платитимуть винагороду – 5 тис. юанів. Щоб заробити 2 тис. юанів, потрібно було рік працювати на фермі, тому китайці намагалися ловити біженців.

Йшли по зірках, без провідника – він не прийшов, може, спіймали. Спустилися до річки. Вона була вкрита льодом. Бігли по кризі, місцями ноги провалювалися у воду. Мати сказала: навіть якщо одну вб'ють, друга повинна добігти.

У Китаї сховалися на фермі в свинарнику. Вранці прийшов фермер. Ми впали перед ним на коліна і благали дати подзвонити дядькові. Він відповів: "Віддаси доньку, дам". Мати вдала, що згодна. Через три дні приїхав дядько, заплатив йому 5 тис. юанів і забрав нас обох.

- Ви залишилися в Китаї?

- Я працювала на фабриці, а мати через чотири місяці з грошима поїхала назад. Але її спіймали північнокорейські прикордонники і забрали все – 10 тис. юанів, за них можна було жити три роки. Мати збиралися відправити у табір, але вона розуміла, що там їй кінець, і втекла. Закопалася в сніг і два дні ховалася там. Потім пішки дійшла додому.

Сім'я залишилася знову без грошей. Мати за довгу відсутність виключили з партії. Щоб реабілітуватися, вона вирішила жити "за правилами" – заради дітей, і більше ніколи не їздила в Китай. Два роки тому вона померла. Але перед цим, у 2003-му, змусила тікати батька.

- Як ви опинилися в Південній Кореї?

- Я прожила в Китаї вісім років. На дядькову фабрику постійно приходила поліція – напевно, хтось доніс, що там кореєць. Дядько боявся і вимагав, щоб я вийшла заміж. Я вийшла за китайця корейського походження. У нас народилася дитина. Але коли вона підросла і почала питати, чому я не знаю китайської, коли вона стала соромитися мене, я вирішила їхати до Південної Кореї. Пообіцяла, що отримаю громадянство і повернуся за нею.

Щоб потрапити в посольство Південної Кореї в Пекіні, купила підроблений паспорт. Туди можна тільки так пройти. Іноді північнокорейські біженці намагаються просто прорватися через охоронців-китайців біля входу, але їх ловлять і видворяють у КНДР. Я провела в посольстві вісім місяців, а у 2005-му приїхала до Південної Кореї. Зараз сину 13, але у мене тут в Сеулі тепер інший чоловік і діти. Таке життя.

- Ким ви працюєте зараз?

- Не можу сказати. Можу сказати тільки, що це державна організація.

- Складно було адаптуватися до нового життя?

- Дуже. Довгий час єдиним, з ким я спілкувалася, був інспектор соціальної служби. Потім почала працювати. Тут є програма допомоги біженцям. Півроку вони отримують допомогу від держави. Але майже всі обтяжені боргами перед посередниками, що допомагали втекти, майже вся допомога йде на це.

Крім того, знайти роботу в Південній Кореї дуже непросто – тут дуже конкурентне середовище. А у багатьох сім'ї залишаються в КНДР, доводиться допомагати їм грошима, допомагати втекти. Все це лягає на плечі однієї людини.

Мені пощастило більше, ніж іншим. Я вийшла заміж. Мій чоловік – директор пекарської школи. Він допомагав у всьому. Я отримала диплом пекаря. Вночі вчилася, вдень працювала в булочній. До того ж я приїхала здоровою: багато хто добирається до Сеула покаліченим, адже часто втекти вдається не з першої спроби – ловлять.

Перший час найважче – наявність вибору. У КНДР тобі дають стільки їжі, скільки вважають за потрібне. Держава за тебе вирішує, що тобі робити, скільки їсти, спати, ходити в туалет. До цього звикаєш з дитинства

Перший час найважче – наявність вибору. У КНДР тобі дають стільки їжі, скільки вважають за потрібне. Держава за тебе вирішує, що тобі робити, скільки їсти, спати, ходити в туалет. До цього звикаєш з дитинства. А в Південній Кореї маса альтернатив – що робити, куди йти, що купити, що їсти, де працювати. І вперше в житті доводиться вибирати самому. Це стрес.

