Скандальна промова Саакашвілі на Генасамблеї ООН. Повний текст

25 вересня президент Грузії Михайло Саакашвілі виступив із промовою на 68-мій сесії Генеральної Асамблеї ООН.

Саакашвілі, президентський термін якого закінчується через два місяці, розповів про успіхи, яких він домігся за 9 років своєї роботи. Однак не обійшов президент Грузії і тему Росії. Саакашвілі піддав різкій критиці політику Москви щодо пострадянських країн.

У підсумку, російські дипломати "на знак незгоди з тими оцінками, які транслював пан Саакашвілі з трибуни Генасамблеї" залишили залу засідань.

Російська сторона висловила обурення, назвавши виступ Саакашвілі неадекватним.

"Цього разу це був навіть не виступ, а набір неадекватних вигадок, що мали не просто антиросійський, а русофобський та антиправославний характер. На щастя для грузинського народу, близький кінець політичної кар'єри цієї людини, чий психічний стан вимагає професійної оцінки", - заявив постійний представник РФ при ООН Віталій Чуркін.

“Пане Президенте,

Ясновельможні панове,

Шановні делегати,

Для мене велика честь знову представляти мою улюблену країну з цієї трибуни.

Протягом минулого десятиліття, коли я мав честь звертатися до цієї зали, Грузія перетворилася з країни, що не відбулася, на демократичну державу з ринковою економікою.

Ми пережили злети і падіння, у нас були прориви і помилки, але протягом усього цього періоду світ бачив постійне прагнення народу Грузії до свободи.

Сьогодні я стою перед вами і прошу вас ще раз прислухатися до голосу цього народу, любов якого до свободи вище за всі політичні, соціальні чи релігійні відмінності.

Голос, який - попри всі проблеми і завдання, з якими ми все ще стикаємося, - сповнений надії.

Дивлячись на сучасний світ, я думаю, що голос надії дійсно необхідний.

Оптимізм початку 1990-тих, коли поширення ліберальних і демократичних цінностей здавалося нам природним, коли було сказано, що це було "кінцем історії", коли ООН повинна була стати серцем і душею остаточно утихомиреного світу, хвиля песимізму та цинізму змила саме цей оптимізм.

Не був встановлений мир в усьому світі. ООН не стала серцем і душею об'єднаного світу.

Раніше переможна західна цивілізація сьогодні намагається впоратися із глибокою економічною, соціальною і ментальною кризою.

У Східній Європі, т. зв. кольорові революції атакуються силами, переможеними ними ж кілька років тому.

На Близькому Сході, у Каїрі і Тунісі картина торжествуючого народу заміщена жахливою картиною дітей, отруєних хімічною зброєю в Дамаску.

Є безліч причин для розчарування, але наскільки виправдане заміщення догматичного оптимізму 90-тих таким самим догматичним песимізмом і розвінчанням усіх надій?

Хіба усвідомлення того факту, що поширення демократії і свободи вимагає титанічної боротьби, має змусити нас заперечувати наші переконання і принципи?

Я прийшов сюди сьогодні, щоб поділитися з вами надіями мого народу і підняти голос проти цього песимізму і безнадії.

Я прийшов, щоб звернутися до тих, у кого є сумніви, хто вагається, і в кого є спокуса здатися.

Якщо Захід "застарів", то чому так високо цінують дату вступу в НАТО мільйони поляків, чехів, естонців, румунів та інших народів? І чому мільйони грузинів, українців, молдаван та інших стукають у двері Європейського Союзу?

Якщо свобода вже не в моді, як пояснити той факт, що самогубство однієї людини в Тунісі змінило карту світу?

Ні, історія не закінчилася у 1989 або 1991 році, і вона ніколи не буде завершена.

Свобода як і раніше є її рушійною силою і горизонтом.

Скрізь, де люди хочуть жити в умовах свободи, їм протистоять сили тиранії.

Питання в тому, що ми збираємося робити? Бути учасниками протистояння чи обмежитися статусом глядача?

