Корреспондент: Фабрикант мрій. Інтерв’ю з провідним українським кінопродюсером Олегом Коханом

Олег Кохан, український кінопродюсер, кожна картина якого збирає фестивальні нагороди, в інтерв’ю Оксані Мамченковій розповів про те, як перетворити українське кіно на прибуткову індустрію. Матеріал розміщено у №38 журналу Корреспондент від 27 вересня 2013 року.

У країні, де частка вітчизняних картин, що виходять у прокат, тривалий час впевнено прагнула до нуля, вживати словосполучення "успішний кінопродюсер" здається недоречним. Проте щодо киянина Олега Кохана це визначення буде цілком справедливим. Більше семи років він не тільки із завидною постійністю випускає якісні картини, а й отримує за них фестивальні нагороди.

В активі Кохана вже чотири премії російських кіноакадеміків Ніка в номінації Найкраща картина СНД і Балтії, а також призи авторитетних міжнародних кінофестивалів на кшталт Венеціанського і Римського. Не обійшлася без участі киянина і перша в історії національного кінематографу поява українського ігрового фільму в програмі Канна: дебютна картина Сергія Лозниці Щастя моє, випущена продюсерською компанією Кохана Sota Cinema Group, потрапила до конкурсу знаменитого кіноогляду у 2010-му.

Новий продюсерський проект Кохана, інтелектуальна комедія Вічне повернення режисури Кіри Муратової 3 жовтня виходить в український прокат

Новий продюсерський проект Кохана, інтелектуальна комедія Вічне повернення режисури Кіри Муратової, яку називають класиком українського авторського кіно, вже побувала на фестивалях у Римі, Роттердамі та Москві, заробила Ніку, а 3 жовтня виходить в український прокат.

Кохан характеризує цю картину, присвячену вічній теми стосунків чоловіка та жінки, як таку, що не знає територіальних кордонів. А через проблеми, пов'язані з пошуком фінансування, вважає Вічне повернення найскладнішою стрічкою у власній фільмографії: стрічка не отримала жодної копійки державних грошей і була повністю знята на кошти, залучені Sota Cinema Group.

Корреспондент зустрівся з продюсером незадовго до вітчизняної прем'єри картини в готелі Воздвиженський на київському Андріївському узвозі – саме тут, за його ж визнанням, років десять тому він прийняв рішення зайнятися виробництвом картин. У ході бесіди Кохан демонстрував тверду впевненість у здійсненності завдання реанімації українського кіно – власне, цим останні десять років він тільки й займається.

- Ви давно працюєте з Кірою Муратовою. Як вибудовуються ваші стосунки режисер – продюсер?

- Я вдячний долі за зустріч з Кірою Георгіївною. Вона геніальний художник, неймовірно вимогливий до себе та інших, не дозволяє фальші. Можу точно сказати, що це співпраця дуже непроста, дуже насичена різними емоційними складовими. У талановитих людей не може бути простого характеру, однак у центрі уваги завжди творчість, результат, якого досягає режисер і вся творча група завдяки співпраці.

Як це відбувається? Це специфічна кухня взаємин, де немає абсолютно очевидних, прописаних норм.

- Ми [Sota Cinema Group] дуже спокійно ставимося до різноманітних номінацій. Поясню чому: це приходить з досвідом. Адже наші фільми практично щотижня представляються на тому чи іншому фестивалі, беруть участь в тій чи іншій премії. Якщо занурюватися і максимально проживати кожне таке змагання за приз, можна збожеволіти. Я не жартую. А своє визнання фільм Вічне повернення вже отримав.

- З чотирьох картин вітчизняного виробництва, які вже вийшли в прокат за останній рік, дані про касові збори відомі тільки щодо двох – $ 11 тис. у Звичайної справи і трохи більше $ 3 тис. в Істальгії. Це більш ніж скромні суми, що не відбивають витрат на виробництво і які не можна порівняти з касами голлівудських фільмів. Про що свідчать ці цифри – про проблеми якості, дистрибуції або промо?

- Це питання, що вимагає оцінки не просто того чи іншого бокс-офісу. У першу чергу потрібно чітко розуміти, в якому кіноконтексті ми перебуваємо. За 20 років незалежності більшу частину часу галузь не управлялася, не регулювалася, перебувала в занепаді. Починаючи з фінансування і закінчуючи прокатом та освітою всі її складові повільно розсипалися і перетворювалися на те, що є.

