Корреспондент: Поза форматом і без кордонів. Інтерв’ю зі співачкою Джамалою

Співачка Джамала в інтерв’ю Оксані Мамченковій розповіла про те, чому жива музика набагато краща, ніж порожні обличчя і роти, що відкриваються під фонограму. Матеріал розміщено у №23 журналу Корреспондент від 14 червня 2013 року.

Професійне життя однієї з найяскравіших українських співачок – Джамали – склалося до нудного послідовно: спочатку музична школа, потім училище, диплом Національної музичної академії з відзнакою. За таких передумов оперна сцена виглядала найбільш логічним продовженням кар'єри.

Перемога в міжнародному конкурсі Нова хвиля – 2009 у Юрмалі порушила розмірений хід подій. Співачка з кримськотатарськими корінням, яка вразила журі та публіку екстравагантним зовнішнім виглядом і широтою вокальних можливостей, взялася будувати кар'єру естрадної зірки. Її дебютний альбом For Every Heart вийшов у 2011-му, а в березня 2013 року з'явилася друга платівка з категоричною назвою All оr Nothing.

Змішуючи безліч стилів на зразок традиційно афроамериканських джазу та соулу з етнічною й електронною музикою, Джамала вже зуміла завоювати вимогливу фестивальну публіку від Владивостока до Берліна і стала постійною учасницею найбільшого в Росії міжнародного джазового заходу – Усадьба Jazz. Втім, той факт, що більшу частину свого репертуару вона виконує англійською мовою, а також небажання йти на повідку у моди ускладнили шлях до всенародної популярності.

Однак, незважаючи на свіжість спогадів про зйомки, розмова Корреспондента з Джамалою почалася саме з музики. Цьому сприяла й обстановка: бесіда відбувалася на студії звукозапису в центрі Києва.

- Музика, яку ви виконуєте і в якій намішано класику, електроніку і джаз, на Заході вже давно належить до розряду популярної. Чому, на ваш погляд, в Україні ця музика все ще не для широкої аудиторії?

- У пісні [з нового альбому] Я люблю тебе за першими звуками флейти [мені виносять вердикт] – це джаз. Радіостанції моментально беруться за голову і кажуть: ой, ви знаєте, ми не можемо це взяти, бо надто джазово, занадто живий саунд. А що це означає? Це означає наявність духових інструментів, м'ясистих барабанів, багатої партії бас-гітари. Насправді це ж було, в 1970-ті це було навіть у Радянському Союзі. Ті передачі, звичайно, можуть здатися смішними, такий олд-скул, всі ці зачіски, ведучі... Але наявність [в них] оркестрів мене просто так радує!

А сьогодні ці кордебалети, порожні обличчя, роти, що відкриваються під фонограму, – це страшно.

Я завжди намагаюся співати з живим бендом. Але це дуже складно робити – робити живий звук, робити ось такий саунд, робити музику соул російською чи українською. Для всіх це звучить якось інородно, дуже дивно. Але я не боюся бути дивною.

І, здавалося б, я не в найгірший час живу. В принципі мене все влаштовує. Я роблю музику, в яку вірю, хоча могла б піти іншим шляхом. Я заробляю достатньо, щоб поїсти, одягнутися і їздити на машині Hyundai Sonata, але поки не більше. Але мене знову-таки тішить те, що я не обмежую себе "форматом".

- Про які гонорари ви мрієте і коли, на вашу думку, зможете їх досягти?

- Я не можу сказати в цифрах. Я мрію рівно про такий гонорар, який забезпечив би мені спокійне існування, щоб спокійно записати альбом, що не концертувати хоча б три місяці. Поки я не можу собі цього дозволити. Весь менеджмент, бенд з дев'яти осіб – вони всі залежать від мене. Виходить так, що якщо ти не співаєш концерти, то ти голодний.

Ми не отримуємо ніяких авторських, як, наприклад, в Америці, де це все відстежується. Буквально нещодавно на [конкурсі] Міс світу в Польщі використовували мою пісню Smile для головного дефіле дівчат. Це транслювали 150 каналів світу. По суті, кожен канал мав мені надіслати якийсь "привіт" у конверті. Але цього не сталося. І довести нічого неможливо.

Я просто не роблю ту музику, за яку платили б шалені гонорари. Я не складаю Gangnam Style. А за Gangnam Style, напевно, платять дуже багато.

- Вас політики і бізнесмени кличуть на корпоративи?

- Для більшості артистів корпоративи – чи не єдиний спосіб заробити. Тому що дуже складно зібрати зал. Я б робила частіше концерти, якби люди охочіше розлучалися з грошима, купували квитки. Але у наших людей теж є вибір: або купити за 150 грн. квиток, або купити щось своїй сім'ї поїсти.

- Після виходу першого альбому у 2011-му ви багато виступали, і географія була досить широкою – від Владивостока і Алма-Ати до Венеції і Лондона. Як публіка в різних місцях реагує на українку з кримськотатарськими корінням, яка співає джаз і соул?

- Добре реагують. Питають: як, це з України? Мені неприємно, що їм здається дивним, що так може бути в Україні. З іншого боку, приємно, що вони ставлять мене врівень з такими співачками, як ті ж [британки] Емі Вайнхаус, Даффі, [американка] Еріка Баду і так далі. Тішить, що моя музика сприймається англомовними людьми.

- Ви знялися в новій картині Олеся Саніна Поводир. У вас завжди були акторські амбіції або на знімальний майданчик привів якийсь збіг обставин?

- Ні, ніколи акторських амбіцій не було. Незважаючи на те що для оперного співака майстерність актора є обов'язковою. Ми її проходимо спочатку в училищі, потім в консерваторії як обов'язковий предмет.

Коли прийшов сценарій фільму Поводир, я прочитала його захлинаючись. Мене запросили на проби з дуже складним драматичним шматком з фільму. І Олесь Санін навіть так скептично мені сказав: "Ну, давай спробуємо. Так, я бачив кліпи, але мене це все не хвилює, мене навіть не влаштовує якоюсь мірою, що ти співачка".

Я людина дуже м'яка, вразлива і недовірлива. У той час було складно. Тут НКВС, тут в селі голод, тут ще якісь нюанси. Ти постійно можеш кудись потрапити – у в'язницю або в повну невідомість. Тому мені потрібно було себе накручувати, дивитися кіно, багато читати, готуватися до ролі. Це зайняло у мене три місяці.

- Картина присвячена трагічному епізоду з розстрілом кобзарів у 1934-му. У чому актуальність картини для сучасного глядача?

- Кобзарі – музиканти, які несуть слово, актуальне для свого часу. Кобзарі співали думи, а в думах – це як Корреспондент – вони співали про те, що відбувається. Музиканти зараз не несуть абсолютно цієї думки. Вони не співають про те, що відбувається. Вони співають про те, що продається. Продаються телефони – будемо співати про телефони, продаються машини – будемо співати про машини. Не буду говорити за всіх у жодному разі, але в більшості своїй музиканти зараз співають про те, що продається. А кобзарі не продавалися.

***

Цей матеріал опубліковано в №23 журналу Корреспондент від 14 червня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.