Шановні делегати,

Пані та панове!

Тепер, коли я виступаю тут, перед вами, країни Східної Європи, які прагнуть стати членами європейської родини, спільноти вільних і демократичних держав, відчувають постійний тиск та погрози.

Вірменію загнали в кут і змусили вступити до Митного союзу, що не відповідає інтересам ані цієї держави, ані нашого регіону. Молдові оголосили блокаду, нападають на Україну, Азербайджан стикається зі значним тиском, а Грузія - окупована...

Чому? Тому що стара імперія намагається відновити втрачені кордони. Втім, слово "кордон" тут недоречне, оскільки у Російській Імперії, Радянського Союзу, Російській Федерації, Євразійського Союзу ніколи не було кордонів - у них були лише околиці, межі.

Сьогодні я говорю саме від імені цієї "околиці".

На відміну від більшості держав, Російська Федерація не зацікавлена в тому, щоб навколо були стабільні держави.

Постійний хаос і заворушення в сусідніх країнах - це те, чого прагне Кремль.

Він принципово відкидає ідею сильних урядів у Грузії, Україні та Молдові, навіть таких, які будуть дружньо ставитися до його інтересів.

Я ніколи не був, як кажуть французи, шанувальником "La langue de bois" (мови офіціозу) , але сьогодні, коли добігає кінця мій другий термін, я тим більше хочу сказати все, що думаю.

Давайте будемо абсолютно відкритими, і конкретно змалюємо ситуацію.

Як ви думаєте, наприклад, чи бажає Володимир Путін того, щоб Вірменія остаточно здобула перемогу над Азербайджаном? Ні, оскільки це означатиме, що Вірменія буде занадто сильною і занадто незалежною.

Чи думаєте ви, що реальність протилежна, що Москва бажає перемоги Баку над Єреваном? Звісно, ні. Відродження модернізованого і динамічного Азербайджану - кошмар російських лідерів.

Ні, вони не хочуть перемоги жодної сторони. Їхня мета - сам конфлікт, оскільки це забезпечує залежність обох країн і затримує їхню європейську інтеграцію.

Як ви думаєте, чи призвела поразка на виборах сил Помаранчевої революції до зміни ставлення Кремля до України?

Навпаки. Уряд Януковича є постійним предметом нападок, і це відбувається щодня. Росія перед самітом, запланованим у Вільнюсі, почала торговельну війну проти України, офіційні особи Росії відкрито обговорюють перспективу розпаду цієї держави.

Як ви думаєте, чи готовий Кремль розглянути питання про деокупацію Абхазії та Південної Осетії сьогодні, коли уряд вже змінилося у Тбілісі? Зовсім ні! Анексія грузинської землі російськими військами триває.

Вчора окупанти абсолютно відкрито і безкарно знову вигнали грузинських громадян із власних будинків та сіл, де вони жили протягом багатьох поколінь, зайняли могили предків і зрошувальні системи.

Незважаючи на дружні заяви, зроблені урядом Грузії в останні тижні або місяці, російські окупаційні сили продовжують наступ, розділяють людей колючим дротом, створюють загрозу нашій економіці, просуваються до нафтопроводу Баку-Супса та головної магістралі Грузії, чим ставлять під питання стійкість нашої країни.

Ми є однією із кількох країн (і я пишаюся цим), яка встояла проти повномасштабної атаки Росії. Ми також єдина країна, яка зберегла свою державність, незалежність і вижила, незважаючи на те, що на неї напала сильна десятитисячна російська армія. Вони бомбили нас із 200 літаків, атакували Чорноморським флотом і десятками тисяч найманців. Наша незалежність і державність витримали все це. Давайте більше не будемо ризикувати миром. Ми вижили, тому що були єдині і нас підтримував весь світ. Сподіваюся, що світ буде продовжувати стояти поруч із нами, коли ми знову опинимося під подібним тиском.