Хотілося б піти від двох крайнощів, що існують у критичному полі оцінки індустрії. Перша крайність – критика безпосередніх учасників кінопроцесу, які з тих чи інших причин залишилися за бортом, не отримавши фінансування. Вони не дивляться об'єктивно, їхня мета – обхаяти об'єктивні успіхи, які вже є. Ті ж, хто отримав фінансування, точно так само захлинаючись, будучи вдячними і не спираючись на жодні критерії, вихваляють, мовляв, вже мало не відродили галузь.

У всьому світі існують об'єктивні критерії, за якими роблять висновки про стан галузі. Перший – це частка національного кінематографу на ринку тієї чи іншої території. 43% – у французького [кіно у Франції], 25% – у російського [у себе на батьківщині], понад 50% – у турецького кінематографу, а в Україні ця цифра є близькою до нуля. Це основний показник стану справ в індустрії.

Наступний критерій – це власне бокс-офіс, якщо це прокатне кіно, і кількість та рівень кінофестивалів класу А, в яких фільм взяв участь, якщо це авторський кінематограф.

За цим ідуть обсяги фінансування, що виділяються державою, кількість знятих картин, приватні інвестиції, система кіноосвіти, стан законодавчої бази і так далі.

Якщо казати про процеси останніх років, дуже важливо відзначити позитивні моменти. За останні два роки завдяки зусиллям людей, які взяли під протекцію [український кінематограф], – а це загальновідомий факт, що народний депутат Віктор Янукович [син Президента] ініціював законопроект [реформи держфінансування кіно], – відбулися зрушення. У 2013 році виділено 137 млн ​​грн. – це більше, ніж за попередні 19 років. Наступний крок – навчитися робити якісно кіно.

Я дуже детально вивчав реформи та шляхи розвитку польського, румунського, турецького, французького, інших європейських кінематографів. Багатьом індустріям доводилося проходити цей шлях, але вони чітко розуміли, до якої мети йдуть

Враховуючи масштабність і складність галузі, в перші роки ці зміни не можуть дати якихось приголомшливих результатів. Я дуже детально вивчав реформи та шляхи розвитку польського, румунського, турецького, французького, інших європейських кінематографів. Багатьом індустріям доводилося проходити цей шлях, але вони чітко розуміли, до якої мети йдуть.

- Що потрібно зробити, щоб в Україні з'явилося кіно в повному розумінні слова?

- Знімати хороше кіно і професійно виконувати свою роботу. Чітко бачити цілі і завдання, а також конфігурації галузі та її конкурентоспроможність . Плюс якісний менеджмент кіногалузі з повною відповідальністю за результати. Відповісти на прості запитання: що таке кіногалузь України у 2018, 2022, 2025-му? Де її місце? Як вона виглядає? Які це фільми?

Потрібно проаналізувати, зрозуміти сильні і слабкі місця. Освіта, прокат, міжнародна дистрибуція, професійні кадри – все-все потребує доопрацювання. Вирішили фінансове питання, запустили механізм, тепер повинні розробити стратегію. Потрібно підійти до цього як до нормального менеджерського проекту із супутніми класичними нормами, де вказані стратегія, тактичні кроки. Як приклад можу навести абсолютно зрозумілу модель підходу до питання спортивного менеджменту. Це футбольний клуб Шахтар. Коли я був на екскурсії в Донбас Арені, то бачив, як чітко прописані у них цілі, місія, завдання. І результат не змусив себе чекати.

Важливо відповісти на запитання, чому не пішли інвестиції в галузь. Адже ми не можемо назвати проекти, які привабили величезні суми.

Ще один важливий момент – у нас є плеяда телевізійних і кіноменеджерів, які з якихось причин не приєдналися до цього самого відродження українського кінематографу. Це Олександр Роднянський, Влад Ряшин, Сергій Созановський, Олександр Ткаченко, Володимир Бородянський, Віктор Мирський, Ганна Безлюдна. Вони вже відбулися на телевізійному ринку, знають, як працює індустрія, і могли б бути корисними в кіно. Як свого часу важливу роль у російському кіно відіграли ключові менеджери основних телеканалів, продюсуючи знакове кіно.

Великі телевізійні канали на європейських ринках завжди беруть участь у створенні кіно. Вони є фундаментом, першим каталізатором і першим лакмусовим папірцем, що гостро реагує на процеси в суміжній галузі. Чомусь поки не відбулося це співробітництво. Отже щось заважає.