Тих, кого під час втечі били або ґвалтували, тероризують нічні кошмари. Поговорити немає з ким. Багато хто впадає в депресію. Деякі накладають на себе руки. Тільки через три-п'ять років біженці починають вести себе подібно до південних корейців. І тільки 70-80% це вдається.

- Ви служили в армії в КНДР. Це обов'язок всіх корейських жінок?

- Коли я жила там, жінок відбирали. За зростом і фізичними даними. Навіть за обличчям. Ще перевіряли, щоб не було родичів в Південній Кореї. Тобто не всі могли піти служити. Вважалося, що це престижно. Мене, завдяки становищу сім'ї, взяли у військово-морський флот. Зараз, наскільки я знаю, відслужити зобов'язані майже всі жінки – п'ять років. Чоловіки – 13.

- Ви вірите в можливість об'єднання двох Корей?

- Після смерті Кім Ір Сена я, як і багато хто, думала, що ця перспектива стала ближчою. Але цього не сталося. Тепер я розумію, що якщо це і станеться, то нескоро.

Але я сьогодні мрію не про те, щоб зустрітися з рідними, а про те, щоб у них там був шматок хліба. Якщо я не передам його, вони голодуватимуть.

Їм неможливо пояснити, що вони живуть ненормально. Вони думають про виживання. Головне – вижити. У тих, хто живе в КНДР, немає надії, немає мети. Я думаю,
зсередини поміняти цю систему і зруйнувати режим неможливо

При цьому я не можу вмовити їх втекти за кордон. Їм неможливо пояснити, що вони живуть ненормально. Моя рідня в КНДР не розуміє, що режим не правий. Коли я намагаюся пояснити, вони не слухають. Вони думають про виживання. Головне – вижити. У тих, хто живе в КНДР, немає надії, немає мети. Я думаю, зсередини поміняти цю систему і зруйнувати режим неможливо.

- Ваша сім'я відмовляється втікати?

- Так. Я одного разу готувала втечу. Давала гроші, домовилася з посередником, призначила дату – але вони не захотіли. Це важко зрозуміти.

Знаєте, деякі навіть силою змушують своїх рідних втікати. Але такі люди завжди будуть незадоволені, завжди будуть скаржитися. Я бачила таких – вони хочуть назад.

- КНДР сьогодні погрожує запуском ракет і війною. Наскільки є реальною ця загроза?

- Розумієте, голодним людям кажуть, що вони голодують через США. І вони настільки голодні, що просто жадають війни: вони думають, що за допомогою зброї повернуть собі щастя і добробут. Коли Південна Корея і США проводять якісь навчання, то влада КНДР спеціально нагнітає обстановку, провокує у корейців агресію. Реальна ж здатність КНДР розгорнути війну є невеликою: вони погано озброєні, а солдати – голодні.

Хоча сьогодні з їхнім новим лідером [Кім Чен Уном] передбачити напевно, що трапиться, не можна. Ми не знаємо, що він дістане з рукава в наступний момент.

- Як людина, яка служила в північнокорейській армії, можете сказати, наскільки вона здатна воювати?

- Сили Південної та Північної Кореї не можна порівнювати. Навіть в армії, де солдати харчуються краще, ніж всі цивільні, можна вранці прокинутися і виявити поряд із собою померлого від голоду товариша по службі.

Простий приклад: коли військових відправляють на двотижневі навчання, їм дають пайок на тиждень. А на другий тиждень пайок не привозять. Солдати ходять і їдять траву, коріння шукають. Через недоїдання північні корейці, до речі, дуже низькі. Я бачила біженця зростом 142 см. Ця армія не зможе воювати.

***

Цей матеріал опубліковано в №19 журналу Корреспондент від 17 травня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.