Я прийшов сюди сьогодні від імені народу Грузії, із проханням до міжнародного співтовариства, здійснити реагування на цю агресію і надати нам допомогу в завершенні анексії Росією наших земель.

Ворожість Володимира Путіна та його команди щодо уряду, який я мав честь очолювати протягом майже десятиліття, не зумовлена особистою антипатією або культурним нерозумінням. Усі подібні нтерпретації є лише ширмою.

Мій попередник, Президент Шеварднадзе, прийшов з вищої радянської номенклатури. Він прийшов у владу у 90-тих, шляхом військового перевороту за прямої підтримки Росії. На відміну від мене, він був добре відомий своїми радянськими дипломатичними навичками. Незважаючи на все це, Росія постійно намагалася підірвати його уряд, і кілька разів організовувала на нього напади.

Розмова не про Гамсахурдіа, Шеварднадзе, Саакашвілі або Іванішвілі.

Насправді імена не мають великого значення.

Справа стосується майбутнього державності Грузії.

Чому? Тому що нинішнім правителям Росії добре відомо - щойно стабільні інститути будуть створені в Україні, Грузії, Молдові чи в інших місцях - ці інститути відіб'ють та посилять бажання народів цих країн бути дійсно незалежними і частиною європейської сім'ї.

Саме тому вважають успішні реформи і грузинський досвід будівництва справжньої держави свого роду вірусом, який "інфікував" би всю територію колишнього Радянського Союзу; вірусом, який слід викорінити усіма можливими засобами. Тоді коли ми, у свій час, така, що не відбулася, найбільш корумпована і криміналізована країна, стали найменш корумпованою країною в усій Європі, реформатором номер один у світі - за даними Світового банку і найкращим місцем для ведення бізнесу.

Саме тому народу Грузії ввели ембарго, нав'язали війну та окупацію - усе після 2006 року.

Саме тому опір народу Грузії та здатність до виживання демократії Грузії такі важливі для всього регіону.

Пані та панове!

Зусилля відкинути прогрес Євросоюзу і НАТО в нашому регіоні, прогрес, який заснований на волі нашого народу, стають все більш інтенсивними.

Ці зусилля, спрямовані проти прогресу мають свою назву: Євразійський союз.

Мені стає погано, коли офіцер КДБ Володимир Путін читає світу лекцію про свободу, цінності і демократію. Це останнє, що він може робити як лідер - диктатор однієї з останніх імперій.

Євразійський Союз був створений як альтернатива Європейському Союзу, і вважається Володимиром Путіним головним проектом свого президентства. Це - нова Російська імперія, але цей проект небезпечніший, ніж його лекції.

Для європейської та євроатлантичної інтеграції необхідно багато часу і величезні зусилля. У якийсь момент можна подумати, що намагаєшся досягти міражу - загрози зростають, тиск стає сильнішим, а обіцянки здаються такими далекими - деякі люди у Грузії або за її межами можуть просто втомитися і запитати: чому б і ні?

Сьогодні я хотів би пояснити, чому - ні.

Сьогодні наші країни стоять перед вибором, що визначає майбутнє більше, ніж перед вибором зовнішньої політики або альянсів.

Наш народ повинен вирішити - чи прийнятно для нього жити в умовах страху і злочинності; жити у світі, де відмінності сприймаються як загроза, а меншини, як об'єкти гноблення; у світі, де політичні опоненти піддаються вибірковому правосуддю та фізичній образі; у світі, який, пані та панове, ми дуже добре знаємо тому, що ми жили саме там.

Євразійський союз є нашим недалеким минулим і майбутнім, яке готують нам у Москві наші колишні офіцери КДБ.

На противагу цьому, наші відроджені традиції та багатовікові устремління ведуть нас у зовсім інший світ, який називається Європою.

Європейські товариства також далекі від досконалості. І там ми стикаємося зі страхом, сумнівами, гнівом і навіть ненавистю, соціальною нерівністю.

Але там меритократія вища від непотизму, а фундаментом суспільного життя є толерантність. Нинішні опоненти є майбутніми міністрами, яких ніхто не садить у в'язницю, і не розправляється фізично.

