Згадати 70-ті. Гучна тайга, зарплата в 360 рублів і таємнича жінка з Донецька
20 вересня в Національному художньому музеї в Києві відкривається перша масштабна виставка художників-сімдесятників Тихий протест 70-х. На її підтримку на сайті Корреспондент.net проходить спецпроект, у рамках якого українці діляться спогадами про життя в 70-х роках.
Розповідає Людмила Павлівна Постол, 65 років, пенсіонерка. У 70-ті роки - економіст механізованої колони № 126 ВАТ Запбамстроймеханізація на будівництві Байкало -Амурської магістралі:
"Після закінчення вищих навчальних закладів слідував розподіл - студенти могли самі вибирати місце роботи на наступні три роки. Найсміливіші відправлялися в далекі куточки Союзу. Рига, Таллін, Ленінград, Москва, Ташкент, Бухара, Самарканд - усе це мені, активній мандрівниці, було вже нецікаво. У 1975-му, закінчивши Саратовський технікум, я з двома подружками вирушила на БАМ, до селища Якурім Усть-Кутського району. За ним йшла дорога на Зоряний - на той час останню крапку Байкало -Амурської магістралі.
Читайте також у рамках проекту Тихий протест 70-х:
Дорога зайняла п'ять днів. Спочатку добиралися з Саратова до Москви, звідти - на Північ. Нарешті, приїхали. Був вихідний: селищем вешталися суцільно чоловіки, всі п'яні . А тут ми - такі міські, в коротких спідницях, з виряченими очима. Але робити нічого - взяли себе в руки і пішли в трест, де нікого, крім похилого сторожа, не зустріли. Він нас прихистив, повів на річку купатися (вода була дуже чистою, але моторошно холодною), а потім раптом дістав пляшку коньяку, звідкись з'явився якийсь його приятель. Ми перелякалися, схопили сумки з документами і, набрехавши, що йдемо зустріти друга, втекли. Після довгих спроб знайшли керівника тресту. Стоїмо перед ним, губи тремтять, я, здається, першою заплакала. Він дивився, дивився, потім каже: "Ну що, додому хочеш?" Я сказала: "Ні, не хочу". Цікаво, що в підсумку тільки я, начебто найніжніша, залишилася на БАМі. Відділ кадрів розподілив нас із подружками по різних місцях - мені, наприклад, дісталася Вихоревка Братського району, добиратися до якої потрібно було ніч на поїзді. А дівчатка вже через місяць прислали листи, що повернулися додому і милуються набережною Волги.
Фото надане організаторами проекту
Я тим часом отримала посаду економіста 126 механізованої колони тресту Запбамстроймеханізація. У сімдесяті Вихоревка була невеликим, але перспективним селищем, чию основу складали ліспромгоспи, лікувально-трудові профілакторії та мехколони, що займалися прокладанням залізничного полотна. Ліспромгоспи вдень і вночі заготовляли ліс, тому тиші ця тайга не знала: вулицями взад-вперед їздили гусеничні Урагани, трьохосьові Урали, німецькі Магірус та інша техніка. Тротуаром служили звичайні дошки, що підстрибували при ходінні.
Старші люди приїжджали у Вихоревку заробляти на квартиру дітям або автомобіль. Молодь потрапляла сюди за розподілом, було багато хлопців із Прибалтики і України, як-от мій майбутній чоловік. Пам'ятаю, ще в перший день роботи зайшла у відділ, дивлюся - сидить якийсь лисенький. Ясно, що молодший за мене. Одним словом, увагою я хлопця не удостоїла. Але вже через півроку вийшла за нього заміж. Пропозицію він мені зробив 8 березня, під час танцю. Весілля святкували тричі: у Вихоревці, в Саратові та у батьків нареченого - в Україні.
Сайт Корреспондент.net пропонує читачам поділитися своєю історією 70-х із нашою аудиторією. Свої історії з фотографіями надсилайте на адресу koreditor@korrespondent.net з позначкою Згадати 70-ті.
