Корейська війна: ще одна загадка Сталіна - BBC

27 липня виповнюється 60 років з дня закінчення війни в Кореї, наслідки якої відчуваються і донині.

Чому, як свідчать розсекречені документи, Сталін спочатку не хотів цієї війни, насилу поступившись наполяганням Кім Ір Сена та Мао Цзедуна, а потім вперто не бажав закінчувати, хоча неможливість перемоги над Півднем була очевидною?

На Тегеранській, Ялтинській та Потсдамській конференціях питання про майбутнє Кореї не обговорювали.

Радянські війська вступили на її територію 11 серпня 1945 року під час операції проти японської Квантунської армії. Про лінію розділення, яка проходила по 38-й паралелі, домовилися в робочому порядку. Американці висадилися на півдні півострова тільки 8 вересня, через шість днів після капітуляції Японії.

1948 року збройні сили обох держав вийшли з Кореї, полишивши тільки військових радників.

"Корея перебувала на периферії тогочасної світової політики. Радянський Союз у перші повоєнні роки не приділяв цій країні бодай якоїсь серйозної уваги", - пише сучасний російський історик, колишній начальник Архівного управління при президенті РФ Рудольф Піхоя.

Перших цивільних експертів у галузі промисловості та залізничного транспорту СРСР направив до Північної Кореї у другій половині 1947 року. Ректор Дипакадемії МЗС РФ професор Анатолій Торкунов у своїй книзі наводить коментар Сталіна: "Дати 5-8 фахівців, які здатні змусити корейців попрацювати. Нам не варто глибоко занурюватись у корейські справи".

Зі свого боку, держсекретар Дін Ачесон, виступаючи 12 січня 1950 року в Національному клубі друку, заявив, що оборонний периметр США на Тихому океані охоплює Алеутські острови, Японію та Філіппіни, не включивши Корею до сфери американських інтересів.

Про об'єднання Кореї шляхом воєнних дій вперше заговорив Кім Ір Сен під час зустрічей зі Сталіним 5 та 14 березня 1949 року. Сталін у відповідь порекомендував північнокорейському лідеру спершу створити військову авіацію.

"Сталін не радив своїм співрозмовникам першими нападати на Південну Корею", - зазначає у книзі історик Дмитро Волкогонов.

Головний військовий радник генерал-лейтенант Микола Васильєв у червні 1949 року доповів Москві, що північнокорейська армія до війни не готова.

Радянський посол в Пхеньяні, колишній член Військової ради Далекосхідного фронту генерал-полковник Терентій Штиков лобіював позицію влади країни перебування та у шифровці від 30 жовтня 1949 року отримав догану від Сталіна: "Вам було заборонено без дозволу центру рекомендувати уряду Північної Кореї проводити активні дії проти південних корейців. Ці вказівки вами не виконуються. Вказуємо вам на неправильність ваших дій".

Проте Пхеньян рвався в бій. 10 січня 1950 року Штиков відправив до Москви запис бесіди з Кім Ір Сеном, що відбулася двома днями раніше. Той заявив, що "він комуніст, і вказівки товариша Сталіна для нього є законом", але виглядав скривдженим, доводив, що "після Китаю питання звільнення Кореї стоїть на черзі", стверджував, що "партизани не вирішать справи", і висловлював прикрість, що жителі півдня не поспішають нападати на Північ.

10 квітня 1950 року Кім знову домігся прийому у Сталіна і заручився його згодою віддати справу на відкуп Мао Цзедуну.

14 травня радянський лідер звернувся до Мао з секретним посланням: "У бесіді з корейськими товаришами Філіппов (один із псевдонімів Сталіна - Ред.) і його друзі висловили думку, що через зміну міжнародної ситуації вони згодні з пропозицією корейців почати об'єднання. При цьому домовилися, що питання має бути вирішене остаточно китайськими та корейськими товаришами спільно, а у випадку незгоди китайських товаришів вирішення питання має бути відкладене до нового обговорення".

Мао вмовляти не довелося. "Керманич" перебував в ейфорії від нещодавньої перемоги над Чан Кайши, і взагалі був налаштований войовничо.

На розширеному засіданні Військової ради ЦК КПК 11 вересня 1959 року він заявив: "Ми маємо підкорити земну кулю. Про те, як працювати на Сонці, ми поки говорити не будемо. Нашим об'єктом є вся земна куля. Неодмінно треба пройнятися такою рішучістю".

Серед причин розриву Мао з Москвою в 1960-х роках дослідники називають небажання Хрущова, а згодом Брежнєва вплутуватися у світову війну.

На світанку 25 червня 1950 року північнокорейська армія перетнула 38-у паралель. Пхеньян заявив, що, виявляється, це "зрадник" Лі Син Ман "підступно вдерся на територію КНДР".

Для американців атака виявилася повною несподіванкою. 20 червня держсекретар Ачесон публічно заявив, що війна в Кореї є малоймовірною. Він та президент Трумен вирушили на вікенд на батьківщину - до Меріленду та Міссурі.