- Україні потрібно виробляти актуальне, сміливе, професійно зроблене, цікаве глядачеві кіно, що відповідає європейському і світовому контексту. Має бути пайовий розподіл авторського та глядацького кіно. У нас величезна кількість історичного, драматичного, літературного матеріалу, який сміливо можна залучати до екранізації. І класики, і сучасна література – матеріал є.

Україна повинна на рік знімати не чотири фільми, а мінімум 50-80 картин. Це нормальні європейські показники. Повинна з'явитися здорова конкуренція. І тільки тоді кінематограф стане бізнесом і можна буде говорити про результат.

Чи потрібен авторський кінематограф? Безумовно потрібен. Це кузня, можливість конкурувати на європейських фестивалях. Тим більше що ця традиція існує. Ми не можемо назвати жодного успішного в міжнародному прокаті українського фільму. Але наші автори є сильними на інтелектуальному терені. І старше покоління – Муратова, Роман Балаян, Михайло Іллєнко, і нове покоління – Сергій Лозниця, Єва Нейман, Марина Врода, Мирослав Слабошпицький, Олесь Санін.

- Ваш колега Роднянський в інтерв'ю Корреспонденту головною проблемою українського кіно назвав відсутність оригінальних ідей. Ви згодні з цим твердженням?

- На жаль, це не єдина головна проблема нашого кінематографу. Вирішивши питання ідей, не вирішити проблему кінематографу. Мало зробити фільм, потрібно "донести" до глядачів. Безумовно, частина кінотеатрів підуть назустріч і поставляться з лояльністю. Але далі включиться ринкова складова, мова цифр. Тому що український фільм не входить у конкурентне поле великобюджетних голлівудських блокбастерів з величезними маркетинговими бюджетами. І на цьому етапі теж потрібен законодавчий протекціонізм держави, як це працює в інших країнах.

- У мене є чітко усталене відчуття і впевненість, що Україна дозріла до свого національного продукту. З точки зору самоідентифікації це вид мистецтва, що каталізує. Багато хто хоче знати про свою історію, про себе, про психологію, про те, що відбувається. Це ті речі, про які дізнаються через мистецтво, і кінематограф – його частина. Приклад тому – турецький, французький кінематограф. Завжди є попит на національну тему, необов'язково вкрай національну – з прапорами, хоругвами і шароварами.

- Наскільки важко шукати інвесторів для кіно особисто вам?

- Важко шукати в принципі гроші на будь-які проекти. У стані української кіноіндустрії це складно подвійно. Тут потрібно сказати , що в нашому просторі загальноприйняті кілька джерел – це держава, приватні інвестиції, меценати – в цілому до п'яти-шести. У світовій традиції відомі понад 45 джерел фінансування кіно.

Вже прийшло розуміння державними чиновниками, що мова йде не про дотування галузі, а про інвестиції держави в майбутню бюджетоутворювальну галузь і потужний ідеологічний ресурс. Над кожним фільмом в середньому працюють 100 осіб. Якщо помножимо на 50, то це 5 тис. нових робочих місць на рік. Не кажучи про те, що починають діяти суміжні індустрії – виробнича, рекламна, фінансова, юридична, страхова.

- Сфера ваших професійних інтересів – авторське кіно. А чи були серед ваших проектів успішні в прокаті картини?

- Усі наші авторські фільми успішні. Просто необхідно розуміти, що модель авторського кінематографу відрізняється від моделі комерційного кіно. Якщо ми зробили за останні сім років вже 12-й фільм, то, ймовірно, працює економічна модель, що дозволяє нам знімати і далі. Такі фільми, як Щастя моє, У суботу [Олександра Міндадзе], Мелодія для шарманки [Муратової], Вічне повернення, були продані у більш ніж 25 країн – показані у Франції, Німеччині, Голландії, Данії, країнах СНД і Балтії.

- Дивлюся багато кіно, і дуже різноманітного. Радію, коли виходить дивитися як простому глядачеві, не включаючи професійні рецептори, не аналізуючи, коли кіно мене просто захоплює. Слава богу, у мене це виходить. Це фільми і [Міхаеля] Ханеке, і [Еміра] Кустуріци, і [Мартіна] Скорсезе.

Я уважно вивчаю успішне індустріальне кіно, мені завжди цікаво, як це зроблено, куди розвивається кіномова в цьому контексті і чи розвивається загалом. Авторський кінематограф дивлюся для емоційного та інтелектуального підживлення. І, звичайно ж, часто повертаюся до класики.

***

Цей матеріал опубліковано в № 38 журналу Корреспондент від 27 вересня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.