Якщо ми подивимося на це таким чином, для східноєвропейських народів вибір настільки очевидний, що деякі кремлівські стратеги (які називають себе політтехнологами) вирішили взагалі скасувати правду і поширюють брехню у Грузії, Україні, Молдові та інших країнах.

У наших країнах вони, за допомогою п'ятих колон, вводять стереотипи, у рамках яких Європейський Союз ототожнюється з руйнуванням сімейних цінностей, національних традицій, нав'язуванням нетрадиційної сексуальної орієнтації та знищенням традиційної релігії.

Дивно, але в останні місяці у Києві, Тбілісі та Кишиневі ми чуємо одні й ті самі, написані у Москві потворні мелодії, чуємо, нібито наші традиції розсипаються з причини західного впливу, церква перетворюється на Діснейленд і християнські свята заміщуються гей-парадами; що наша православна ідентичність у небезпеці.

І, нарешті - нібито нічого - ми чуємо, що з нашими колишніми господарями нас об'єднує спільна повага до порядності і традицій.

Невже ми й справді настільки наївні, щоб вірити в цю брехню, як вірили попередні покоління, і дозволити Москві вкрасти наш суверенітет?

Невже ми можемо бути такими несправедливими до наших предків, і вважати, що шануємо їх, якщо нападаємо на яку-небудь мечеть?

Невже ми настільки не знаємо свою історію, щоб допускати її повторення знову і знову?

Коли ми чуємо фальшиву музику Православного братства у виконанні російських імперіалістів, то чому ми не чуємо вічні голоси вбитого ними ж Патріарха Кіріона або закатованого Католікоса-Патріарха Амвросія Хелая? Його катували лише тому, що він звернувся до Женевської конференції і протестував проти вторгнення загарбників у свою країну. На допиті він сказав такі слова: "Моя душа належить Богу, моє серце - Батьківщині, а моє тіло я віддаю вам, кати!"

Невже ми настільки оглухли, що не хочемо чути голоси убитих російськими імперіалістами і комуністами єпископів та священиків? Невже ми настільки неосвічені, що не пам'ятаємо, хто перефарбував наші церкви і стер наші священні фрески? Невже ми настільки сліпі, що не бачимо, як зруйнували наші церкви на окупованих територіях ті самі люди, які знищили наші церкви у 19-му столітті?

Знання історії необхідне. Наша історія вчить нас, що толерантність у нашому регіоні є основою нашого суверенітету. Толерантність є не лише моральним обов'язком, це питання національної безпеки.

Ми повинні знати історію і розуміти, що старий імперський принцип "розділяй і володарюй" сьогодні використовується так само, як використовувався двадцять століть тому.

Погляньте на наш регіон сьогодні. Той, хто знає історію Кавказького регіону, пам'ятає, що вірмено-азербайджанське кровопролиття, яке сталося у 1905 році, прямо маніпулювалося царською адміністрацією. Хіба не можна порівняти це з початком карабахського конфлікту у 1980-тих?

Російська армія була там, до того ж у великій кількості, і на її очах почалася війна. Вони показували обом сторонам, що допомагали їм, насправді ж - підбурювали до конфлікту.

Той, хто знає історію, легко пригадає - так само, як пригадую я - початок Абхазької війни на початку 1990-тих, коли грузинські воєнізовані підрозділи отримували зброю від російської армії, яка, у свою чергу, вела абхазькі формування та чеченських найманців, щоб присікти будь-яку солідарність народів Південного та Північного Кавказу.

Це відбувалося точно так само, як і сто років тому, коли грузинських офіцерів відправляли на передній край російських війн проти чеченців, інгушів та дагестанців.

Ми можемо на різних відрізках історії подивитися на інші периферійні країни - наприклад, на Польщу та Україну і побачимо таку саму картину. Імперія розпалювала ворожнечу між поневоленими народами і розділяла їх стіною фанатичного антагонізму.