Армія вторгнення складалася з 135 тисяч військових, 150 радянських танків Т-34 та 172 літаків. Південна Корея мала 150 тисяч військовослужбовців, майже не мала бронетехніки та налічувала всього дюжину легких навчально-бойових літаків.

Вже 28 червня північнокорейці захопили Сеул.

На початку липня на півдні півострова висадилися американські війська, точніше, сили ООН, серед яких були представлені 16 держав, але основний кістяк склався з американського контингенту.

Олександр Солженіцин в змальовує ентузіазм, що охопив після цієї звістки радянських політв'язнів, і назвав ООН "прообразом майбутнього вселюдства".

СРСР міг накласти вето на відповідну резолюцію Ради Безпеки і, щонайменше, не дати американцям та їхнім союзникам використовувати блакитний прапор, але в той час бойкотував роботу Ради Безпеки через те, що Китай в ньому представляла влада Тайваню.

На думку більшості дослідників, американці взялися за зброю не тому, що Корейський півострів мав для них велику цінність, а через принципове бажання завадити поширенню комунізму.

15 вересня, накопичивши сили (10 дивізій, 500 танків, 1634 знаряддя, 1220 літаків, 230 кораблів), командування сил ООН завдало нищівного контрудару і висадило морський десант в районі Інчхон, відрізаючи північнокорейські війська на Півдні.

Протягом двох тижнів армія КНДР була розгромлена і фактично перестала існувати. 20 жовтня був захоплений Пхеньян.

Вже 26 вересня Кім Ір Сен наказав "негайно вжити заходів щодо виведення з Південної Кореї резервів, аби їх використовувати в Північній Кореї, а також не дати скористатися ними жителям півдня".

25 жовтня Мао кинув до Кореї 270 тисяч китайських "добровольців" під командою маршала Пен Дехуая, кількість яких згодом збільшилася до мільйона.

Сталін направив до Кореї винищувальний авіакорпус, але заборонив перелітати лінію фронту, щоб радянські льотчики не потрапили в полон. СРСР офіційно визнав факт своєї участі у війні лише в 1970-х роках.

Це були перші в історії повітряні бої за участю реактивної авіації, під час яких радянські ВПС, за офіційною інформацією, втратили 335 машин та 120 пілотів, збивши 1097 ворожих літаків. Згідно з американськими даними, ВПС США збили 976 та втратили 1041 машину.

До травня 1951 року після серії наступів і контрнаступів війна набула позиційного характеру.

З літа 1951 року ситуація змінилася діаметрально: тепер Мао і Кім хотіли швидше укласти перемир'я, а Сталін їм відмовляв.

8 липня сторони вперше сіли за стіл переговорів у Кесоні.

28 серпня Сталін написав Мао Цзедуну: "Ми виходимо з того, що американці більше потребують продовження переговорів. Ми не бачимо користі в запрошенні з вашої ініціативи представників нейтральних держав брати участь у переговорах".

19 листопада політбюро ЦК ВКП (б) ухвалило постанову: "Вимагати, щоб китайсько-корейська сторона проводила тверду лінію, не виявляючи квапливості та зацікавленості у якнайшвидшому закінченні переговорів".

2 листопада була зроблена спеціальна заява ТАСС .

Найбільш вірогідне пояснення цим зигзагам історики вбачають у тому, що Сталін розглядав події в Кореї в контексті планованої ним великої війни з Америкою. До 1950 року він вважав передчасним розкривати свої наміри, але потім вирішив, що "година X" наближається, і уповільнений конфлікт може бути корисним як привід і для відволікання сил та уваги американців від основних театрів майбутніх бойових дій.

Відомо, що командувач силами ООН в Кореї генерал Дуглас Макартур пропонував застосувати проти Китаю ядерну зброю. Якби американці, втомившись від людських втрат, так і вчинили, кращій привід вигадати було б важко.

Прямих документальних підтверджень цьому немає. За традицією, започаткованою у часи Громадянської війни, радянські керівники прагнули в делікатних ситуаціях не залишати слідів.

Перекидання ядерної зброї на Кубу 1962 року відбулося без офіційної угоди з Гаваною, за усною домовленістю. Мітинг 9 квітня 1989 року на проспекті Руставелі в Тбілісі розігнали без письмового наказу, протоколів нарад не велося, а отже комісії Собчака вартувало чималих зусиль встановити навіть склад їхніх учасників, а часи були вже не сталінські.

До того ж багато матеріалів і досі засекречені. За даними історика Володимира Лаврова, Борис Єльцин збирався оприлюднити велику партію якихось сенсаційних документів, а потім передумав, сказавши, що народ не готовий почути таку правду. Що це могли бути за документи? Ймовірно ті, що стосуються нездійснених планів, інакше приховувати було б нема чого.

Однак непрямих доказів вистачає.

Настрій Сталіна змінився невдовзі після успішного випробування атомної бомби на Семипалатинському полігоні. Американці не мали сумнівів щодо зв'язку між цією подією та початком Корейської війни. Відмовившись в 1953 році помилувати подружжя Розенберг, президент Ейзенхауер заявив: "Страта двох людей - сумна і важка річ, але ще більш жахлива і сумна думка про мільйони загиблих, чия смерть може бути прямим наслідком того, що ці шпигуни вчинили".