Спочатку нас поселили на околиці селища у вагончику, що обігрівався електрикою. Потім виділили квартиру в будинку, де збирали щитки, і в якому жило чотири сім'ї. З начиння було тільки необхідне: холодильник, кухонний стіл, ліжка, чотири стільчика і телевізор. Меблі ми не купували, здавалося, що нема чого - адже затримуватися в Сибіру ніхто не збирався.
Зими в Сибіру були холодними, але без великих морозів. За п'ять років тільки одного разу температура впала до сорока п'яти градусів нижче нуля. Звичайно, погодні умови відбивалися на продуктах. Біля будинку ми розбили невеликий город, на якому вирощували тільки ранні сорти картоплі, а зібрані влітку гриби або шинковану капусту зберігали просто в тамбурі.
bam.railways.ru
На БАМі не знали, що таке дефіцит або черга. Наприклад, всі могли вільно купити шоколад. Крім того, нам видавали пайки і навіть японські кожухи. Можна було написати заяву на отримання будь-якої моделі Жигулів - протягом трьох років із зарплати вираховувалася певна сума. По закінченні цього часу людина забирала автомобіль.
При цьому зарплати ми отримували високі. З різними надбавками виходило близько 360 рублів. Першою купленою мною річчю стала шуба, потім ще одна. Але купувати багато ми не прагнули, хоча в місцевому спецмагазині продавалися японські, фінські, німецькі речі. Одного разу приїхала жінка з Донецька, скуповувала все: і песців, і соболів, і японські сервізи. Тоді ми дивувалися - навіщо їй стільки речей?
Так пройшли п'ять років нашого життя. У кінці сімдесятих ми змушені були повернутися до Саратова, потім перебралися в Україну. З Вихоревки виїжджали, як з рідного дому. Досі для нас БАМ - не тільки важка робота або хороші заробітки, але й особливі людські стосунки, відчуття значущості своєї праці. А з цим не так просто розлучитися.
Як повідомляв Кореспондент.net, 20 вересня у Національному художньому музеї відкриється виставка Тихий протест 70-х. До експозиції увійдуть понад 120 робіт, більшість яких будуть виставлені вперше.
За словами куратора виставки Євгена Березницького, це перша системна спроба дослідити феномен українського мистецтва 70-х років 20-го сторіччя і відкрити глядачеві один з найменш вивчених періодів в історії української культури.
Сімдесяті - знаковий час в українській культурі, пов'язаний з іменами Сергія Параджанова та Василя Стуса, час всесоюзних будівництв - ЧАЕС , БАМу та індустріалізації Сибіру. Це період внутрішньої еміграції радянських громадян, час фарцовників, зачісок "під бітлів", потертих джинсів і бобінних магнітофонів із записами Володимира Висоцького (чиї напівофіційні концерти збирали тисячі глядачів). "Тихий протест..." - дзеркало епохи, можливість згадати, "як це було", і зрозуміти, чим жило покоління 70-х, кажуть організатори виставки.
Художники-сімдесятники брали участь в офіційних виставках, але багато з них йшли в андеграунд, створювали власне середовище і знаходили свого глядача на "квартирних виставках" .
Тихий протест 70-х представить найкращі живописні та графічні роботи (пейзажі, портрети, сюжетні композиції) понад двадцяти авторів, серед яких один з послідовних адептів "суворого" стилю Владислав Мамсиков, майстер ліричної картини Зоя Лерман, одеський нонконформіст Олег Соколов, засновник "панічного реалізму" Петро Беленок, метр натюрморту Валентин Реунов та інші. Виставка триватиме до 20 жовтня.
Сайт Корреспондент.net пропонує читачам поділитися своєю історією 70-х із нашою аудиторією. Свої історії з фотографіями надсилайте на адресу koreditor@korrespondent.net з позначкою Згадати 70-ті.
Приєднуйтеся до спільноти Корреспондент Lifestyle&Fashion на Facebook та групи Корреспондент Lifestyle&Fashion вКонтакте