На жаль, такий підхід виправдовувався. Ще більш шкода, що він працює і сьогодні.

Пані та панове,

Шановні делегати,

Європейський союз - найбільший політичний успіх за останні десятиліття - стоїть на трьох опорах, які можемо також назвати трьома "запереченнями":

Перше: заперечення радикального націоналізму, який привів Європу на межу колективного самогубства в особі двох світових воєн та жаху нацизму;

Друге: заперечення комунізму, небезпека поширення якого була на континенті;

Третє: заперечення імперіалізму та колоніалізму.

Багато хто з вас добре і болісно пам'ятають це, оскільки ви самі були жертвами британського і французького імперіалізму. Імперіям Британії та Франції був потрібен час, щоб прийняти це третє заперечення. Але відмова від колоній була ціною реального втілення модернізації та розвитку демократії, так само, як європейської інтеграції.

А Євразійський союз заснований на точно протилежних постулатах.

Він спирається на протистояння, на його чолі перебувають структури старого КДБ і він ставить метою воскресіння старої імперії.

Саме тому вступити у Євразійський союз дуже легко. Не існує політичних, соціальних або економічних критеріїв. Щоб стати колонією, насправді, взагалі не потрібно ніяких зусиль. Головний критерій - бути пасивним, нічим не відрізнятися, не мати національної гордості. Інша справа - бажання рабства.

З іншого боку, для того, щоб вступити у Європейський союз, тобто у справжнє об'єднання, потрібні титанічні зусилля для точного задоволення критеріїв, на яких стоїть Європейський союз.

Таким чином, звернуся до тих, у кого є сумніви у зв'язку з цим: саме тому, що вступ до Європейського союзу вимагає зусиль і задоволення серйозних критеріїв, саме тому, що Європейський союз не намагається поглинути нас (коли інший Союз саме про це мріє), наш вибір ясніший ясного.

Водночас, для затвердження ясності цього вибору існує і кращий аргумент.

Зокрема те, що російський проект приречений на провал.

Сьогодні жодна імперія не зможе існувати, тим більше, Російська.

Якщо ми подивимося на історію, Британія і Франція втратили колонії не лише тому, що колонії боролися за незалежність, але й тому, що в Парижі і Лондоні вже не вірили в імперію.

Ці імперії поставлені під сумнів, як на периферії, так і в центрі.

Саме це відбувається на даний час у Росії .

Заперечення імперської мрії, як ми бачили, спочатку відбувається на периферії, але головне те, що імперію відкидають і в центрі.

Таке заперечення проявляється не лише в народних протестах або у зростанні підтримки опозиції у великих містах Росії.

Це заперечення у першу чергу проявляється у цинічному ставленні з боку Російської еліти щодо цього проекту Путіна.

Саме ті люди не вірять у цей проект, які повинні служити йому.

Таким чином, внаслідок заперечення, як у периферійних країнах, так і в центрі, імперіалістичний шлях заходить у глухий кут, а Євразійський союз зазнає краху. Росія сформується як нація - держава у якої замість окраїнних країн, будуть справжні кордони. Це буде справжня держава зі справжніми кордонами.

Саме після цього вона почне формування стабільних відносин із сусідами.

Саме після цього співпраця замінить протистояння.

Це відбудеться швидше, ніж багато хто думає. Від цього отримають користь окраїнні країни, але найбільше від цього виграє російський народ.

Це відбудеться тому, що для покоління Російських громадян, які є одними з найбільш активних користувачів інтернету в усьому світі, імперський проект - абсурд.

Це відбудеться тому, що етнічна дискримінація, яка існує на території Росії, не зможе консолідувати Росію і не зробить її єдиною державою.

Це відбудеться тому, що доходу, зумовленого нескінченними ресурсами нафти і газу, створює загрозу перспектива видобутку сланцевого газу та нафти. Революція сланцевого газу дійсно підриває останню авторитарну імперію у світі.

Це відбудеться тому, що газ не замінить економічну модернізацію.