Водневу бомбу СРСР випробував 12 серпня 1953 року, а міжконтинентальну балістичну ракету - в 1957-му, але про те, що роботи просуваються успішно, Сталін, безсумнівно, знав.

Друга світова ще продовжувалася, коли на зустрічі з югославськими комуністами він заявив: "Війна скоро закінчиться, через 15-20 років ми наберемося сил, а потім знову!".

"Олександр I дійшов до Парижа!" - відмахнувся він від американського генерала, який підійшов до нього в Потсдамі з привітаннями з приводу взяття Берліна.

Відомо, що на 17 серпня 1945 року планувалася велика нарада з воєначальниками, на яку з Німеччини викликали Жукова, а з Далекого Сходу - Василевського, хоча бойові дії проти Японії ще не закінчилися.

В останню мить Сталін скасував захід без пояснення причин. Маршали, які прилетіли до Москви, отримали вказівку повертатися на місця служби.

Історик Ігор Бунич припускає, що на нараді планувалося поставити завдання з підготовки до війни з Америкою вже в 1946 році, але після бомбардування Хіросіми та Нагасакі тема тимчасово втратила актуальність.

Аналізуючи повоєнну поведінку Сталіна - небажання приймати Парад Перемоги, носити військові нагороди та погони генералісимуса, зробити 9 травня Державна святом - Віктор Суворов доходить висновку, що вождь був в душі глибоко не задоволений підсумками Другої світової війни.

На думку Суворова, Сталін усвідомив нездійсненність мрії про "світову комуну" і впав у депресію. Але схоже, що ця залізна людина не бажала визнавати себе переможеним і в 70 років.

"Старий тигр готувався до останнього стрибка", - стверджує біограф Сталіна Едвард Радзинський, називаючи останні роки і місяці життя диктатора "часом підготовки апокаліпсису".

Низка істориків припускають, що СРСР готував наступ на США через Чукотку, Берингову протоку, Аляску та Канаду. Стратегічний задум нібито належав маршалові Василевському.

На крайньому північному сході СРСР була розгорнута 14-а загальновійськова армія, ударними темпами зводилися військові бази та аеродроми. Від Салехарда вздовж узбережжя Льодовитого океану ув'язнені прокладали залізницю. Проектувалися гігантські десантні підводні човни для доставки до берегів Орегону та Каліфорнії морської піхоти і бронетехніки.

Радянські експедиції Північний полюс до 1956 року були засекречені і займалися, за наявними даними, в основному опрацюванням можливості створення аеродромів підскоку на крижинах, які дрейфували.

Військовий історик Олексій Ісаєв доводить, що радянська армія ніяк не могла дістатися Вашингтона сушею через нерозвиненість інфраструктури в Заполяр'ї. Але в якості маневру для відволікання план цілком міг згодитися. Удар у незахищений тил змусив би американців забути про Євразію.

8 січня 1951 року на нараді генеральних секретарів компартій і військового керівництва східного блоку начальник радянського генштабу Сергій Штеменко висунув вимогу "належним чином розгорнути армії соціалістичних країн" до кінця 1953 року.

Маршал Рокосовський, тодішній міністр оборони Польської Народної Республіки, зауважив, що "армію, створення якої пропонує Штеменко для Польщі, вони планували мати до 1956 року". Сталін заявив: "Якщо Рокосовський може гарантувати, що до 1956 року не буде війни, то можна дотримуватися початкового плану розвитку, але якщо ні, то буде правильніше прийняти пропозицію Штеменка".

Приблизно за місяць до смерті Сталіна міністр закордонних справ Андрій Вишинський доповів на президії ЦК про неминучість різкої реакції Заходу на заплановану на березень 1953 року депортацію на Далекий Схід радянських євреїв. Члени керівництва один за одним почали висловлюватися на його підтримку.

Зазвичай холоднокровний Сталін зірвався на крик, назвавши виступ Вишинського меншовицьким, а соратників - "сліпими кошенятами".

Учасникам засідання запам'яталася фраза: "Ми нікого не боїмося, а якщо панам імперіалістам завгодно воювати, то немає для нас більш слушного моменту, ніж цей!"

В'ячеслав Молотов, вже перебуваючи на пенсії, заявив письменнику Феліксу Чуєву: "Ми поклали б край світовому імперіалізму!".

Незабаром після смерті Сталіна Президія ЦК КПРС проголосувала за припинення війни в Кореї. Вже 20 квітня 1953 року відбувся перший обмін полоненими, а 27 липня уклали перемир'я.

Зв'язок між цими подіями для істориків лишається безсумнівним.

Нові керівники СРСР взяли курс на "відновлення соціалістичної законності" всередині країни і мирне співіснування ззовні. Термін "розрядка міжнародної напруженості" задовго до Брежнєва першим вжив прем'єр Георгій Маленков. Їм не хотілося вмирати ані від чекістської кулі, ані від американської атомної бомби.