Rzeczpospolita: Україні потрібен власний міф
Вигляд президентів Путіна та Януковича, які говорять про спільне коріння їхніх держав і одержують благословення від Патріарха всієї Русі, наводить на неспокійні думки про те, що Україна робить неправильний вибір щодо свого майбутнього, - пише Анджей Талага у польській газеті Rzeczpospolita.
Досі не вщухло відлуння святкування 1025-річчя хрещення Русі. Вигляд президентів Путіна та Януковича, які говорять про спільне коріння їхніх держав і одержують благословення від Патріарха всієї Русі, наводить на неспокійні думки про те, що Україна робить невірний вибір щодо свого майбутнього. Адже історія аж ніяк не дається державам раз і назавжди: її можна моделювати так, щоб вона відповідала інтересам країни і відповідала актуальним стратегічним завданням.
Так робить, наприклад, Росія, зміцнюючи свою позицію в регіоні за допомогою історичного дискурсу. Непогано виходить це і в Польщі, яка успішно використовує минуле в політичних іграх. Україну ж кидає із крайнощів в крайнощі: вона то вихваляє Українську повстанську армію, то радянських солдатів, і ця роздвоєність стосується в тому числі розуміння витоків державності країни. У такій ситуації російський міф про спільні корені двох країн може становити для української незалежності небезпеку.
Україну ж кидає із крайнощів в крайнощі: вона то вихваляє Українську повстанську армію, то радянських солдатів, і ця роздвоєність стосується в тому числі розуміння витоків державності країни
1. Позиція Москви проста і послідовна: нинішня Росія починається з Київської Русі, і, головне, - з хрещення країни великим князем Володимиром. Однак раз на території колишньої імперії східних слов'ян функціонують інші державні утворення - Білорусь і Україна, слід визнати їх спадкоємцями тієї самої цивілізації. Головна захисниця такої концепції - Православна церква. Територія діяльності Московської патріархії охоплює не тільки Росію, але і Білорусь з Україною. Цей стан речей схвалює константинопольський Патріарх, символічний глава всього православ'я, не визнаючи автокефалії української Православної церкви. Значить, єдина свята Русь продовжує своє існування і лише (тимчасово?) розділена на три держави.
Підкреслюючи спільність історії своєї країни з Росією, Віктор Янукович бере даний дискурс і визнає його справедливість, і це не що інше, як капітуляція на полі історичної політики. Нинішній український президент не займається історичною сферою і хоча він не відмежувався від лінії свого попередника Віктора Ющенка, помітно послабив її звучання.
2. Було б помилкою вважати, що дана версія витоку Росії та України - це єдина концепція, що має право на існування. З тим же успіхом можна сказати, що Київська Русь не має свого державного наступника.
Коріння Росії в більшій мірі слід шукати в Московському князівстві, яке сформував період монгольського ярма і система ярликів на велике князювання, тобто призначення ханом найбільш ревного колаборанта, московського князя, правителем всієї Русі. Російська політична система, звичаї, відносини держави з громадянами сформувалися саме там, а не в Київській Русі, яка з системної та культурної точки зору була набагато ближче до Європи, ніж пізніші монгольські васали.
Україна, як окреме утворення - спочатку культурно-мовне, а потім і політичне - сформувалася в Речі Посполитій
У свою чергу, Україна, як окреме утворення - спочатку культурно-мовне, а потім і політичне - сформувалася в Речі Посполитій. Саме тут виділилося українське православ'я, серце якого билося в Києво-Могилянській академії; тут українська шляхта вчилася демократії, з'являлися вільні козацькі війська. Ця ідентичність зіткнулася з польською і зміцнилася в процесі цього протистояння. Таким чином початком української держави була Гетьманщина Хмельницького - самостійне де-факто утворення зі своєю столицею, адміністративними органами, армією і Церквою.
Якщо закрити главу під назвою Київська Русь і залишити її історикам, які займаються Середньовіччям, і прийняти запропоновані вище окремі концепції виникнення російської та української державності, виникає інша стратегічна реальність. У такому випадку претензії Росії на яку-небудь спільність з Україною виглядають чистим експансіонізмом, а не зверненням до єдиних цінностей.
3. Кожному народу потрібен свій наріжний міф. Зручність політики полягає в тому, що вона може його вибирати, забувши про одних предків і висунувши на перший план інших. Історія - це не тільки наука, це ще й політична стратегія. Вектор розвитку і майбутнє кожної держави визначає те, яку версію історії вивчають у школах діти, який образ минулого прийнятий в суспільстві за норму.
Україна не зобов'язана робити ставку на Київську Русь, у неї є й інший вибір. Зрозуміло, зводити свої витоки до XI, а не до XVII століття здається більш респектабельним, але таким чином можна легко потрапити в пастку російської історичної політики та "російської спільності". Києву було б вигідніше вибрати інший міф: культурної та історичної спільності з Польщею, відділення від якої Гетьманщини стало актом формування української державності. Це дало б Україні позицію повноправного члена Європи, який лише хоче повернутися на своє місце.
Переклад: ИноСми
У рубриці Огляд преси статті із закордонних ЗМІ про Україну публікуються без купюр і змін. Редакція не несе відповідальності за зміст даних матеріалів.