Це відбудеться з причини корупції і відсутності справедливості.

Це відбудеться тому, що цілі регіони були відчужені з причини дискримінації та насильства; оскільки Чечня, Інгушетія, Дагестан, Татарстан або інші місця настільки утиснені, що більше не відчувають себе частиною єдиного з Москвою проекту.

Це відбудеться тому, що розчарування, гнів та ненависть дуже сильні, а об'єднуючого ідеалу практично не існує.

Це відбудеться не в майбутні десятиліття, але в найближчі роки.

Через кілька років ви згадаєте мої слова, Володимир Путін піде із Кремля та зникне з російської політики, незважаючи на те, що збирається ще 20 років залишатися в російській політиці.

Для громадян Росії він залишиться примарою минулого - примарою імперії, корупції і гноблення.

Ніхто не знає, чи буде цей процес мирним, чи насильницьким. Ніхто не знає, чи буде наступник Путіна лібералом, націоналістом, чи обома. Тут головне інше: Росія більше не буде імперією, і вона перетвориться на нормальну державу.

Це та перспектива, до якої ми всі разом повинні підготуватися.

Паралельно, тоді, коли наш регіон залишається осередком конфронтації, колишні поневолені народи, замість протистояння, повинні об'єднатися.

У минулому деякі лідери і країни, наприклад, Польща Йосипа Пілсудського, яка закликала всі пригноблені народи під прапор польської свободи, розуміли, що свобода однієї країни залежала також від свободи всіх поневолених націй.

Але ніколи наші предки не отримували користь від такої великої сили, яка добре розуміє свій стратегічний інтерес - збереження нашого суверенітету - а ця сила Європейський союз.

Сьогодні, трохи раніше Вільнюського саміту Східного партнерства, хочу повторити заклик, який я кілька разів робив за останні роки.

Створенням Східного партнерства, як відповіді на напад Росії на Грузію у 2008 році, Європейський союз запропонував нашим країнам прекрасну платформу для співпраці під своєю егідою. У цей почин ми повинні вкласти більше зусиль. Повинні розвинути спільні проекти, у першу чергу, фокусуючись на спільно здійснюваних реформах.

Тому що реформи для кожного з нас означають державність і незалежність.

Катерина Друга чудово розуміла це. Коли Польща, слідом за Французькою та Британською просвітою, почала проводити реформи, вона послала довгого секретного листа Фрідріху Великому (королю Пруссії).

Цей лист і сьогодні залишається одним із найбільш вражаючих описів природи і стратегії імперіалістичного проекту.

Згідно з листом, реформи, що протікають у Польщі, створювали небезпеку, як для Росії, так і для Пруссії, оскільки вони перетворили б Польщу на справжню державу. Тому було необхідно їх зупинити. Був необхідним напад на Польщу, її поділ до остаточного здійснення реформ, оскільки тоді вони ніколи вже не зуміли б окупувати цю країну.

Цей лист не буде чужим для тих, хто добре знає, з якою ненавистю ставився Володимир Путін до грузинського досвіду останнього десятиліття.

Більшість росіян ставила питання - якщо така, що не відбулася, і роздрібнена Грузія, охоплена в один час корупцією та криміналом, змогла досягти успіху, чому сама Росія не може зробити того ж? Це був ідеологічно небезпечний проект.

Вперше на Кавказі будувалася справжня, ефективна держава-нація і, тому, було необхідним знищення реформ до того, як вони принесуть кінцевий плід.

Пані та панове,

У східній Європі, у тому числі, на роздробленому Кавказі, формою нашого правління має бути єдність.

Я згадав початок війни в Абхазії, але також хочу згадати ще більш ранню сцену, сповнену символізму для історії Кавказу.

Наприкінці повстання Шаміля проти Російської імперії, коли сам Шаміль здався в полон, чеченський командир Байоронгур був поранений і також потрапив у полон.

Перед тим як його повісити, російські офіцери зібрали дагестанців і зажадали від одного з них вибити стілець, на якому стояв приречений на смерть Байоронгур. Таким чином, вони хотіли викликати розбрат серед місцевих жителів. Байоронгур, який це бачив, сам відкинув стілець. Забороненим самогубством, він уникнув чвари між сусідами.

На тлі цієї однієї невдачі скільки разів виправдовувалася імперська тактика внесення розбрату між кавказькими націями?

Це повинно закінчитися. Саме тому, під час мого президентства, ми почали кілька проектів, які були спрямовані на почастішання людських контактів між Північним та Південним Кавказом, університетський обмін та освітні проекти.

Тому визнав Парламент Грузії геноцид черкеського народу, який для багатьох є невідомою сторінкою історії. Винищили всю націю, тому що їхня земля була потрібна росіянам.

Ми повинні продовжити ці невеликі зусилля.

Необхідно підготуватися до того часу, коли імперія обвалиться, щоб швидко подолати спадщину її ненависті.

Саме тому ми, як громадяни Грузії, повинні підготуватися до того часу, коли російські війська залишать наші окуповані території - Цхінвалі та Сохумі.

Повинні підготуватися до того, щоб із розпростертими обіймами прийняти назад наших абхазьких та осетинських співгромадян, не як наших ворогів, а як наших сестер і братів.

Тому що цей час настане раніше, ніж ми думаємо.

Пані та панове!

У кінці мого другого президентського терміну хочу пишатися досягненнями Грузії за цей період.

Ми, у прямому сенсі, вивели Грузію з мороку. Ми надали грузинської державній службі безпрецедентну прозорість. Повернули наших дітей у школи, з яких вигнали банди. Ми наблизили нашу країну до європейської мрії більше, ніж коли-небудь. Ми безперервно працювали над відновленням духу толерантності, який завжди вів нашу країну в часи колишньої слави.

Ми зробили багато хорошого. Коли я прийшов у владу, я був наймолодшим президентом у світі, тому, як будь-який лідер, я добре розумію, що багато чого було зроблено дорогою ціною. У наших нагальних стараннях встановити нову реальність, яка дала б відповідь внутрішнім і зовнішнім загрозам, ми допустили також і помилки й іноді зрізали шлях.

У деяких випадках ми зайшли занадто далеко, а в деяких - недостатньо далеко.

Я повністю беру відповідальність за всі недоліки. І приймаю близько до серця думку всіх тих людей, які вважають, що недостатньо скористалися виконаною нами роботою або тих, хто вважає себе жертвою наших радикальних методів.

Хочу звернутися до всіх громадян Грузії - до тих, хто підтримував наш проект, політику і партію і також до тих, які відкидали їх - наскільки я гордий їхньою зрілістю та мужністю, з якою повагою дивлюся на жертву, принесену ними та їхні зусилля. Ми обіцяли цей проект, але ми не говорили, що його здійснення буде легким.

Хочу сказати їм, що вони завжди повинні залишатися нацією, яку об'єднує любов до свободи та гідності.

Ми є і повинні залишатися нацією об'єднаною великою повагою до жертви принесеної нашими солдатами в Афганістані, нацією, яка співчуває горю, коли ми втрачаємо життя солдата, і пишається відвагою солдатів.

Ми - нація, яка пишається своїми солдатами. Вони протистояли у сто разів більше численному російському загарбникові і дали нам час, разом з усім світом, мобілізуватися і захистити нашу незалежність, що у 20-му столітті не змогли зробити держави, більші за нас.

Ми є і повинні залишатися нацією, яка єдина в досягненні історичної мети - вступу в європейську сім'ю вільних і демократичних націй, у сім'ю від якої нас ніколи не повинні були відторгати - у нашу сім'ю.

Наш шлях регіональної єдності, свободи та європейської інтеграції ще далекий від завершення і для його остаточного успіху я збираюся працювати не покладаючи рук.

Дякую вам".

Корреспондент.net. Текст взято з офіційного сайту Президента Грузії